Ветерана шанують люди
В ці зимові дні відзначає свій прекрасний ювілей Марія Федорівна Янко — учасник Другої світової війни, Заслужений працівник торгівлі, голова ветеранської організації Голобської селищної ради.
Виросла Марія Федорівна у простій селянській сім'ї. Жили в с. Партизанському (колись — Угли). Батьки з діда-прадіда мали свою землю, господарку. Сім'я була багатодітною — 5 дітей. Хазяйнювали гуртом. Марійка (так називали її вдома) змалку навчена всякої роботи — пряла, шила, ткала, доглядала худобу, полола, в'язала снопи, тащила сіно.
Школа знаходилася в сусідньому селі Діброві. Тож за знаннями треба було йти декілька кілометрів через поле, ліс та ще й болота. З приходом перших "совєтів", які об'єднали Західну і Східну Україну, родина сподівалася на краще життя. Натомість у вікно поліської хати невдовзі постукала війна. Брати в розпалі косовиці залишили коси і пішли на фронт. Відтоді у родини настали тяжкі дні.
Спочатку чорна звістка — похоронка прийшла на старшого брата Ігоря, а брати Ананій і Володимир, хоч і повернулися додому, та через важкі поранення не довго топтали ряст у рідному селі.
Марійці війна увійшла у життя нестерпним болем. Влітку 1942 року босоногу, у блакитному платячку її, 15-річну, просто з випасу гусей без шматочка хліба-сухарика завезли на станцію Ковель. А далі — товарний вагон-скотовоз, який доставив молодь і юну Марійку до Німеччини. Ось так вона стала "остарбайтером": доїла панські корови, копала торф, виконувала іншу важку каторжну роботу. Дуже тяжко було, набідувалася у чужій незнаній країні в голоді та холоді. Бо ж, як згадує Марія Федорівна нині, собакам хазяйським давали краще їсти.
Але вижила. Радості не було меж, коли поверталися додому у своє рідне село. Але тут чекало горе. Сестра Ольга пішла в партизани, вісток від неї ніяких. Не витримало тієї біди материнське серце тоді ще не старої Антоніни Іванівни. Через багато років журба по матері, на яку навалилося стільки горя, не дає спокою дочці. І сьогоднішня війна на Сході боляче ятрить серце ветерана, котра знає їй ціну, як і ціну життя, ціну горя і ціну миру.
Мирне життя помалу загоювало рани війни. Знову засівали поля. Разом з усіма стала до хліборобської праці і Марійка.
Та коли в селі відкрили магазин, запропонували їй бути продавцем. Так Марія Федорівна отримала професію на все життя. Пізніше були роки навчання без відриву від виробництва. Згодом їй запропонували очолити райспоживспілку в Голобах. Була вона й директором Голобського універмагу. Всього має 62 роки стажу. Жінка — Заслужений працівник торгівлі України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора. Нині Марія Федорівна дбайливо зберігає колекцію своїх нагород. Всі пам'ятні, дорогі. Декілька років тому отримала урядову Грамоту за участь у волонтерському русі. А остання Подяка — від голови Ковельської РДА Віктора Козака та голови районної ради Андрія Броїла за активну участь у громадському житті та на честь 90-річчя від дня народження.
Прожила багато. І дуже шкода, що немає поруч ось уже 30 років того, кого любила, з ким ділила радість і горе, — чоловіка Івана, з яким ішла дорогою життя. Разом будували хату, разом навчалися.
Марії Федорівні пощастило — вийшла заміж за "свого"-таки хлопця. Сім'я Янків в роки війни була партизанською. У хаті збирались активісти-підпільники загону Григорія Мартинюка. Коли село визволили, Іван Микитович пішов з фронтом на Захід дорогами Прибалтики, Чехословаччини. На щастя, він живим повернувся з фронтових доріг, залишивши на них тисячі своїх побратимів.
Зустрівшись, знедолені, змучені, виснажені, молодята знайшли сили для чистого й світлого почуття. Разом сплели вінок спільної долі, яка подарувала їм донечку Олену. В селищі старше покоління знає Івана Микитовича Янка як директора плодоконсервного заводу. Його, до речі, він сам будував і довгий час налагоджував виробництво. Йому також довелося очолити громадське харчування селища. Тепер Марію Федорівну тішить правнук, названий на честь уже спочилого в Бозі діда Івана.
А ще все життя Марія Федорівна займалася громадською роботою: була і головою профкому працівників торгівлі, і незмінним "слугою" народу — депутатом Голобської селищної ради. Сьогодні жінка перебуває у вирі ветеранського життя селища, та й не тільки. Ось уже багато років очолює найбільшу в районі ветеранську організацію.
При згадці про своїх колег-ветеранів Марія Федорівна світиться усмішкою:
— Маємо свій ветеранський клуб, гордістю є хор ветеранів. Відчуваємо велику підтримку місцевої і районної влади, районної ветеранської організації, які розуміють проблеми ветеранського життя, допомагають, чим можуть.
Сформувався в Голобах хороший колектив активістів, котрі не тільки підтримують порядок в клубі, але й є організаторами різних масових заходів для ветеранів. Другий рік поспіль у нас успішно працює Університет третього віку, дякуючи директору територіального центру Аркадію Степанюку.
У день 90-річного ювілею Марія Федорівна Янко почула слова вітань і подяки від голови РДА Віктора Козака, голови районної ради Андрія Броїла, селищного голови Сергія Гарбарука, колег по ветеранській роботі.
Ось така доля ювілярки. Вона щаслива, бо упевнено і твердо йшла по життю. Нині перед нею — ще багато добрих справ. Але іноді буває, що темними, безсонними ночами прикриє втомлені очі і бачить пережите ген-ген далеко. А було ж ніби вчора…
Валентина СІЧКАР.
На знімках: М. Ф. Янко у різні періоди свого життя.
Фото з архіву автора.
В ці зимові дні відзначає свій прекрасний ювілей Марія Федорівна Янко — учасник Другої світової війни, Заслужений працівник торгівлі, голова ветеранської організації Голобської селищної ради.
Виросла Марія Федорівна у простій селянській сім'ї. Жили в с. Партизанському (колись — Угли). Батьки з діда-прадіда мали свою землю, господарку. Сім'я була багатодітною — 5 дітей. Хазяйнювали гуртом. Марійка (так називали її вдома) змалку навчена всякої роботи — пряла, шила, ткала, доглядала худобу, полола, в'язала снопи, тащила сіно.
Школа знаходилася в сусідньому селі Діброві. Тож за знаннями треба було йти декілька кілометрів через поле, ліс та ще й болота. З приходом перших "совєтів", які об'єднали Західну і Східну Україну, родина сподівалася на краще життя. Натомість у вікно поліської хати невдовзі постукала війна. Брати в розпалі косовиці залишили коси і пішли на фронт. Відтоді у родини настали тяжкі дні.
Спочатку чорна звістка — похоронка прийшла на старшого брата Ігоря, а брати Ананій і Володимир, хоч і повернулися додому, та через важкі поранення не довго топтали ряст у рідному селі.
Марійці війна увійшла у життя нестерпним болем. Влітку 1942 року босоногу, у блакитному платячку її, 15-річну, просто з випасу гусей без шматочка хліба-сухарика завезли на станцію Ковель. А далі — товарний вагон-скотовоз, який доставив молодь і юну Марійку до Німеччини. Ось так вона стала "остарбайтером": доїла панські корови, копала торф, виконувала іншу важку каторжну роботу. Дуже тяжко було, набідувалася у чужій незнаній країні в голоді та холоді. Бо ж, як згадує Марія Федорівна нині, собакам хазяйським давали краще їсти. 
Але вижила. Радості не було меж, коли поверталися додому у своє рідне село. Але тут чекало горе. Сестра Ольга пішла в партизани, вісток від неї ніяких. Не витримало тієї біди материнське серце тоді ще не старої Антоніни Іванівни. Через багато років журба по матері, на яку навалилося стільки горя, не дає спокою дочці. І сьогоднішня війна на Сході боляче ятрить серце ветерана, котра знає їй ціну, як і ціну життя, ціну горя і ціну миру.
Мирне життя помалу загоювало рани війни. Знову засівали поля. Разом з усіма стала до хліборобської праці і Марійка.
Та коли в селі відкрили магазин, запропонували їй бути продавцем. Так Марія Федорівна отримала професію на все життя. Пізніше були роки навчання без відриву від виробництва. Згодом їй запропонували очолити райспоживспілку в Голобах. Була вона й директором Голобського універмагу. Всього має 62 роки стажу. Жінка — Заслужений працівник торгівлі України, кавалер ордена Трудового Червоного Прапора. Нині Марія Федорівна дбайливо зберігає колекцію своїх нагород. Всі пам'ятні, дорогі. Декілька років тому отримала урядову Грамоту за участь у волонтерському русі. А остання Подяка — від голови Ковельської РДА Віктора Козака та голови районної ради Андрія Броїла за активну участь у громадському житті та на честь 90-річчя від дня народження.
Прожила багато. І дуже шкода, що немає поруч ось уже 30 років того, кого любила, з ким ділила радість і горе, — чоловіка Івана, з яким ішла дорогою життя. Разом будували хату, разом навчалися.
Марії Федорівні пощастило — вийшла заміж за "свого"-таки хлопця. Сім'я Янків в роки війни була партизанською. У хаті збирались активісти-підпільники загону Григорія Мартинюка. Коли село визволили, Іван Микитович пішов з фронтом на Захід дорогами Прибалтики, Чехословаччини. На щастя, він живим повернувся з фронтових доріг, залишивши на них тисячі своїх побратимів.
Зустрівшись, знедолені, змучені, виснажені, молодята знайшли сили для чистого й світлого почуття. Разом сплели вінок спільної долі, яка подарувала їм донечку Олену. В селищі старше покоління знає Івана Микитовича Янка як директора плодоконсервного заводу. Його, до речі, він сам будував і довгий час налагоджував виробництво. Йому також довелося очолити громадське харчування селища. Тепер Марію Федорівну тішить правнук, названий на честь уже спочилого в Бозі діда Івана.
А ще все життя Марія Федорівна займалася громадською роботою: була і головою профкому працівників торгівлі, і незмінним "слугою" народу — депутатом Голобської селищної ради. Сьогодні жінка перебуває у вирі ветеранського життя селища, та й не тільки. Ось уже багато років очолює найбільшу в районі ветеранську організацію.
При згадці про своїх колег-ветеранів Марія Федорівна світиться усмішкою:
— Маємо свій ветеранський клуб, гордістю є хор ветеранів. Відчуваємо велику підтримку місцевої і районної влади, районної ветеранської організації, які розуміють проблеми ветеранського життя, допомагають, чим можуть.
Сформувався в Голобах хороший колектив активістів, котрі не тільки підтримують порядок в клубі, але й є ор
Ветерана шанують люди
Марії Федорівні пощастило — вийшла заміж за "свого"-таки хлопця. Сім'я Янків в роки війни була партизанською. У хаті збирались активісти-підпільники загону Григорія Мартинюка. Коли село визволили, Іван Микитович пішов з фронтом на Захід дорогами Прибалтики, Чехословаччини. На щастя, він живим повернувся з фронтових доріг, залишивши на них тисячі своїх побратимів.
Залишити коментар