Небесна Сотня – незагоєна ранаМайдан Гідності. Чи вдумався ти, шановний читачу, у цю хвилюючу і справедливу назву? Краще не придумаєш. Дійсно, сама висока людська свідомість, висока гідність вивели патріотів на Майдан. Не тільки українці, а й люди інших національностей, які жили в Україні і мали гарячі серця, вийшли відстояти справедливість. Це – Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та інші. Бо саме гідність є рушієм людської поведінки, саме вона керує вчинками людини в найкритичніший момент в житті.
Найдорожчу ціну заплатили за нас Герої Небесної Сотні і платять зараз на Сході України. А ми рукавичками, шкарпетками, "закруткою" або просто щирою молитвою підтримуємо живих бійців. Не робімо боляче несправедливим словом, бо слово теж може вбивати.
Пригадую, як зібралися люди на площі біля будинку культури. Приїхав голова районної ради Ігор Верчук, представник військкомату. І крики: "Не пустимо своїх дітей під кулі, ви своїх пошліть". А син Ігоря Васильовича був на Майдані, а потім – в АТО. Як йому було це чути? Сутеніло. Я не бачила обличчя його. Та можна уявити, скільки треба було мужності, сили волі, щоб мовчати, ковтаючи образу. Не міряймо всіх на один аршин.
Вмирали патріоти від куль своїх хлопців, але іншого світогляду, вдихали їдкий газ, закривали собою один одного. Хто повернувся після Майдану – хворий.
Боляче було дивитися на материнські сльози Надії Буханкович. Сергій, її син, після Майдану, спустошений фізично, знервований, не міг у такому стані повернутися до сім'ї. Зривався вночі, боліло всередині, просив, щоб мати посиділа біля нього.
А що вже говорити про родину Слюсарчуків –Леоніда і Людмилу? Син Андрій, хоча і не пройшов медкомісію, отримав повістку після першої хвилі мобілізації і, не вагаючись, пішов захищати Україну від російського ката. Його, важко пораненого, попеченого, контуженого, знайшли побратими через дві доби.
Ще у гіршому стані, ніж Сергій, повернувся додому. До сім'ї теж не міг зразу повернутися, бо не хотів травмувати дітей. А скільки їх таких по нашій згорьованій Україні!
А яку непоправну втрату понесла родина Віктора Максимчука – їх син Станіслав віддав своє молоде життя за нашу землю. Кожне покоління українців пережило війну. Боронили рідну землю від турків і татар, ляхів і німців. Як же актуально звучать нині слова Юрія Брянського із роману Олеся Гончара "Прапороносці": "Все, все віддаємо тобі, Батьківщино. Все. І навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї краси вірності, той не жив по-справжньому".
Знаємо: пам'ять нетлінна. Тому в суботу 20 листопада ми, парафіяни храму Св. Петра і Павла УПЦ КП, – та небайдужі жителі селища, зібралися біля Хреста на поминальну молитву за Героїв Небесної Сотні з ініціативи священика Андрія Сеха.
Плаче захмарене небо, в роздумах дерева старі, у скорботі і зажурі із лампадками в руках люди. З хвилюванням прочитала поезію "Тавро" Наталія Назарчук:
Пекельний змій заповз
до мене в хату.
Щодня в жалобній хустці
Батьківщина.
Оплакує Героїв Україна,
Схилилися Державні
прапори у чорних стрічках.
Дуже сумлінно підготувалися до цього заходу діти недільної школи: Еріка Жильчук прочитала вірш "Дивіться в небо", Настя Романюк – "Горить свіча".
Присутні плакали, коли читали вірші Діана Сех і першокласник Марко Жильчук.
"Мамо, не плач"
Виходжу я, дивлюсь – моє
дитя у домовині.
– Чого мовчиш? Не хочеш
подивитися на маму?
Ти ж такий холодний…
– Мамочко, вибач за чорну
хустину.
Тебе я люблю. І люблю
Україну.
Вона, як і ти, була в мене
одна.
Дай, Боже, щоб для України ця війна стала переможною і останньою.
Вічна пам'ять Героям!
Слава Україні!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
смт Голоби.
Залишити коментар