Думки вголос поетичним словомДуша Тараса – серця біль
Поетичного серця сила,
Козацької плоті душа.
Волю-долю сталив в тернах
зір України,
Віри слово-міць гартував.
В сурмах дум вінчав
віче правди,
Зніс на крилах борні соколину
блакить.
В отчий край закоханий
завжди,
В снах хати вишневого саду
моливсь.
Грає березнем хвиля
Дніпрова,
Вторить ліра небесна
Творця.
В горні-святості криці
народу –
Оберіг Кобзаря –
Прометея-Співця…
Тараса слово – зброя-меч –
Веде звитяжно до мети.
Зоря Тараса – свіч сторіч
Палає миром-вівтарем
згори.
Душа Тараса – серця біль
За рідну Україну-хату:
"…І на оновленій Землі
Не буде ката-супостата!..".
Виспівує весни роздолля,
"Котиків" вербових –
янгольське тепло.
Свободи Всесвіт – Боже
Слово,
Тараса слово, що веде народ.
Молився вітром волі, долею,
що знісся,
Окреси-думи засівав,
як мудрості зерно.
Свічею-серцем Прометея
розгорівся,
Кохавсь калиною, що квітне
над Дніпром.
У березневій плоті – Україна
мила,
Зоря Пророка благословляє
рідний край.
Земля свята – блакить-жита
зродила,
Зродила сина –
Велет-Кобзаря!..
Завесніли Пророчі кручі,
У хвилі ревучій –
гори поріг-оберіг.
Правда і кривда – вороги
невсипущі,
У буреломах долі – волі світ.
Нехристи краєм пруть
знахабнілі,
Істина миру – у любові Божій.
Брати й сестри, обнімімось
у вірі,
Незборимі "Заповіту"
мрії-надії.
У дзвонах – Дніпра-
Славутича кроки,
У вишиванці-блакиті –
Тарасова строфа.
Небосхили – у думах високих,
У вогні свіч-зір Кобзаря…
"В сім'ї великій,
В сім'ї вольній…" –
Постав Тарас
У борні народній…
Явивсь, як воля-доля,
Неба весни перекотиполе,
Майдану Гідності совістю,
Літ буремних повістю.
Іван ЯРОШИК.
Сестра помститься за Героя
На сніг вже бралася погода,
Сягала мінімуму тривалість дня.
Розмокла грунтова дорога
Чинила опір водіям.
Чекалася морозику підмога,
Щоб стало менше осоружних ям.
Марина бігла, у сльозах небога,
Брат її загинув десь на
Сході там.
Летіла й думала, як бути їй
І як сказати мамі про той
останній бій?
Як в очі подивитись і в руки
себе взяти?
Як мамин біль той подолати?
А щоб до матері дістатись,
Слід шлях далекий подолати.
Так мчала, душа у неї
розривалась,
Ридання вгамувати не вдавалось.
І раптом думка струмом
пронизала –
Вже зрозуміла, що б мамі розказала:
Впаду навколішки і чесно їй скажу:
"Я просто так цього не залишу.
Піду на фронт, щоб бити
супостата –
Помщуся я за свого брата!".
Живу й надіюся…
Отак страждаю з дня на день.
Від кого я дістав цей злісний
"подарунок"?
У відповідь – ніхто ані телень,
Не прийде від "швидкої" порятунок.
Здається, є для спокою пора,
Здається, все для цього маю.
Раду собі дає доросла дітвора,
А я усе чогось шукаю.
Панує світ моїх страждань
Над тілом і над головою.
Ніби у бочці, повній небажань,
Живу й надіюся, борюся
із журбою.
Все ж воюватиму з собою –
Не хочу я здаватися дочасно.
Зусиль щоякнайбільше я віддам,
Щоб жити в спокої прекрасно.
Яків ЛАВРЕНКО,
член Ліги українських письменників
ім. Павла Чубинського.
Не плачте, матері…
Дрімучі хмари з обрію злетіли
І пролились дощами навкруги.
Весни потоки Землю
оросили,
Зазеленіли трави навкруги.
Вже жде пшениця Божої
росинки,
Щоб пробудити колос до життя.
І України славу захистити
Тих вояків, що зникли
в небуття.
Хай вороги не сміють
веселиться,
Що в Крим війська свої ввели,
А матері сльозами
облилися,
Що в небо їх полинули сини.
Ще прийде ворогам
розплата
За ті криваві всі гріхи,
На них ще небо громом
обізветься –
Донбас й Луганськ в нас
будуть назавжди.
Не плачте, сестри й матері,
віднині –
Ще усміхнеться Сонце
з висоти.
Наші брати й батьки, що полягли
в борні,
Ще повернуться із небес
до боротьби.
Зима стрічається з весною
На лісовій галявинці
Зійшлися дві сестри:
Весна іде до Сонечка,
Зима йде у сніги.
Та Сонечко привітненько
Всміхається Весні.
Зима стрічається з Весною
Й вмивається слізьми.
Аркадій ЦИКУН.
с. Облапи.
Залишити коментар