Афганістан – це уособлення людського горя, болю та абсурдності тієї війни. Десятки років пройшло від тих пір, як Ковельщина приймала "чорні тюльпани" і оплакувала синів-героїв.
Сьогодні метастази війни перекинулися на Україну. Але ніякою стіною не відгородишся від спогадів про трагічні події в далекому Афганістані.
Днями в центрі міста до мене підійшов кремезний чоловік. Ступав він важко. Втримати рівновагу тіла йому допомагала інвалідна палиця.
– Я – "афганець", –відрекомендувався він. – Знаючи вас, хочу розповісти деяку правду про "Афган". Раніше цього не міг зробити, бо не мав права розголошувати військову таємницю. Але оскільки вже минуло 30 літ, то люди повинні почути об'єктивну інформацію про події, які мені щораз більше приходять у снах.
Вислухати цікавого співбесідника, навіть не знайомого, – це обов'язок журналіста. Ми заходимо в якусь кав'ярню і замовляємо каву. Я приготувався слухати.
– В день святого Миколая минулого року до мого скромного помешкання завітали поважні гості. Вишколений, сивочолий літній чоловік у європейському костюмі, а з ним – ще двоє, схожих на охоронців, молодих людей.
"Ми до вашого чоловіка", – привітавшись звернулися гості до дружини.
"Він хворий, і не знаю, чи зможе вас прийняти", – обережно відповіла та.
"Ми в курсі справи. Але це невідкладна справа", – категорично заявив незнайомець.
Гості зайшли в кімнату. Я встиг переодягнутися. Старший звідкілясь дістав пляшку вишуканого коньяку і плитку шоколаду.
"Ми маємо виконати почесну дипломатичну місію – вручити вам медаль за виконання секретного завдання в Афганістані", – виголосив чоловік.
Я був ошелешений звісткою, але на прохання гостя-"дипломата" одягнув свій святковий піджак, на якому виблискували раніше одержувані ордени і медалі. Через якусь мить на ньому засяяла нова нагорода.
"Вітаємо і дякуємо за виявлену мужність і бездоганне виконання військового обов'язку", – сказали мені на прощання.
"Якась казка", – подумав я, коли гості пішли. Але пам'ять, мов кадри з пригодницького фільму, розкручувала сюжети тридцятилітньої давності. Тоді, у 1986 році, я служив на Уралі у званні капітана. Моя місія як контррозвідника полягала у забезпеченні таємності того, що діялось у "заповіднику". "Заповідник – це урано-збагачувальний комбінат, який знаходився під лісистою горою Алатау. Там були великі цехи з переробки урану, лабораторії, лікувальна амбулаторія, зона відпочинку, блоки харчування та інше. Словом, замкнутий цикл у замкнутій 4-поверховій лабораторії підвищеної секретності.
В одну із останніх ночей того року нас посадили в літак ІЛ-76. Команда була невелика – 5 вчених-академіків, генерал і кілька солдатів, з яких двоє охороняли мене. Через кілька годин ми були в Кабулі і без перепочинку, під покровом вранішнього туману, попрямували до місця призначення.
Завдання просте: за допомогою нової лазерної установки "викурити" душманів із стратегічно важливої гори та випробувати зброю у бойових умовах.
Все робили чітко та злагоджено. Четверо солдатів встановили лазерну гармату в заданому місці. Я провів коректування цілі й встановив спеціальну капсулу. Вона була невеликою і нагадувала пульт управління телевізором. Доповів про готовність.
Через якусь мить надійшла команда: "Пуск!". Я натиснув на гашетку. Червоний промінь полоснув гору. За тим миттєво спалахнула палаюча заграва. В зоні дії променя-лазера все плавилось, горіло і світило. Живого не лишалося нічого. "Випаливши" задану територію, ми так само оперативно зібралися і повернулися на аеродром. При настанні темряви наш ІЛ-76 вирулив на злітну смугу і без сигнальних вогнів благополучно вилетів із небезпечної зони. Пізніше розвідка встановила, що наш "постріл" знищив 400 бойовиків, багато зброї і техніки.
Таких таємних операцій було декілька. Американці із своїх супутників фіксували ці наші дії та інформували весь світ. ООН прийняла резолюцію про заборону зброї масового знищення. Тоді я й був удостоєний згаданої нагороди, але через секретність не мав права про це навіть говорити.
Скажу більше: як контррозвідник, я був причетний до багатьох таємних операцій. Участь у них негативно позначилась на моєму здоров'ї і, як бачите, я пересуваюся з великими труднощами. Дається взнаки перебування в "заповіднику".
Мить помовчавши, співрозмовник додав:
– Я, звичайно, більше хотів би отримати нагороду за працю на мирному "фронті". Але що вдієш, коли ми, військові, мусили тоді виконувати команди, які давали "згори"? Хай би ніколи не було отого "Афгану", сотень і тисяч смертей моїх ровесників. Дай, Боже, щоб швидше закінчилася війна і на Сході України, бо якщо ворог застосує й тут якусь таємну зброю, то буде велика біда.
Тож бажаю розуму нашим політикам, а хлопцям-воїнам – витримки, мужності і удачі! Повертайтеся швидше живими додому!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар