І в дев'яносто робить зарядку…
Анастасія Микитівна Оксенюк народилась в 1927 році в с. Іванівці (тепер Світле) Ковельського району в сім'ї селян, де було 8 дітей (троє померли малими). З самого малечку мусила сама заробляти собі на хліб.
У 9 років Настуню віддали служити одній жінці – глядіти дітей. Діти були зовсім маленькі: одному 2 рочки, а другому – 6 місяців. І мусила дівчина справлятися. Прибіжить зі школи – і біжить глядіти дітей. Добре, що хоч в одному селі жили. Байдикувати не було коли. І хоч прихапками вчила уроки, та все ж отримувала хороші оцінки. Вчилася в польській школі, де закінчила 4 класи. А як прийшли "совєти", то ще 2 роки ходила в школу. Жили бідно. Смак галушок з тертої бульби Анастасія Микитівна пам'ятає ще й досі. Бо що тоді було їсти? Бульба і все, що з бульби.
Три роки дівчина гляділа дітей. Потім почалася війна. Про школу навіть мови не було. В 1942 році помирає мати Насті. Батько залишився вдівцем з чотирма дітьми. Вдруге не женився. Сам тягнув свій тягар. На той час старша сестра Ярина була вже заміжня. Тож Настя в 15 років разом з меншою сестрою ткала, пряла, обшивала сім'ю. Бідували "чорно".
Німці, як відступали, то спалили село повністю. Тож сім'я опинилась під голим небом. Жили в лісі, в буді з ялини. Щоб якось нагрітись, розкладали всередині вогнище. Люди чергували по черзі, щоб не загас вогонь. В одній буді жили 4 сім'ї і якось ладили між собою, ніколи не сварились, бо біда об'єднувала всіх.
В селі вціліло лише 6 хат, то ходили люди молоти в жорнах зерно і пекти хліб. Зроблять роботу – і назад у буду. Так жили в лісі 6 місяців. Добре, що хоч корова і теля вціліли, бо добрий німець трапився. Хліва спалив, а худобу випустив. Згодом зробили землянку з поміччю людей (один одному помагали). Так жили рік. Зробили пічку, нари з дошок – грілися. Добре, що в сім'ї була пара волів, тож їх прихопили з собою, коли втікали до лісу. А ще трохи – полотняних лахманців, щоб було що накинути на ребра.
Старша сестра Ярина була заміжня за хутірським хлопцем Володею, батьки якого мали німецьке походження і прізвище Нейман. Так і до сьогодні в селі називають урочище "Нейман". Коли німці відступали, Ярина разом з чоловіком і його сім'єю змушені були їхати в Німеччину.
На той час у молодят народилась дівчинка. З дитиною на руках їхали на чужину. Але в Польщі дитя померло, там і поховали. Тоді з Польщі підводою перевозили сім'ю в Німеччину. Їхали за лінією фронту. І Ярина народила знову дівчинку. Дитинка була дуже кволенька, то мама несла на руках. Ішли пішки, всі дуже змучені. І новонароджене дитя померло.
Німець забрав мертве немовля, і Ярина не знає, де він його подів. Вся родина приїхала в Німеччину, але там довго не були. Чоловік Ярини загинув у Німеччині, і всі повернулися додому в с. Світле. А Настя під час війни разом з молоддю копала окопи. Після війни Анастасія пішла працювати в колгосп дояркою. Працювала в полі, в школі – прибиральницею.
В 1953 році вийшла заміж за Івана Оксенюка, в хату, де була ще одна невістка. Свекруха керувала невістками, але ніхто ніколи не сварився, хоча була лише одна кухня і одна кімнатка на всіх. Настя варила з свекрухою, а Валя, друга невістка, окремо. Свекруха була добра, гляділа онуків. Усі харчі ділили порівну на всіх: молока, яєць всім вистачало.
В Насті й Івана народилося двоє синів. Менший син помер, коли йому виповнився один місяць. Чоловік захворів, і Анастасія робила все сама, помагала людям щось зробити, щоб потім помогли їй. Чоловік ходив з паличкою, але з допомогою дружини і людей звели хату.
Анастасія з Іваном прожили разом 41 рік. Три роки ще пожила сама, а потім переїхала до сина Віктора в Люблинець, де живе уже 19 років. З сином і невісткою, які учителюють в місцевих школах, ладять. Має 3 онуків і 3 правнуків. Внучка Юля живе в Канаді, а Андрій і Віктор – в Києві. Бабуся гляділа їх, коли були малими. А зараз тішиться досягненнями онуків. Коли приїжджають у гості, завжди готує їхню улюблену страву – налисники. І хоча їй майже 90 років, завжди життєрадісна і весела. І ще "хазяює", наводить "порядок" у курнику і хліві.
Кожного ранку робить зарядку, тож має добре здоров'я. Син Віктор бере приклад з мами і теж робить зарядку. Бабця просить сапку, але їй не дають, бо замість зілля висапала якось петрушку. "Вже досить, – кажуть, – наробилася". До курей загляне по 5 раз, собаці дасть їсти. Не хоче сидіти без діла. Раніше їздила на базар продавати молоко. Ще торік їздила з сином до внука, щоб побачити правнука.
Дякує Богу, що до цього часу дожила, і просить Всевишнього, щоб в Україні був мир, щоб ніхто не знав, що таке війна.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Анастасія ОКСЕНЮК з онуками Юлею та Віктором.
Фото з архіву автора.
Анастасія Микитівна Оксенюк народилась в 1927 році в с. Іванівці (тепер Світле) Ковельського району в сім'ї селян, де було 8 дітей (троє померли малими). З самого малечку мусила сама заробляти собі на хліб.
У 9 років Настуню віддали служити одній жінці – глядіти дітей. Діти були зовсім маленькі: одному 2 рочки, а другому – 6 місяців. І мусила дівчина справлятися. Прибіжить зі школи – і біжить глядіти дітей. Добре, що хоч в одному селі жили. Байдикувати не було коли. І хоч прихапками вчила уроки, та все ж отримувала хороші оцінки. Вчилася в польській школі, де закінчила 4 класи. А як прийшли "совєти", то ще 2 роки ходила в школу. Жили бідно. Смак галушок з тертої бульби Анастасія Микитівна пам'ятає ще й досі. Бо що тоді було їсти? Бульба і все, що з бульби.
Три роки дівчина гляділа дітей. Потім почалася війна. Про школу навіть мови не було. В 1942 році помирає мати Насті. Батько залишився вдівцем з чотирма дітьми. Вдруге не женився. Сам тягнув свій тягар. На той час старша сестра Ярина була вже заміжня. Тож Настя в 15 років разом з меншою сестрою ткала, пряла, обшивала сім'ю. Бідували "чорно".
Німці, як відступали, то спалили село повністю. Тож сім'я опинилась під голим небом. Жили в лісі, в буді з ялини. Щоб якось нагрітись, розкладали всередині вогнище. Люди чергували по черзі, щоб не загас вогонь. В одній буді жили 4 сім'ї і якось ладили між собою, ніколи не сварились, бо біда об'єднувала всіх.
В селі вціліло лише 6 хат, то ходили люди молоти в жорнах зерно і пекти хліб. Зроблять роботу – і назад у буду. Так жили в лісі 6 місяців. Добре, що хоч корова і теля вціліли, бо добрий німець трапився. Хліва спалив, а худобу випустив. Згодом зробили землянку з поміччю людей (один одному помагали). Так жили рік. Зробили пічку, нари з дошок – грілися. Добре, що в сім'ї була пара волів, тож їх прихопили з собою, коли втікали до лісу. А ще трохи – полотняних лахманців, щоб було що накинути на ребра.
Старша сестра Ярина була заміжня за хутірським хлопцем Володею, батьки якого мали німецьке походження і прізвище Нейман. Так і до сьогодні в селі називають урочище "Нейман". Коли німці відступали, Ярина разом з чоловіком і його сім'єю змушені були їхати в Німеччину.
На той час у молодят народилась дівчинка. З дитиною на руках їхали на чужину. Але в Польщі дитя померло, там і поховали. Тоді з Польщі підводою перевозили сім'ю в Німеччину. Їхали за лінією фронту. І Ярина народила знову дівчинку. Дитинка була дуже кволенька, то мама несла на руках. Ішли пішки, всі дуже змучені. І новонароджене дитя померло.
Німець забрав мертве немовля, і Ярина не знає, де він його подів. Вся родина приїхала в Німеччину, але там довго не були. Чоловік Ярини загинув у Німеччині, і всі повернулися додому в с. Світле. А Настя під час війни разом з молоддю копала окопи. Після війни Анастасія пішла працювати в колгосп дояркою. Працювала в полі, в школі – прибиральницею.
В 1953 році вийшла заміж за Івана Оксенюка, в хату, де була ще одна невістка. Свекруха керувала невістками, але ніхто ніколи не сварився, хоча була лише одна кухня і одна кімнатка на всіх. Настя варила з свекрухою, а Валя, друга невістка, окремо. Свекруха була добра, гляділа онуків. Усі харчі ділили порівну на всіх: молока, яєць всім вистачало.
В Насті й Івана народилося двоє синів. Менший син помер, коли йому виповнився один місяць. Чоловік захворів, і Анастасія робила все сама, помагала людям щось зробити, щоб потім помогли їй. Чоловік ходив з паличкою, але з допомогою дружини і людей звели хату.
Анастасія з Іваном прожили разом 41 рік. Три роки ще пожила сама, а потім переїхала до сина Віктора в Люблинець, де живе уже 19 років. З сином і невісткою, які учителюють в місцевих школах, ладять. Має 3 онуків і 3 правнуків. Внучка Юля живе в Канаді, а Андрій і Віктор – в Києві. Бабуся гляділа їх, коли були малими. А зараз тішиться досягненнями онуків. Коли приїжджають у гості, завжди готує їхню улюблену страву – налисники. І хоча їй майже 90 років, завжди життєрадісна і весела. І ще "хазяює", наводить "порядок" у курнику і хліві.
Кожного ранку робить зарядку, тож має добре здоров'я. Син Віктор бере приклад з мами і теж робить зарядку. Бабця просить сапку, але їй не дають, бо замість зілля висапала якось петрушку. "Вже досить, – кажуть, – наробилася". До курей загляне по 5 раз, собаці дасть їсти. Не хоче сидіти без діла. Раніше їздила на базар продавати молоко. Ще торік їздила з сином до внука, щоб побачити правнука.
Дякує Богу, що до цього часу дожила, і просить Всевишнього, щоб в Україні був мир, щоб ніхто не знав, що таке війна.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: Анастасія ОКСЕНЮК з онуками Юлею та Віктором.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар