Жіноча доляЗакіптюжена гасова лампа, блимаючи тьмяним вогником, освітлювала убогу "шевченківську" хатину, де от-от мало народитися дитя.
Січневий лютий мороз замурував малесенькі шибки вікон, а холодний вітрисько гугонів у порожньому димарі, лякаючи своїм свистом породілю, яка приїхала на зимові свята у гості до батьків.
Нелегкою була доля жінки: виховувалась у багатодітній сім’ї, де вона була п’ятою дитиною. З раннього дитинства заробляла собі на хліб: поки йти до школи – треба було напасти худобу. За коровами і вчила уроки.
А ще, коли веретено танцювало у вправних пальцях дівчини, скоса поглядала у книжку, що лежала на лавці, яка вночі слугувала їй за ліжко. Цілу весну і літо ходила босоніж, лише взимку у постолах. А щоб не мокли ноги, то замість підошви підкладала кору. В школі закінчила лише 4 класи, бо не було змоги вчитися далі: треба було заробляти собі на хліб.
Дівчина разом з дорослими пішки ходила на заробітки за 40 кілометрів, копати картоплю. Нелегко їй було.
Згодом вийшла заміж в Одеську область. Там лісу нема, топити нічим. Тож доводилось збирати сухе бадилля по полях, щоб хоч як-небудь розтопити в плиті і на ледь теплих хвалюрках (круги на плиті) лягти і погрітися разом з дитиною.
Нелегка жіноча доля. Разом з чоловіком виховали 5 дітей, має багато онуків і 7 правнуків. Отже, звання Матері-героїні присвоєно заслужено. Хочеться низенько вклонитися їй і подякувати за недоспані ночі, за колискову пісню.
…Холодний зимовий досвіток сколихнув дитячий крик – на світ з’явилося немовля. Баба-повитуха благословила на світ. Змучена важкими пологами, і водночас щаслива, Марфа Вакулівна Солодуха тримає на руках свого первістка. І, мабуть, ви б не читали б оцих рядків, якби не ця жінка, яка дала життя цій дитині. А цією дитиною була я. Героїня моєї розповіді достойна найвищої нагороди, бо вона – моя мама (на знімку – в колі сім’ї).
Низький уклін Вам, мамо, за подароване життя, за мудру науку, за материнську любов. Многая літа!
З вдячним серцем дочка –
Галина Оліферчук.
смт Люблинець.
З поетичного зошита
Не відчуваєм, що літа так швидко
Життя історію залишать на стерні,
Й матуся наша, наче сива квітка,
Відкриє очі світові сумні.
Мов карусель, життя вертіло нами,
Ми просто забували, що ти є,
А та стежина у село до мами
Давно журби вже ниточку снує.
Ой мамо, мамо!
Серце не сказало,
Що ти все сумувала неспроста.
Теплом, як пташка, всіх нас зігрівала,
Бо в вирій вже збиралися літа.
Твої літа, натомлені трудами,
Лишили нам любов свою й печаль,
І стежку, що обвита споришами,
І ніжність, незатаєну в очах.
Зоря сяйнула в синьому тумані
І зблідла впала десь там вдалині.
Твої слова, немов скарби останні,
На згадку залишилися мені.
Часу свого не можем зупинити,
Бо весла днів женуть життя ріку,
Та серце мами сонечком засвітить,
Змахнувши нам сльозиночку гірку.
І плачуть мальви в росах біля хати,
Старенька вишня рясно знов цвіте,
А нам здається, ніби наша мати
В хустині білій знов до нас іде.
Ой мамо, мамо! Серце не сказало,
Що ти все сумувала, неспроста.
Теплом, як пташка, всіх нас зігрівала,
Бо в вирій вже збиралися літа.
Тихо клала мати хрестики нитками:
Ниточка барвиста — стежечка ясна.
Синові сорочку ласкою-руками...
Думалось весілля — а прийшла війна.
Чом же та сорочка кольорами гасне,
А на грудях сина свічечка сумна?
Заступили хмари в небі Сонце ясне,
Потемніло небо, хоч навкруг весна?
Ой, не бачить мати ні Сонця, ні цвіту.
День і ніч туманом сум важкий накрив.
«Ти з якого краю, ти з якого світу,
В рідний дім, синочку, птахом
прилетів?»
На руках тримали, несли, як святого,
А душа летіла через небеса.
Притулилась крильми до свого порога,
З свічечки воскової капала сльоза.
І востаннє впала на груди синочку,
Зойк злетів у небо: «Боже, поможи!»
Думала на щастя вишила сорочку —
На сорочці білій хрест святий лежить.
Чом же та сорочка кольорами гасне,
А на грудях сина свічечка сумна?
Заступили хмари в небі Сонце ясне,
Потемніло небо, хоч навкруг весна?
Ніна ШУГНІЛО.
Залишити коментар