Той, що наближав Перемогу…
В селі Вербці добре знають й поважають учасника бойових дій Федора Дмитровича Рудюка, якому долею велілось пройти грізними фронтовими дорогами.
Я – автор цих рядків – відвідала його вдома. Колишній солдат про далеке пережите розповідав так, наче все це було тільки вчора. Та усього довелось пізнати йому на своєму віку: і радісного, і сумного.
– Той день, коли почалась війна, забути не можна, – згадує ветеран. – Я народився в селі Ружині Турійського району, яке фашисти спалили вже в перший день війни. Тож відразу люди побачили її криваве обличчя – смерть, горе та біль. Було важко при німцях, ніби чорна пелена накрила землю. Посіріли поля, де завжди трудились батьки-хлібороби. Фашисти знущалися з людей.
Навесні 44-го, коли фронт підійшов зовсім близько, і земля здригалась від вибухів снарядів, німці особливо лютували. Молодь вивозили до Німеччини, палили, грабували села. Федору довелось переховуватися. А коли звільнили село і смерч війни покотився на Захід, його покликав польовий військкомат.
Задумався солдат війни на мить. Федору Дмитровичу пригадалось, як їх відвезли в Голоби, як товарними вагонами везли у Горький, де у таборах навчали солдатських премудростей. Йому, сільському 18-річному хлопчині, вручили гвинтівку і вже через місяць везли назад в Україну.
Хтось повідомив: "Їдемо на Ковель, бо там німці міцно тримаються". Зрадів Федір – це ж додому! Вони спізнились: Ковель уже звільнили. Дорога простяглась на Білорусь. В складі другого Білоруського фронту ішов ружинський хлібороб дорогами Білорусі, Польщі, Німеччини, був зв'язківцем. Тож часто доводилось йому не йти, а десятки кілометрів повзти під свистом куль, тягнучи за собою котушку з дротами.
– На війні, як на війні – люди мучились, боролись, любили та помирали, – мовить, роздумуючи, Федір Дмитрович. – А чого було більше? Може, ненависті, бо дуже ненавиділи ворога, що приніс горе й сльози на нашу землю, яку ми любили понад усе, любили так, що готові за неї були померти?
Чоловік розповідає, що важкою була осінь 44-го. Дороги Польщі розвезло так, що ніякий транспорт не міг пройти. Солдати мало не на руках тягнули машини й техніку. А зв'язківці мусили іти.
– Молодий був, – згадує Федір Дмитрович – здоровий, а важко, важко було. Болото засмоктувало ноги. А на плечах – важкий речовий мішок. Не раз, здається, просто "викручувало" ноги, нестерпно боліла спина, піт заливав очі, хоч надворі холодно було.
І все-таки вистояв. Переможний салют застав його у м. Магдебурзі, правда, в госпіталі. Бо на землях Німеччини його поранило вдруге.
На фронті, у хвилини відпочинку, в госпіталі завжди згадував та відчував душею до болю рідне – матір, простеньку батьківську хату під стріхою й колодязь-журавель. Саме заради цього всього він ішов фронтовими дорогами, падав, потім знову піднімався.
До рідної Батьківщини, в пограбоване ворогами село Федір Дмитрович повернувся осінню 1946 року. Збагнув, як людям тут було важко. Вони дивилися на нього, як на рятівника-годувальника. А за вікном була спустошена війною земля, що чекала чоловічих рук. Федір Рудюк відразу став до мирної праці.
– Робив скрізь, де треба було. Невдовзі став слюсарем-наладником, бо дуже любив залізо, – каже ветеран. – В мене непогано виходило виточити якусь деталь. А взагалі, я – самоучка, подивлюсь – і зроблю.
І так вже більше 40 років його трудова діяльність пов'язана, як він каже, із "залізом". Коли почався будуватись льонзавод, запросили Федора Дмитровича на роботу, ще й квартиру дали.
Він добре знав техніку. Не цурався ніякої роботи. Чоловікові доводилось працювати вночі, у вихідні (коли були неполадки). Це для нього висока честь – бути потрібним. Вже пізніше, коли в Ковелі побудували молокозавод, знаного слюсаря запросили туди.
Нещодавно героєві нашої розповіді виповнилося 90 років. Та неспокійної вдачі ветеран все – в русі і в роботі.
В нього – своя маленька майстерня, де й нині працює. То деталь якусь виточить, то пораду людям дасть, які завше йдуть до нього за поміччю.
Федір Дмитрович – гарний співрозмовник, обізнаний із життям країни. Найбільше хвилюють його події на Сході.
– Після такої довгої, важкої війни, котра принесла світові стільки лиха, страждань, горя, яку пережив народ, людство повинно навчитись жити в мирі, – схвильовано мовить він.
Розповідь про добру людину не була б зовсім повною і саме життя мого героя не таким змістовним, якби поруч із ним не було вірної подруги – люблячої дружини Надії Адамівни. Ось уже майже 60 років вони торують свою життєву дорогу. Сплітають в прекрасний вінок спільно прожиті роки, в якому – різні кольори.
А зблизив і повінчав їх танець в 1956 році. Вони – з одного села, і прізвища навіть в них однакові.
Дитинство малої Надії закінчилось, коли їй виповнилось 8 років. Йшла війна, сім'я втікала від бомбардування – дівчинку поранило в ногу. На щастя, недалеко стояв військовий госпіталь. Згодом із війни не повернувся батько, тож вона, чим могла, допомагала матері.
– Коли Федір повернувся з фронту, я була малою, дивилась на гарного, високого із нагородами хлопця зовсім несміливо, – говорить вона.
Час ішов. Закінчивши школу, працювала обліковцем в колгоспі.
– Пам'ятаю, нас запросили на свято Спаса в с. Городилець. Це було 19 серпня 1956 року. Мене до танцю покликав Федір. Так цілий вечір ми танцювали разом (ще й нині йому в танці рівних немає). Після цієї зустрічі 2 вересня ми зустрілися вже у сільській раді (правда, про це ніхто не знав), – розповідає Надія Адамівна.
Надії Адамівні в цьому році – 80. Рухлива та енергійна жіночка і тепер дає всьому лад. А ще дуже полюбляє господиня дому квіти.
Життя подарувало їм двох синів. Правда, на превеликий жаль, Сергій вже пішов у Вічність. Та розрадою і втіхою для дідуся із бабусею є 4 онуків, 6 правнуків, яких Надія Адамівна завше пригощає своїми "фірмовими" пиріжками.
Я відвідала цю гарну сім'ю саме тоді, коли Федора Дмитровича вітали із ювілеєм. Приємно, що не забули про ветерана і районна та місцева влада, приєднавшись до низки щирих віншувань.
Тож хай щастить Вам, шановні Федоре Дмитровичу і Надіє Адамівно, й надалі в житті, а доля дарує лиш радісні події!
Здоров'я, благополуччя і мирного неба над головою!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: герой нашої розповіді Федір РУДЮК у різні періоди свого життя.
Фото автора
та з домашнього архіву.
В селі Вербці добре знають й поважають учасника бойових дій Федора Дмитровича Рудюка, якому долею велілось пройти грізними фронтовими дорогами.
Я – автор цих рядків – відвідала його вдома. Колишній солдат про далеке пережите розповідав так, наче все це було тільки вчора. Та усього довелось пізнати йому на своєму віку: і радісного, і сумного.
– Той день, коли почалась війна, забути не можна, – згадує ветеран. – Я народився в селі Ружині Турійського району, яке фашисти спалили вже в перший день війни. Тож відразу люди побачили її криваве обличчя – смерть, горе та біль. Було важко при німцях, ніби чорна пелена накрила землю. Посіріли поля, де завжди трудились батьки-хлібороби. Фашисти знущалися з людей.
Навесні 44-го, коли фронт підійшов зовсім близько, і земля здригалась від вибухів снарядів, німці особливо лютували. Молодь вивозили до Німеччини, палили, грабували села. Федору довелось переховуватися. А коли звільнили село і смерч війни покотився на Захід, його покликав польовий військкомат.
Задумався солдат війни на мить. Федору Дмитровичу пригадалось, як їх відвезли в Голоби, як товарними вагонами везли у Горький, де у таборах навчали солдатських премудростей. Йому, сільському 18-річному хлопчині, вручили гвинтівку і вже через місяць везли назад в Україну.
Хтось повідомив: "Їдемо на Ковель, бо там німці міцно тримаються". Зрадів Федір – це ж додому! Вони спізнились: Ковель уже звільнили. Дорога простяглась на Білорусь. В складі другого Білоруського фронту ішов ружинський хлібороб дорогами Білорусі, Польщі, Німеччини, був зв'язківцем. Тож часто доводилось йому не йти, а десятки кілометрів повзти під свистом куль, тягнучи за собою котушку з дротами.
– На війні, як на війні – люди мучились, боролись, любили та помирали, – мовить, роздумуючи, Федір Дмитрович. – А чого було більше? Може, ненависті, бо дуже ненавиділи ворога, що приніс горе й сльози на нашу землю, яку ми любили понад усе, любили так, що готові за неї були померти?
Чоловік розповідає, щ
Той, що наближав Перемогу…
Залишити коментар