Проклята доля
Тихий, ледь чутний, стук у вікно розбудив Ксеню, що спала на печі з двома маленькими дітьми. Вона завжди здригалася від кожного шереху: ще зовсім недавно прийшли якісь невідомі люди і забрали її чоловіка. А коли війна, то хто розбере, де свої, а де чужі? Навіть тіло чоловікове Ксеня не хоронила – боялася за себе і дітей. Вночі тайком Ксенині батьки похоронили зятя на кладовищі.
– Ксенько, відчини хутчій, – благав чийсь жіночий голос за холодним, замурованим ласицями, вікном.
"Хто б то та ще в такий мороз і серед ночі?", – думала молода вдовиця. Злякано, нашвидкуруч накинувши на плечі клітчасту сукняну хустку, жінка поспішила в сінешні двері, щоб впустити до хати нічних "гостей".
– Ой, дорогенька, сховай мого сина у себе, бо заберуть і його з собою, –– торохтіла Гапка. – До тебе ж більш не прийдуть, бо знають, що твого чоловіка забили. А по мого Йвася вже раз приходили, то він утік у ліс. Другий раз, як прийдуть, то вже, може, й не вдасться утекти. Хай зиму перебуде у тебе. А як хто буде питати – то скажи, що то племінник твій.
…Ксеня добре знала Сидорову Гапку, бо ще дівкою разом з батьком їздила до них "бити" олію з ріпаку. Були, наче родичі. Знала і їхнього старшого сина – Ваньку. Ще, здається, зовсім недавно ганяв з лозиною, пас гуси. А сьогодні – уже парубійко: 16 років минуло, хоча на зріст малий і видається за підлітка. Мати сама годувала обох хлопців, бо батька колись поносив кінь, і той помер. Тож серце боліло за кожного.
Ксеньчине село було аж за кілька кілометрів від Ваньчиного, тож ніхто не шукав хлопця і навіть не питав про нього. Молода вдова раз у місяць їздила коником до Сидорихи, щоб та дала трохи харчів для свого сина, про що було домовлено раніше. Ванька допомагав Ксені різати січку, рубати дрова, носити воду. За житло платив працею.
Війна ще не кінчалася, тож Ваня оселився у вдови на цілих два роки. Раз на півроку Гапка навідувалась серед ночі в чуже село, щоб побачити сина, і раділа, що він живий і здоровий.
…Якось Ксеня в черговий раз поїхала до Гапки по харчі для хлопця. Мати не скупилася для сина: то масла дасть, то бульби, сиру, яєць трохи збере. Не все, що її дитина жива-здорова. Раптом Гапчин погляд зупинився на Ксеньці.
– Ти часом не груба, Ксенько? – змірявши поглядом жінку зверху донизу, спитала Гапка вдову. Молодиця зніяковіло глянула на Іванову матір і, трохи помовчавши, ствердно кивнула головою.
– Ще, може, скажеш, що від мого сина? – зі злістю прошипіла жінка.
…Лють і ненависть набирали обертів у серці Гапки. Ксенька дивилась на Гапку і мовчала, бо знала, що винувата.
– Не думай, що тобі вдасться оженити на собі мого сина! – виливаючи свою злість і доводячи свою правоту, верещала Гапка. – Я всім розкажу, що ти хвойда.
– Кажіть, що хочете, – мені все одно, – майже пошепки сказала Ксеня.
На другий же день мати приїхала, щоб забрати сина.
– Додому я не поїду, мамо, бо одразу ж по мене прийдуть і заберуть, – благально просився Іванко.
Знаючи, що вже нічого назад не вернеш, Гапка погодилася, щоб син залишився, бо переживала за нього, а в душі проклинала Ксеньку і дитину, яка мала народитися.
Прокляте Гапкою, дитя народилось калічкою – і через місяць померло. Ваня зовсім по-дорослому плакав за померлим малям і чомусь уже не хотів ніколи вертатися до матері. Невдовзі закінчилась війна, і Гапка приїхала за сином, але той навідріз відмовився їхати додому.
– Я буду з нею жити, і у нас буде дитина, – пояснював Іван матері.
– Вона ж старша за тебе на цілих 15 років, дурню! Вона ж тобі в матері годиться!.. Нащо тобі стара баба, сину! – верещала Гапка.
Але Ваня стояв на своєму. Ксеня мовчала, і її мовчанка ще більше дратувала "свекруху".
– Щоб ти поліна родила, а не дітей!!! – Гапка схопила сокиру, що лежала під лавою, і встромила лезом у поріг. Гепнувши спересердя дверима, вона пішла з тієї хати, де залишилися її син і ненависна "невістка". А через півроку народилася дівчинка із "заячою" губою. Дитя прожило два місяці і померло. Плакала Ксенька, плакав і Іван.
– То все материні прокльони, – казав він. – Невже у неї немає серця?
…Через рік Гапка знову навідалася до Ксеньки. Та якраз сиділа на лавці і зашивала сорочку чоловікові.
– Бачу, ти ніяк не вгомонишся, – буркнула жінка і, взявши з відра порепані сливи, що були назбирані свиням, кинула на запіл Ксеньці. Розлізлі та мокрі сливки замочили поділ молодиці, яка зрозуміла, що слід чекати чогось лихого.
– Щоб ти добра ніколи не мала! Чого ти вчепилася за мого сина?! Відпусти його! – лементувала Гапка.
…Пологи були важкими. Баба-повитуха ледве виходила Ксеньку, а хлопчик, який народився, прожив усього місяць, бо у нього на голові було "дике м'ясо", дуже схоже на розлізлу сливу.
…Шість разів народжувала Ксенька – і жодне дитя не жило. Коли всьоме жінка завагітніла, то сказала чоловікові: "Їдь до матері, провідай, помирись і вирішуй сам, як бути далі". А про те, що чекає дитину, не призналась йому.
Лише тиждень побув Іван у матері. До Ксеньки не вернувся. Вже потім жінці переказали люди, що його уже немає – помер. Що йому мати зробила – так ніхто і не знає.
…А Ксеня народила здорову дівчинку, біля якої дожила свій вік. Гапка навіть не знала про існування онуки.
…Шість малесеньких могил, що густо поросли барвінком, тулилися одна біля одної, і на кожній з них – маленький зогнилий хрест без напису. А поруч біля них – могила Івана. Ці горбики землі нагадували поліна дров, про які колись у прокльонах згадувала Гапка.
Ксеню поховали біля першого чоловіка – така була її остання воля. Хреста вона замовила собі ще за життя – без напису, без фото, щоб нікому не муляло очі…
Галина ОЛІФЕРЧУК.
смт. Люблинець.
Тихий, ледь чутний, стук у вікно розбудив Ксеню, що спала на печі з двома маленькими дітьми. Вона завжди здригалася від кожного шереху: ще зовсім недавно прийшли якісь невідомі люди і забрали її чоловіка. А коли війна, то хто розбере, де свої, а де чужі? Навіть тіло чоловікове Ксеня не хоронила – боялася за себе і дітей. Вночі тайком Ксенині батьки похоронили зятя на кладовищі.
– Ксенько, відчини хутчій, – благав чийсь жіночий голос за холодним, замурованим ласицями, вікном.
"Хто б то та ще в такий мороз і серед ночі?", – думала молода вдовиця. Злякано, нашвидкуруч накинувши на плечі клітчасту сукняну хустку, жінка поспішила в сінешні двері, щоб впустити до хати нічних "гостей".
– Ой, дорогенька, сховай мого сина у себе, бо заберуть і його з собою, –– торохтіла Гапка. – До тебе ж більш не прийдуть, бо знають, що твого чоловіка забили. А по мого Йвася вже раз приходили, то він утік у ліс. Другий раз, як прийдуть, то вже, може, й не вдасться утекти. Хай зиму перебуде у тебе. А як хто буде питати – то скажи, що то племінник твій.
…Ксеня добре знала Сидорову Гапку, бо ще дівкою разом з батьком їздила до них "бити" олію з ріпаку. Були, наче родичі. Знала і їхнього старшого сина – Ваньку. Ще, здається, зовсім недавно ганяв з лозиною, пас гуси. А сьогодні – уже парубійко: 16 років минуло, хоча на зріст малий і видається за підлітка. Мати сама годувала обох хлопців, бо батька колись поносив кінь, і той помер. Тож серце боліло за кожного.
Ксеньчине село було аж за кілька кілометрів від Ваньчиного, тож ніхто не шукав хлопця і навіть не питав про нього. Молода вдова раз у місяць їздила коником до Сидорихи, щоб та дала трохи харчів для свого сина, про що було домовлено раніше. Ванька допомагав Ксені різати січку, рубати дрова, носити воду. За житло платив працею.
Війна ще не кінчалася, тож Ваня оселився у вдови на цілих два роки. Раз на півроку Гапка навідувалась серед ночі в чуже село, щоб побачити сина, і раділа, що він живий і здоровий.
…Якось Ксеня в черговий раз поїхала до Гапки по харчі для хлопця. Мати не скупилася для сина: то масла дасть, то бульби, сиру, яєць трохи збере. Не все, що її дитина жива-здорова. Раптом Гапчин погляд зупинився на Ксеньці.
– Ти часом не груба, Ксенько? – змірявши поглядом жінку зверху донизу, спитала Гапка вдову. Молодиця зніяковіло глянула на Іванову матір і, трохи помовчавши, ствердно кивнула головою.
– Ще, може, скажеш, що від мого сина? – зі злістю прошипіла жінка.
…Лють і ненависть набирали обертів у серці Гапки. Ксенька дивилась на Гапку і мовчала, бо знала, що винувата.
– Не думай, що тобі вдасться оженити на собі мого сина! – виливаючи свою злість і доводячи свою правоту, верещала Гапка. – Я всім розкажу, що ти хвойда.
– Кажіть, що хочете, – мені все одно, – майже пошепки сказала Ксеня.
На другий же день мати приїхала, щоб забрати сина.
– Додому я не поїду, мамо, бо одразу ж по мене прийдуть і заберуть, – благально просився Іванко.
Знаючи, що вже нічого назад не вернеш, Гапка погодилася, щоб син залишився, бо переживала за нього, а в душі проклинала Ксеньку і дитину, яка мала народитися.
Прокляте Гапкою, дитя народилось калічкою – і через місяць померло. Ваня зовсім по-дорослому плакав за померлим малям і чомусь уже не хотів ніколи вертатися до матері. Невдовзі закінчилась війна, і Гапка приїхала за сином, але той навідріз відмовився їхати додому.
– Я буду з нею жити, і у нас буде дитина, – пояснював Іван матері.
– Вона ж старша за тебе на цілих 15 років, дурню! Вона ж тобі в матері годиться!.. Нащо тобі стара баба, сину! – верещала Гапка.
Але Ваня стояв на своєму. Ксеня мовчала, і її мовчанка ще більше дратувала "свекруху".
Проклята доля
Залишити коментар