Дороги через усе життя
Сорок скорботних днів минає від тієї фатальної хвилини, як забрали Небеса від нас друга і колегу Сергія ГАРБАРУКА.
Життя текло звично: віталися, спілкувалися, дружили безтурботно. І раптом, як грім серед ясного неба, — світлина у чорній рамці…
Біль і сум огортають душу сірим туманом. Сльозинка сиротою котиться по щоці і завмирає. У тій сльозинці — все життя земне: добрі справи, гарні вчинки Сергія Климовича Гарбарука.
А якою він був людиною! З великої букви! Душа-чоловік: доброзичливий, толерантний і мудрий, дбайливий господар, відповідальний керівник і турботливий та люблячий сім'янин. Він по праву вписується в когорту славетних імен Ковельщини.
Народився в чарівному озерному селі Поворську на свято Івана Купала. Мама розказувала, аби назвати хлопчика Сергієм, а не Іваном, мусила "пожертвувати" півня місцевому священику. Так гребенястий виспівав прощення у Небес за скоєний звичаєвий гріх.
Не були співучими дитячі та юні роки Сергійка, їх обпалила війна і наповнила тяжкою працею. Доводилось корови пасти і по господарству допомагати. А в селі інакше й не буває.
Після закінчення Поворської школи юнак працював на залізниці. Як і всі, служив в армії (1959-1962 р.р.). Дисциплінованого та вправного солдата хотіли залишити на понадстрокову службу, але він відмовився. Бо ж як це він проміняє на Далекий Схід свій квітучий Волинський край, маму, яку вважав святою, батька — інваліда війни і друзів вірних?!
Повернувся і влаштувався водієм у місцевій "Сільгосптехніці". Активного і здібного юнака помітили і запросили на посаду інструктора комсомолу. "Діти війни" пам'ятають, що до керівних органів молодіжної організації могли потрапити юнаки тільки з перевіреною на практиці позитивною моральною та гарною виробничою характеристикою. Старався виправдати довіру, займав активну позицію.
Саме завдяки активності він знайшов сімейне щастя.
А сталася подія у Колодяжненському музеї Лесі Українки. Це було кохання з першого погляду і назавжди, до останнього подиху. Із своєю ненаглядною красунею Лесею Петрівною, педагогом і екскурсоводом, прожив у парі майже 50 років (!) пліч-о-пліч: в бурю і холод, в тривозі та щасті. І дві доньки чудові від того кохання цей світ прикрасили і збагатили, ще й четверо онуків йому подарували.
Попри сімейні клопоти, Сергій Климович старався вчитися. Без відриву від виробництва закінчив Львівський автомобільно-шляховий технікум. Після здобуття диплому його призначають начальником Ковельської міжколгоспної шляхово-будівельної організації.
Молодий, амбітний керівник береться за справу, яка і для досвідчених керівників була непростою — будує гаражі, контору, побутові приміщення, формує і укомплектовує підприємство необхідною спеціалізованою технікою та транспортом.
Сергій Гарбарук не шукав легких шляхів, не збирав ясних зірок із неба, а клято працював і вчився. Добрим словом він завжди згадував свого старшого наставника Івана Артемовича Гаврилевського, який допомагав йому рости професійно. Скільки-то доріг області, майданів, територій підприємств та організацій було відремонтовано і побудовано! Коли їхали сім'єю на Світязь чи де-ін-де, то діти з гордістю казали: "Це татова дорога".
А "татова дорога" вела до інших випробувань. У 1970 році Сергій Гарбарук стає виконробом Ковельської шляхово-ремонтної дільниці. А через сім років кваліфікованого високопрофесійного шляховика призначають начальником шляхово-експлуатаційної дільниці міськкомунгоспу. Тодішній начальник ККП Петро Дубік (нині покійний) згадував Сергія Климовича, як колегу, який залишив добрий слід на міських вулицях, привокзальному ринку, майданах міста. А це значить, що у свою роботу С. Гарбарук вкладав і серце, і душу.
За сумлінну працю на благо ковельчан С. Гарбарук був нагороджений багатьма Почесними грамотами та Подяками. Не менш щиросердечної, людської подяки він отримав від своїх працівників, яким допомагав у вирішенні житлово-квартирних та побутових проблем. Доброчинство і милосердя — це ще вагомі штрихи, що були у характері цієї людини.
Згодом шляхова комунальна дільниця реорганізовується, і Сергій Климович переходить в Ковельське підприємство по забезпеченню нафтопродуктами, де чесно і самовіддано відпрацював на посаді начальника відділу постачання і збуту. Тут і застав його той вік, який "заслуженим відпочинком" розпочинається. Та де там! Пенсія не для нього. Сергій Гарбарук продовжує працювати — вже на відповідальній посаді диспетчера виконкому. На жаль, важка хвороба зламала працьовитого ковельчанина.
29 травня ц. р. рідні, дружина і доньки, близькі, друзі були у спогадах і печалі: перестало битись гаряче серце Сергія Гарбарука.
Леся Петрівна — творча душа, з болем у серці записала:
Шумлять літа, як на вітру тополі,
А в цих літах — і Сонце, і дощі.
Мережать нитки червоні й чорні
На рушниках дороги славного
життя…
А в спогаді-реквіємі від рідних є слова: "…не дожив півроку до "золотого" весілля, недобудував будинок, не діждався весілля онуків". Він так хотів жити!
Якось один відомий ковельчанин сказав: "Найголовніше, щоб після моєї смерті рідні, діти і друзі сказали — був доброю людиною". Ось це головне Боже призначення людини на цій землі Сергій Климович Гарбарук виконав сповна! Є у онуків з кого брати приклад, є гордитися ким.
Схилімо голови в пошані.
Схилімо голови в журбі.
Сергію, друже, ти був, і є, і
будеш з нами
В душі та серці назавжди,
допоки ми живі.
Від колег і друзів —
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: Сергій ГАРБАРУК; Сергій Климович — у колі родини; серед колег по громадській роботі.
Фото з домашнього архіву.
Сорок скорботних днів минає від тієї фатальної хвилини, як забрали Небеса від нас друга і колегу Сергія ГАРБАРУКА.
Життя текло звично: віталися, спілкувалися, дружили безтурботно. І раптом, як грім серед ясного неба, — світлина у чорній рамці…
Біль і сум огортають душу сірим туманом. Сльозинка сиротою котиться по щоці і завмирає. У тій сльозинці — все життя земне: добрі справи, гарні вчинки Сергія Климовича Гарбарука.
А якою він був людиною! З великої букви! Душа-чоловік: доброзичливий, толерантний і мудрий, дбайливий господар, відповідальний керівник і турботливий та люблячий сім'янин. Він по праву вписується в когорту славетних імен Ковельщини.
Народився в чарівному озерному селі Поворську на свято Івана Купала. Мама розказувала, аби назвати хлопчика Сергієм, а не Іваном, мусила "пожертвувати" півня місцевому священику. Так гребенястий виспівав прощення у Небес за скоєний звичаєвий гріх.
Не були співучими дитячі та юні роки Сергійка, їх обпалила війна і наповнила тяжкою працею. Доводилось корови пасти і по господарству допомагати. А в селі інакше й не буває.
Після закінчення Поворської школи юнак працював на залізниці. Як і всі, служив в армії (1959-1962 р.р.). Дисциплінованого та вправного солдата хотіли залишити на понадстрокову службу, але він відмовився. Бо ж як це він проміняє на Далекий Схід свій квітучий Волинський край, маму, яку вважав святою, батька — інваліда війни і друзів вірних?!
Повернувся і влаштувався водієм у місцевій "Сільгосптехніці". Активного і здібного юнака помітили і запросили на посаду інструктора комсомолу. "Діти війни" пам'ятають, що до керівних органів молодіжної організації могли потрапити юнаки тільки з перевіреною на практиці позитивною моральною та гарною виробничою характеристикою. Старався виправдати довіру, займав активну позицію.
Саме завдяки активності він знайшов сімейне щастя.
А сталася подія у Колодяжненському музеї Лесі Українки. Це було кохання з першого погляду і назавжди, до останнього подиху. Із своєю ненаглядною красунею Лесею Петрівною, педагогом і екскурсоводом, прожив у парі майже 50 років (!) пліч-о-пліч: в бурю і холод, в тривозі та щасті. І дві доньки чудові від того кохання цей світ прикрасили і збагатили, ще й четверо онуків йому подарували.
Попри сімейні клопоти, Сергій Климович старався вчитися. Без відриву від виробництва закінчив Львівський автомобільно-шляховий технікум. Після здобуття диплому його призначають начальником Ковельської міжколгоспної шляхово-будівельної організації.
Молодий, амбітний керівник береться за справу, яка і для досвідчених керівників була непростою — будує гаражі, контору, побутові приміщення, формує і укомплектовує підприємство необхідною спеціалізованою технікою та транспортом.
Сергій Гарбарук не шукав легких шляхів, не збирав ясних зірок із неба, а клято працював і вчився. Добрим словом він завжди згадував свого старшого наставника Івана Артемовича Гаврилевського, який допомагав йому рости професійно. Скільки-то доріг області, майданів, територій підприємств та організацій було відремонтовано і побудовано! Коли їхали сім'єю на Світязь чи де-ін-де, то діти з гордістю казали: "Це татова дорога".
А "татова дорога" вела до інших випробувань. У 1970 роц
Дороги через усе життя
Молодий, амбітний керівник береться за справу, яка і для досвідчених керівників була непростою — будує гаражі, контору, побутові приміщення, формує і укомплектовує підприємство необхідною спеціалізованою технікою та транспортом.
Залишити коментар