Увага й повага гріють душу
Хочу подякувати через нашу газету за запрошення організаторам зустрічі ветеранів-медиків з нагоди нашого професійного свята, що відбулася в голобському клубі ветеранів за участю головного лікаря Голобської лікарні Миколи Кобильчука, голови селищної територіальної об'єднаної громади (куди входить і моє село Жмудче) Сергія Гарбарука, директора територіального центру по обслуговуванню одиноких Аркадія Степанюка, голови районної ветеранської організації Валентини Січкар.
Мені дуже хотілося б усіх побачити, з ким перетиналися стежки-доріжки під час довголітньої служби на медичній ниві. Але за станом здоров'я не змогла прийти, та й літа вже (90 минуло) давно лягли на плечі. Але пам'ятаю минулі роки, наче все було вчора…
У Жмудче я прибула із Чернігівщини у 1947 році. Це були тяжкі повоєнні роки. У селі мене прийняли з радістю, бо ж з'явилася потрібна людина – молодий агітатор, комсомолка, учасник бойових дій, офіцер запасу радянської армії, медик.
Зразу я влилася у молодіжний колектив, бо якраз розбудовувалося село, організовувався колгосп, часто відбувалися вибори до Верховної Ради, на яких доводилося завжди бути секретарем. Радіо, газет не було, тож агітатор був першим інформатором на селі. Згодом обрали мене депутатом сільської ради – громадської роботи ніякої не цуралася. І жилося цікаво та весело: готували концерти, ставили п'єси.
Медичного працівника до того часу не було у селі, тож доводилося "орати" на цій ниві цілину. А роботи вистачало: панував тиф, поширювалися дитячі хвороби, малечі віспу не було щеплено… Пологи спочатку приймала у породіль вдома, хоча жінки боялися довіритися молодій медичці та кликали бабок-повитух. Згодом все-таки звикли до мене і дітям вже не забороняли робити щеплення.
Поки Жмудче було розкинуте по хуторах, важко давалися щодня пішки відвідини хворих, а у 1949 році стало легше, бо всі об'єдналися в одну сільську родину. І медпункт збудували, куди я перейшла жити. Приміщеня не зачинялося ні вдень, ні вночі – люди повірили в допомогу і зверталися за порятунком.
А моє серденько все одно рвалося на малу батьківщину, та обов'язок був на першому місці. А коли звела сімейне гніздечко, то Жмудче стало рідним на все життя. Тут народилося трійко діток. Зараз вони мають свої сім'ї, живуть у Харкові, Львові, Люблинці. Мене не забувають, щодня хтось є біля мами, адже їхати звідси не хочеться, та й тут залишилася дорога пам'ять про мого чоловіка.
Я вже давно прабабуся. Не віриться, що пройшло життя. Але ні за чим не жалкую, бо жила цікаво, мала улюблену роботу, чудову сім'ю, серед односельчан користувалася повагою й авторитетом. Для них була єдиною "дохторкою" і рятувала від усіх болячок.
Аж у 70-х роках прибула друга медичка – Надія Чумак, з якою ми вже працювали разом. Іще довго після виходу на заслужений відпочинок звертались до мене односельчани по допомогу. Нікому не відмовляла.
Ми, ветерани-медики, передали естафету молодим. Тож хай щастить їм у роботі, а всім людям – міцного здоров'я і довгих років життя!
З повагою –
Катерина СЛЮСАРЧУК,
ветеран медичної служби.
Хочу подякувати через нашу газету за запрошення організаторам зустрічі ветеранів-медиків з нагоди нашого професійного свята, що відбулася в голобському клубі ветеранів за участю головного лікаря Голобської лікарні Миколи Кобильчука, голови селищної територіальної об'єднаної громади (куди входить і моє село Жмудче) Сергія Гарбарука, директора територіального центру по обслуговуванню одиноких Аркадія Степанюка, голови районної ветеранської організації Валентини Січкар.
Мені дуже хотілося б усіх побачити, з ким перетиналися стежки-доріжки під час довголітньої служби на медичній ниві. Але за станом здоров'я не змогла прийти, та й літа вже (90 минуло) давно лягли на плечі. Але пам'ятаю минулі роки, наче все було вчора…
У Жмудче я прибула із Чернігівщини у 1947 році. Це були тяжкі повоєнні роки. У селі мене прийняли з радістю, бо ж з'явилася потрібна людина – молодий агітатор, комсомолка, учасник бойових дій, офіцер запасу радянської армії, медик.
Зразу я влилася у молодіжний колектив, бо якраз розбудовувалося село, організовувався колгосп, часто відбувалися вибори до Верховної Ради, на яких доводилося завжди бути секретарем. Радіо, газет не було, тож агітатор був першим інформатором на селі. Згодом обрали мене депутатом сільської ради – громадської роботи ніякої не цуралася. І жилося цікаво та весело: готували концерти, ставили п'єси.
Медичного працівника до того часу не було у селі, тож доводилося "орати" на цій ниві цілину. А роботи вистачало: панував тиф, поширювалися дитячі хвороби, малечі віспу не було щеплено… Пологи спочатку приймала у породіль вдома, хоча жінки боялися довіритися молодій медичці та кликали бабок-повитух. Згодом все-таки звикли до мене і дітям вже не забороняли робити щеплення.
Поки Жмудче було розкинуте по хуторах, важко давалися щодня пішки відвідини хворих, а у 1949 році стало легше, бо всі об'єдналися в одну сільську родину. І медпункт збудували, куди я перейшла жити. Приміщеня не зачинялося ні вдень, ні вночі – люди повірили в допомогу і зверталися за порятунком.
А моє серденько все одно рвалося на малу батьківщину, та обов'язок був на першому місці. А коли звела сімейне гніздечко, то Жмудче стало рідним на все життя. Тут народилося трійко діток. Зараз вони мають свої сім'ї, живуть у Харкові, Львові, Люблинці. Мене не забувають, щодня хтось є біля мами, адже їхати звідси не хочеться, та й тут залишилася дорога пам'ять про мого чоловіка.
Я вже давно прабабуся. Не віриться, що пройшло життя. Але ні за чим не жалкую, бо жила цікаво, мала улюблену роботу, чудову сім'ю, серед односельчан користувалася повагою й авторитетом. Для них була єдиною "дохторкою" і рятувала від усіх болячок.
Аж у 70-х роках прибула друга медичка – Надія Чумак, з якою ми вже працювали разом. Іще довго після виходу на заслужений відпочинок звертались до мене односельчани по допомогу. Нікому не відмовляла.
Ми, ветерани-медики, передали естафету молодим. Тож хай щастить їм у роботі, а всім людям – міцного здоров'я і довгих років життя!
З повагою –
Катерина СЛЮСАРЧУК,
ветеран медичної служби.
Залишити коментар