Не чекав…Одним з найвизначніших досягнень (якщо не найвизначнішим!) сьогоднішньої Верховної Ради України є Закон про декомунізацію. Ще до сьогодні, на жаль, знаходяться люди, які переокупацію Західних областей України називають возз'єднанням (під яким би більшовицьким камуфляжем воно не подавалось).
Що ж було після цього "возз'єднання", я так і не прочитав у статті "Об'єднувати, а не роз'єднувати народ" (автору не вигідно про це говорити?). Не зазначено також, що це "возз'єднання" було не чим іншим, як домовленістю між міжнародними злочинцями – Сталіним і Гітлером.
Пройшло багато часу від дня проголошення незалежності України для того, щоб люди могли розібратись з облудністю комуністичної пропаганди й визначитись, очиститись від неї. У тому числі – й мені, який мало не свято їй вірив, допоки не отримав національної інформації в перебудовні часи. Більшість з тих, хто хоч трішки читає, думає, стали патріотами України, шанують наше героїчне минуле (козацтво, УГА, з'єднання Заходу і Сходу України (Акт злуки), Рух Опору, Майдан, АТО).
То кого з ким збирається об'єднувати автор? Окупанта Донбасу, Криму з патріотом України? А ті, що побоюються, що до них "доберуться", мають можливість і мали заявити про себе як діяльних патріотів України.
Ніколи не чекав такої точки зору від Степана Тюбая. Краще б він поцікавився, чи назвали вулицю в с. Облапах іменем його дядька "Дубового", що загинув героїчно, не здавшись цим "об'єднувачам-возз'єднувачам", про яких він говорить. Чи він побував на відкритті пам'ятного хреста на місці загибелі його, який недавно відкрила влада Ковельського району?
Інших комуністичних ідеологічних штампів минулого обговорювати не буду. Достатньо цього, що написав – краще зекономлю газетну площу від переказу давно висвітлених об'єктивно фахівцями сучасної України тем.
Скажу лишень, що аварія на ЧАЕС – це теж наслідок "мудрого" керівництва КПРС, що давно підтверджено фахівцями далеко не з боязню роз'єднувати.
Щодо Закону про декомунізацію, то його потрібно добре вивчити, а потім щось говорити (у тому числі – про радянських воєначальників).
Вибачаюсь за деяку нестриманість.
Яків ЛАВРЕНКО,
активіст громадсько-політичного життя.
м. Ковель.
В наш час так і не вивчене до кінця питання про долю незаслужено обвинувачених сталінським режимом військовополонених (а це – доля 5 700 000 чоловік). З них 3 300 000 загинули, 930 000 до кінця війни перебували в Німеччині, в тому числі 750 000 – в якості робочої сили, більше мільйона були звільнені, дехто опинився в армії Власова.
Понад півмільйона солдатів та офіцерів, без суду та слідства, були кинуті в підготовлені спецтабори НКВС, створені за наказом ДКО від 27 грудня 1941 року.
Німецьке командування розраховувало на швидку перемогу у Другій світовій війні і планувало взяти в полон 790 000 чол. з розміщенням в 18 таборах. Перші місяці війни внесли серйозні корективи у ці розрахунки.
В грудні 1941 р. на зустрічі в Берліні було домовлено про обмін списками полонених та організацію через США посилок з харчуванням та одягом у радянські та німецькі табори. Ріббентроп повідомив про це Гітлера. Було повідомлено й Сталіна. Відповідь "вождя всіх народів" була така: "Русских военнопленных не существует. Русские солдаты сражаются насмерть. Если же они выбирают судьбу военнопленных, они автоматически исключаются из советского общества".
В лютому 1945 р. на зустрічі “великої трійки” в Ялті було вирішено питання про повернення військовополонених для надання їм всесторонньої допомоги. А потім відбулося страшне: ешелони з тисячами засуджених пішли на схід – в Сибір.
Такими були слова і діла верхівки тодішньої більшовицької влади, для яких людські життя нічого не вартували.
Степан ТЮБАЙ.
(Матеріали взяті з "100 таємниць Другої світової". 2015 р.).
Залишити коментар