"Тож зустрічаймось, доки серце б'ється…"Не зачиняються двері Голобської школи і в канікулярні дні. Сюди сходяться, з'їжджаються, злітаються небайдужі. Ті, які попрощалися зі школою давно, але в своєму серці бережуть світлу пам'ять про рідну другу домівку, про тих, хто дав путівку в життя, хто умів прощати, відчував, коли треба простягти руку допомоги, підставити плече.
Зустрілася я із своїми випускниками через довгих 25 років розлуки. Як було це давно: худенькі, тоненькі, юні. Впізнала усіх, бо вела А, Б і В класи. А класним керівником була в Б, хоча над кожним із нас життя потрудилося, сил не жаліючи. Майже всі уже мають своїх дітей, але для мене вони залишаються назавжди дітьми. Якщо хтось і не зміг прибути, то я впевнена, що у думках у цей час вони вертаються до своєї другої домівки. Тим більше, що ми в цім світі тимчасові. Вік - всього одна коротка мить, то чому ж не зустрітися, не обнятися, не подивитися в очі одне одному? А скільки спогадів!
Пом'янули тих, хто пішов у Вічність. Звичайно, як міг прийти Толя Матвійчук, коли у нього в цей день були заручини сина? Таня Муханова похоронила батька. Але ця шкільна родина настільки об'єднана, дружна, що уміє поспілкуватися. Петя Шунь похоронив маму зовсім недавно і тут, серед щирих друзів, відчув підтримку, співчуття, бо розділене горе - півгоря. А як радо зустріли присутні учасника АТО Сашу Данилюка! У нього були сльози на очах, бо він похоронив чудову дружину. А тут отримав велику моральну підтримку. Це так важливо!
Їх усіх я вважаю своєю родиною, бо стільки тепла, стільки уваги і непідкупної любові вони мені подарували, що ради цього варто жити. У Юлічки Сиротюк трагічно загинув чоловік, але вона приїхала з Бреста, Таня Борисюк - із Харкова і т. д. Учительською стежкою пішов Петя Наумчик. А Валентина Анатоліївна Савчук (тепер Прокіп) досягла таких успіхів, про які можна тільки мріяти. Вона - кандидат філологічних наук, доцент кафедри гуманітарної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
Писала дисертацію про Лесю Українку. Досліджувала епістолярну спадщину поетеси. Відшукано 900 листів Лесі, 74 знайшли у Празі. До кожного листа Валя писала свої коментарі. І здала роботу до друку на 512 сторінках, працюючи вночі.
Із трьох класів немає жодного сучасного "крутелика", зате є люди, сповнені почуття любові, дружби, вірності рідній школі, учителям, один одному. Усі трудяги. Не знаю, чи зустрічали Сонце, але бажаю, щоб воно їх супроводжувало і гріло усе подальше життя, щоб світлою і чесною була їхня доля і доля їхніх родин.
А скільки-то треба було докласти зусиль, щоб звести усіх докупи. Тут проявили себе Світлана Харитиніч, Люба Білінська, донечка якої ще й світлини поробила, і особливо Лариса Корнелюк. Це взагалі людина особливого складу. Вчилася добре, уважна, доброзичлива. На жаль, сімейне життя не склалося. Стійко перенесла випробування долі, виховує сина і доньку, дотепна, жартівлива, ніколи не падає духом. Уміє організувати, ще й медальку придумала: "Так тримати!". І вона, яка пережила особисту трагедію в житті, ще й віршик склала:
Роки летять, вже юність не вернеться,
І молодість буває тільки раз.
Тож зустрічаймось, поки серце б'ється,
Життю радіймо, поки є ще час!
І тут мені пригадався інший випуск. Зустріла колишнього учня Толю Морозюка. Він так приязно привітався зі мною і каже: "Не можу дочекатися наміченої зустрічі…". А зустріч не зуміли організувати. Толі не стало. Мені прикро і дуже боляче.
Так що пам'ятаймо: відкладений тільки сир добрий. Бажаю усім, причетним до Голобської школи, щоб кожен день приносив тільки радість і щоб було прагнення зробити кращим непростий цей світ!
Лідія ГАРЛІНСЬКА,
колишня вчителька української мови і літератури, учитель-методист.
смт Голоби.
НА ЗНІМКУ: учасники зустрічі.
Фото з архіву автора.
Залишити коментар