Повідомлення в номер / Життя, віддане пошті

Я, мабуть, не помилюся, коли скажу, що професія поштовика з давніх часів  – одна з найшановніших поміж людьми. З далекого повоєнного дитинства пам’ятаю, з яким нетерпінням і я, і члени сім’ї виглядали листоношу.

Якось  так сталося, що вулицю, де мешкав із батьками, обслуговували переважно чоловіки-поштарі. Спочатку це був статечний і розважливий Улян Солоп, син якого Петро пішов шляхом батька, здобув фах зв’язківця, а пізніше очолив колектив телеретранслятора, як його називали в народі.

Гарна згадка у мене залишилася про Степана  Кошелюка – комунікабельну, компетентну  й ерудовану людину. Моя бабця Паша полюбляла з  ними поговорити про політику, погоду, життя-буття. Адже в ту пору листоноші були одним з  найнадійніших джерел інформації. Телебачення не було, радіоприймачі не кожен міг придбати, а «брехунець» на стіні доносив винятково офіційну інформацію, де не було місця дискусіям, гострим  темам, реального життя.

Отож, листоноші й користувалися таким авторитетом, про який представникам деяких професій доводиться лишень мріяти. Окрім газет і журналів, яких у кожній сім’ї передплачували по кілька або й кільканадцять, люди з поштовими сумками розносили пенсії, листи, поштові  перекази.

Чи варто говорити, з яким  пієтетом і повагою ми ставилися до працівників служби зв’язку?

З бігом часу поштовики старшого покоління передали трудову естафету молодшим колегам. В їх числі була й Світлана Макарівна Мокійчук, яка нині працює заступником начальника Центру поштового зв’язку № 4 «Укрпошти». Складній і відповідальній праці зв’язківця вона віддала більше, як 40 літ свого життя!

Цікаво, що в юності вона не думала про кар’єру поштового працівника, а марила фахом педагога. Та доля розпорядилася по-своєму.

–У січні 1974 року, в неповних 18 літ, пішла працювати листоношею в рідному селі Дубовому із зарплатою 62 крб. 50 коп., – згадує сьогодні пані Світлана. – Цікаве спілкування з жителями, відчуття, що ти потрібна, що на тебе чекають, зробило свою справу. 

Забула про дитячу мрію навчати дітей. І тепер, чуючи не раз від своїх колег слова: «Пошту треба полюбити», – думаю – це про мене. Але хотілося чогось більшого досягнути в своєму житті. А коли начальник відділення  зв’язку  Дубового залишала мене на якийсь час у відділенні саму та ще зобов’язувала надавати якісь послуги, радість мене переповнювала по самі вінця.

– А як далі склалася Ваша доля? – запитуємо.

– Пройшовши при Волинській дирекції двотижневі курси для начальників відділень зв’язку, з великим бажанням та задоволенням пішла працювати начальником ВПЗ для підміни. Вже будучи начальником відділення у Свидниках, зустріла свою «половинку», з яким прожили   майже 40 років, дочекалися онуків. Менша донька Ірина, після закінчення Львівського електротехнікуму зв’язку розпочала свій трудовий шлях оператором поштового зв’язку. Старша Олена втілила в життя мою дитячу мрію – працює вчителем.

– Значить, мамині гени «спрацювали»?

– Можливо. Але, гадаю, й на теперішній  роботі я – свого роду вчитель і наставник.  Не раз, проводячи екскурсії та розповідаючи про пошту школярам, чую від педагогів: «У Вас пропав вчитель». Подумки я їм відповідаю: «Вчитель потрібен не лише в школі, і дар вчителя не пропав. Свої знання і досвід я залюбки передаю молодому поколінню, багатьох із них  навчила жити, працювати та любити пошту. Отже, життя прожито не даремно.

Погодьтеся: сказати так може не кожен із нас. А Світлана Макарівна може, бо вона залюблена у свою професію, віддана їй до глибини душі і серця. Невипадково її шанують у колективі, поважає керівництво. До Дня Конституції України  працю жінки оцінили Почесною грамотою і пам’ятною відзнакою українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта».

 Пошта сьогодні – динамічна структура, яка надає дуже широкий спектр послуг. За її допомогою можна придбати або передплатити періодичні друковані видання, відіслати та отримати грошові перекази, оформити кредит, оплатити рахунки за комунальні послуги, придбати товари широкого вжитку. А ще – замовити квитки на проїзд на залізничному та авіатранспорті, виготовити ексклюзивну поштову марку з розміщенням власного фото чи логотипу, отримати спрощений доступ до адміністративних послуг та ін.

Увесь непростий технологічний процес координує Світлана Мокійчук, яка роз’яснює колегам новинки,   навчає їх. Обсяг роботи немалий, адже Центр поштового зв’язку № 4 обслуговує місто Ковель та Ковельський, Турійський, Старовижівський райони, але труднощі ніколи не лякали сумлінну працівницю.

Тепло відгукується про ювілярку нинішня очільниця Центру поштового зв’язку № 4 Лариса Філіпчук.

–Це – моя надійна опора, – каже вона. – Яке б завдання не було поставлене перед нею, його наша Макарівна, як ми її в колективі називаємо, завжди  виконує вчасно і якісно. Тож хай Господь посилає довгі й щасливі роки життя, мир, добро, благополуччя!

…Якось Світлана Мокійчук у розмові сказала:

– Пошта – це моє життя. І якби була можливість прожити його вдруге, я нічого не змінила б. Без пошти життя свого не уявляю!

Що можна додати до цих слів? Лише одне:  побажати пані Світлані, у якої 23 липня – ювілей, міцного здоров’я, активного довголіття, сімейної злагоди.

З роси й води, шановна ювілярко!