Повідомлення в номер / Горщики ліплять не святі, а мудрі та кмітливі гончарі

На щастя, подвижники гончарного ремесла є і в наш час. Один з таких мудрих і кмітливих майстрів мешкає у селі Стеблях. Це – Микола Абрамчук.

– Де мені тільки не доводилося працювати, доки знайшов своє покликання, – пригадує він.

Микола Анатолійович працював електромонтером районного вузла зв'язку. Потім  навчався у культурно-просвітньому училищі. Після отримання диплома був керівником вокально-інструментального ансамблю Ковельського ПТУ-7. А згодом мав посаду на місцевому молокозаводі.

Трудові будні, "спілкування" з музикою давали наснагу і натхнення. Пробував писати вірші, які клав на музику.  Згодом Миколу Абрамчука запросили до Луцька.

– Там я спочатку працював в обласній філармонії, – каже. – Потім у молодіжному центрі.

Треба сказати, що він у статусі автора і виконавця власних пісень разом із  колегами брав участь у концертах на великих і малих сценах. Згодом записав перший альбом авторських пісень. Виконував їх під гітару.

– На початку дев'яностих років було важко, – пригадує аматор сцени. – Не дуже легко було жити й моїм  батькам, які тоді мешкали у  Стеблях.

 Микола Абрамчук разом із дружиною були змушені повернутися у  село, аби допомогти рідним утримувати господарство. Тим більше, що батьки мали сім гектарів землі. Згодом Микола Анатолійович придбав старенького трактора. Самотужки довів його до ладу. Орав, сіяв, збирав врожаї. Виручали завзятість, віра у кращі часи. Незабаром дружина Галина подарувала йому двох синів –Тараса і Назара.

Тракторець завжди був на підхваті. Треба щось привезти – заводив двигун, з весни до пізньої осені порався у полі.

l

Якось Микола Абрамчук познайомився із гончарем Василем Курилюком. Розмова була не лише про глину, а й про випал посуду. Поділився гончар й іншими, тільки йому відомими,  секретами непростої професії.

Микола Абрамчук тоді від цього гончаря багато чого дізнався.  Василь Курилюк розповів, що колись у селі, де він живе, працював на повну потужність керамічний завод, що виготовляв керамічні труби для осушення (дренажування) поліських земель.

Початкуючий гончар повернувся у Стеблі не лише з унікальною глиною, а й з набутим досвідом. Саме тоді його друзі подарували йому гончарний круг.

Після цієї поїздки Микола взявся ще більш детально вивчати спеціальну літературу. Адже в ній знаходив те, чого не знав. Дізнався, що з глини можна зробити багато гарних речей.

Але головне – знати, як це робиться. Менший син Назар теж почав приглядатися до батькової роботи. Цікавився кожною операцією з виготовлення посуду. Дрібниць тут немає. Навіть сушити щойно зроблений посуд треба дуже повільно, бажано спочатку під ганчіркою.

Микола Анатолійович, як умів, залучав сина до секретів глиноліпіння. Радувало те, що Назар на ходу схоплював батькові поради. І швидко вже працювали, як кажуть, у дві руки. 

Під час роботи на гончарному крузі батько й син не раз згадував поради досвідченого гончаря.  Пам'ятали його слова:

– Посудини, що тільки "зійшли" з круга,  треба сушити у перекинутому положенні. Тому що денце у них висихає повільніше, аніж вінця.

Добре висушений сирець батько вкладає у піч.  Обережно зачиняє дверцята. Й поступово, як належить за інструкцією, підвищує температуру випалу.

Закінчується випал. Печі, а їх дві, поступово охолоджуються. Дихнуло теплом.

– Чому аж добу треба печі охолоджувати? – не терпиться запитати  Назару.

– Так написано, – мовив батько. – Це щоб посуд рівномірно охолоджувався.

Не менш цікава й робота гончаря, коли він кладе на круг шматок глини. Тут Микола Анатолійович – на рівні академіка.

– Це улюблена справа, яка тішить мою душу, – мовить гончар. – Нею вже добре оволодів і мій Назар.

Микола сідає за круг. Пускає його в рух. Отут і потрібні особливі кмітливість й точність. Помітно, що гончар відчуває, де слід зробити плавний вигин, наскільки звузити денце чи відігнути вінця.

Гончар, тримаючи одну руку всередині горняткової грудки, другою формує обриси посудини. Гончарі кажуть, що посуд без круга, як рослина без квітки. Без круга нічого неможливо зробити, хіба що виліпити коника. “Діалог” між людиною і глиною освячений таїнством.

– А для того, щоб готові вироби добре висушити, – розповідає гончар, – я змурував дві печі. Використовую лише соснові дрова.

Сільські  гончарі працюють завзято, іноді – до смерку. Особливо у літній час. Керамічні вироби, говорить Микола, виховують у людини кмітливість, примушують працювати у певному темпі. 

Глечики, горщики майстрів мають дуже привабливий вигляд. До того, прикрашені оригінальними природними символами.

Один мій знайомий виявив бажання купити й собі такий глечик.

– Тільки ніяк не натраплю на такий посуд, – скаржиться він. – Хоч бери та  їдь у  Стеблі, де живуть ці вправні гончарі.

– Виготовлений посуд ми вивозимо на ярмарки, ринки, де реалізуємо свою продукцію, – каже Микола Абрамчук. – Отже, охочі купити в нас череп'яний посуд можуть зробити це завжди. Звісно, придбавши його, кожний може не лише мати ці гарні посудини, але ще й здоров'я.

Треба наголосити, що колись у кожному селі їли і пили лише із керамічного посуду. І мали здоров'я та силу працювати. Адже кераміка має цілющі властивості. Пригадую,  у жнива мати брала у поле череп'яний глечик води з нашої криниці та  глечик молока. Ще й досі відчуваю їх неповторний смак.

Про майстрів кераміки є немало оповідань, гуморесок, віршів. Найбільш поетично оспівав цю професію Микола Гоголь. "Гори горщиків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається, нудьгуючи із своєї неволі й темряви; подекуди тільки яка-небудь розмальована яскраво миска чи макітра хвалькувато висувалася з високо піднятого на возі плоту…", – так описує Микола Гоголь у творі "Сорочинський ярмарок" вироби гончарів.

Сучасний поет і  письменник, лауреат Шевченківської премії Олесь Лупій теж присвятив їм віршовані рядки:

Чистотою й святістю,

Біла і пахуча, мов черемха,

Розляглась на гончаревім 

крузі

Вже не глина, натхнення  

майстра.

Горно палає. Круг 

шумить…

Яскравий опис побуту давньокиївського гончаря належить перу української письменниці Раїси Іванченко: "Хатина старого гончаря діда Бестужа. Невідомо, який з пращурів його збудував цю хатину, виривши у крузі глибоку яму, в якій обпалювали горщики…".

Але повернемося до гончарів, які  самотужки відродили давнє і вже призабуте ремесло. Микола Абрамчук може ще немало розповісти про  глину та її властивості. На його думку, кераміка робить руки вмілими й слухняними, очі спостережливішими, уяву розвинутішою. Він каже:

 – З книжок  знаю, що цю професію оспівували не лише відомі поети, письменники, а й сам народ. Хіба не про це говорять приказки і оповідки, які ми знаємо? Ось наприклад:

Робись, робись, горщику,

Зварю в тобі борщику.

Або ще й приказки: "Не святі горшки ліплять". "З глиною, як і з людиною, обережний будь" та інші.

Микола Анатолійович може багато і довго розповідати про своє захоплення.  До секретів глиноліпіння він йшов не один день.  Адже, щоб  виліпити глечик чи горщик, треба мати неабиякий хист і вміння. Справлятися з господарством, яке потребує уваги, і займатися гончарством не так і легко.

Виготовити, скажімо, глечик важко. Але й реалізувати у наш час теж нелегко. Люди зараз так захопилися сучасними металевими виробами, що "обходять" череп'яні горщики.

Однак гончар із своїм сином Назаром впевнені, що настане час і їх земляки  повернуться до цього природного і в дечому лікувального посуду.

Хочеться  подякувати цим гончарям, які, напевно, перші  в нашому районі відродили забуте ремесло. Може, настав час створити музей їх виробів?

Заслужений 

журналіст України.