Забуттю не підлягаєЩе Друга світова війна не дає про себе забути, а вже АТО забирає мужніх молодих захисників країни. А як же прикро, що колись проти фашистських загарбників росіяни і українці, а також представники інших національностей стояли разом і завдяки цьому перемогли. А тепер ворогами стали побратими і покликали найманців, щоб нажилися на чужому горі. Знову смерть, сльози, каліцтво, сироти, вдови, згорьовані матері і батьки.
…Лев Кириченко народився в Богульші (біля Самари, Росія), за національністю – росіянин. 18-річним призвали в армію. Рік був воєнний, бої вже йшли в Україні. Ворога гнали назад, тому він був не менш жорстокий, адже бачив свою близьку поразку. Захищав Україну і росіянин Лев Кириченко, воював мужньо. В липні 1943 року здійснив подвиг, про що свідчать документ і медаль "За відвагу". Він був сержант і командир обслуги бойової гармати із 4 солдатів.
Селу Ялцівка Малинського району Житомирської області найбільше довелося зазнати горя. Фашисти ніяк не хотіли поступатися ні на крок. Деякі села по сусідству і не бачили ворога. А тут, як у пеклі, йшли жорстокі бої. І село те переходило кілька разів з рук у руки. У тій запеклій боротьбі за кожну грудочку землі 9 грудня 1943 року і загинув Лев Кириченко, а разом з ним і його побратими склали тут голови. Добрий чоловік захоронив у тимчасовій могилі, бо земля була мерзла. А як фронт пішов далі на Захід, перезахоронили всім селом у Братській могилі.
Коли рідні одержали похоронку, сестра Олена, (а вони були близнюки), пішла добровольцем на війну, закінчивши курси радисток, щоб відомстити ворогові за брата. Їх було шестеро сміливих дівчат. Йшли слідом за фронтом. Дорога була важка, спали на ходу та ще й рацію на собі несли.
До Берліна залишилось 70 кілометрів, як скінчилась для неї війна. Олену послали на курси підвищення кваліфікації. І це її врятувало, бо коли їхали через міст, а в ньому була закладена міна, всі загинули, підірвавшись. Ось така була доля дівчат і Олени.
Після Перемоги, закінчивши навчання, потрапили за розподілом на Волинь в Камінь-Каширський. Там і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком Миколою Лук'янчуком. Згодом переїхали в Голоби, де працювала начальником радіовузла. Народились в них дві доньки. Дівчата після школи і вузів роз'їхалися. Валентина працювала і вийшла заміж аж в Сибіру, Антоніна лишилась у Голобах. Доглядала батьків. Мати рано пішла із життя – напевно, війна дала про себе знати, а батько прожив до 90 з лишком літ.
Ще як була жива Олена Федорівна, кілька разів прагнула через військкомат дізнатись, де загинув брат, щоб поїхати відвідати могилу. У відповідь повідомляли, що загинув смертю хоробрих і все. Мабуть, багатьом приходили такі повідомлення, бо героїв було мільйони, то хто там кого шукав і повідомляв рідним? І, помираючи, сестра просила дітей, щоб знайшли могилу брата.
Тож Антоніна не могла заспокоїтись. Коли комп'ютер став служити людині, вирішила виконати пошукову роботу за його допомогою. В інтернеті вона "знайшла" місце, де похований її дядько Лев Федорович.
Таким же шляхом зв'язалися з тамтешньою владою. Звідти прийшло запрошення відвідати Братську могилу.
Антоніна Миколаївна Байда з сином, невісткою і внучкою вирушили в дорогу. З собою взяли живі квіти із корінням і землею, щоб посадити на могилі. Зустріч була зворушлива. Віктор Григорович Мельник, сільський голова Любович, куди входить і Ялцівка, Алла Михайлівна Музика – завідуюча клубом села Ялцівка, Ольга Сергіївна Андрійчук і Олександр Сергійович Гончаренко – очевидці (були дітьми у воєнний час) та з іншими жителями хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустріли гостей.
Волиняни зразу знайшли на Братській могилі прізвище "Лев Федорович Кириченко" і вклонились всім, хто загинув за село в Україні. Посадили квіти з волинською землею, а звідти житомирську привезли і вдома поклали на мамину могилу.
Так “обмінялись” брат із сестрою землею, ніби завітали одне до одного в гості, тільки вже в іншому світі.
Теплий прийом і спілкування з жителями Ялцівки назавжди збережуться в пам'яті рідних. Бо хіба можна таке забути? А з Сибіру збирається друга племінниця в подорож до дорогої могили.
Валентина ОСТАПЧУК.
НА ЗНІМКАХ: під час відвідин вічного місця спочинку своїх рідних.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар