Пам’ятаю, як сьогодні
Наша сім'я мешкала в колонії "Люблінець" недалеко від села Люблинець (сьогодні Ковельського району), майже біля траси на Володимир-Волинський. В поселенні було, як пригадую, десь близько десятка обійсть.
Поляки і українці жили вперемішку. Пам'ятаю поляків на прізвища Кардас, Гімза, Козак, пані Соколовська (мішаний шлюб, чоловік – Костюк). Мешкали українці – дядько Антін, мамин брат, Денис, Пуніха, Король. Пізніше довідався, що жили Олійники і Коники.
Якихось публічних сварок на етнічному грунті серед дорослих не пам'ятаю. Почалися вони за часів фашистської окупації (як казали місцеві, "при німцях"). Одного разу ввечері хтось постукав у двері. Мати відчинила. Батька уже не було – він помер. У хату нахабно ввалилася група, члени якої розмовляли польською, були озброєні.
Вони почали запитувати матір: "Де ваш син?". Мати відповіла, що у Ковелі, в дядька Івана. Запитали точну адресу. Мати повідомила назву вулиці, а номер будинку не знала. Отже, поляки дізналися адресу брата Миколи, який був майже повнолітнім. Він з Ковеля після переокупації московської пішов на фронт, звідки повернувся кавалером ордена "Красной звезды".
Поляки також шукали зброю. Коли один із них почав грубо розмовляти з мамою, я став голосно плакати. Навідмаш хтось дав мені ляпаса по обличчю.
Мама заспокоювала мене: "Не плач!" . І я, заляканий, замовк. Далі вони звернулись до брата Олексія. Запитали, скільки йому років. Той відповів: "Чотирнадцять", хоч говорив уже легким баском. Поляки пішли.
На ранок пронеслась звістка, що в поселенні замордували Олійника, Коника, Дениса. Відрізали язики, а одному, що був прокомуністичної орієнтації, вирізали на лобі зірку.
Все це я почув із розмов дорослих. Картина була для мене вражаюча – маю на увазі нічний прихід поляків і ляпас. Пам'ятаю все, як сьогодні. Моя розповідь, спогад малолітньої дитини, напевне, не може бути свідченням. Але, коли (уже, напевне, в незалежні часи) це питання "спалахнуло" в Польщі, я допоміг працівниці Ковельського історичного музею зустрітись з дочкою замордованого Дениса (це його прізвище) Настею. Матеріали мають бути в музеї, і є офіційним доказом мордувань українців.
До речі, згадане поселення фактично зникло з карти району в післявоєння.
Нові окупанти розрубали польсько-український вузол десь в 1946 році. Поляків виселили в Польщу, а українці переселилися в Ковель. Найдовше там жили Дениси (Славко) і Пуніха (це її вуличне прізвисько). У неї був син, але він рано помер від хвороби.
Пізніше люди розповідали, що у той вечір приходила польська боївка з с. Ружина.
У зв'язку з прийняттям польським Сеймом резолюції про визнання трагічних подій 1942-1943 р. р. "геноцидом польського народу", хочу висловити такі міркування.
1. Не можу "розкласти" згадані події строго по політичних "поличках" як в тодішньому світлі, так і в сьогоденні.
2. Не можу дати строге визначення цих подій в юридичному плані.
3. Більше, ніж певен, що Жириновський і Ко "попрацювали" у Польщі продуктивно.
4. Ми шануємо на Волині і Міцкевича, і Костюшка, якого російська влада вважала розбійником.
5. Нам своє робити: розбудовувати незалежну демократичну державу з повагою до народів, які нас поважають.
6. Українська влада повинна дати виважену, але без самопринижень оцінку і відповідь на дії польських україноненависників.
7. Я допоміг працівнику Ковельського музею зустрітись з дочкою замордованого жителя колонії "Люблінець", яка в ті роки була уже дорослою. Отже, цей матеріал може бути свідченням. Моя розповідь – враження 4-5-річної дитини не може бути свідченням.
8. В той час точилася боротьба за незалежність корінної української нації з поселенцями-колонізаторами.
9. Хто зробив перший постріл, не знаю. Можна було вирішити питання цивілізовано, як це зробили чехи і словаки.
10. Польща не повинна вказувати нам, як і що називати. Цілком природно, що ми не маємо подібного вказувати полякам.
11. Степан Бандера, Роман Шухевич і ще низка керівників УПА сприймаються сьогодні українцями як символи волі, боротьби за націю. Боротьби, в основному, з московськими завойовниками, а не з поляками, хоч вони теж були нашими завойовниками.
12. Повстання Костюшка придушували російські солдати під проводом Суворова, то що – його іменем не називати вулиці і пам'ятки в Росії?
13. Так складалося, що сусідні народи мали між собою конфлікти, і ті самі особи для одних – герої, а для інших – недруги.
14. Можна знайти у Польщі об'єкти, що названі іменами кривдників українців.
15. Вважаю, що для підготовки цієї резолюції потрудились не тільки жириновські, а й українські "опозиціонери", януковичівці за вказівками, звісно, з Москви.
16. Я розповів лише про дії поляків в нашій хаті і в колонії "Люблінець". Подібне було і в селі Зеленому, і в інших населених пунктах Волині.
І на завершення. З ким-ким, а з Польщею у нас історичних порахунків предостатньо. Але розумна частина людства розвивається, і ми, його нове покоління, повинні на грунті позитивного і негативного історичного досвіду будувати стосунки на взаємоповазі і толерантності.
Яків ЛАВРЕНКО.
Наша сім'я мешкала в колонії "Люблінець" недалеко від села Люблинець (сьогодні Ковельського району), майже біля траси на Володимир-Волинський. В поселенні було, як пригадую, десь близько десятка обійсть.
Поляки і українці жили вперемішку. Пам'ятаю поляків на прізвища Кардас, Гімза, Козак, пані Соколовська (мішаний шлюб, чоловік – Костюк). Мешкали українці – дядько Антін, мамин брат, Денис, Пуніха, Король. Пізніше довідався, що жили Олійники і Коники.
Якихось публічних сварок на етнічному грунті серед дорослих не пам'ятаю. Почалися вони за часів фашистської окупації (як казали місцеві, "при німцях"). Одного разу ввечері хтось постукав у двері. Мати відчинила. Батька уже не було – він помер. У хату нахабно ввалилася група, члени якої розмовляли польською, були озброєні.
Вони почали запитувати матір: "Де ваш син?". Мати відповіла, що у Ковелі, в дядька Івана. Запитали точну адресу. Мати повідомила назву вулиці, а номер будинку не знала. Отже, поляки дізналися адресу брата Миколи, який був майже повнолітнім. Він з Ковеля після переокупації московської пішов на фронт, звідки повернувся кавалером ордена "Красной звезды".
Поляки також шукали зброю. Коли один із них почав грубо розмовляти з мамою, я став голосно плакати. Навідмаш хтось дав мені ляпаса по обличчю.
Мама заспокоювала мене: "Не плач!" . І я, заляканий, замовк. Далі вони звернулись до брата Олексія. Запитали, скільки йому років. Той відповів: "Чотирнадцять", хоч говорив уже легким баском. Поляки пішли.
На ранок пронеслась звістка, що в поселенні замордували Олійника, Коника, Дениса. Відрізали язики, а одному, що був прокомуністичної орієнтації, вирізали на лобі зірку.
Все це я почув із розмов дорослих. Картина була для мене вражаюча – маю на увазі нічний прихід поляків і ляпас. Пам'ятаю все, як сьогодні. Моя розповідь, спогад малолітньої дитини, напевне, не може бути свідченням. Але, коли (уже, напевне, в незалежні часи) це питання "спалахнуло" в Польщі, я допоміг працівниці Ковельського історичного музею зустрітись з дочкою замордованого Дениса (це його прізвище) Настею. Матеріали мають бути в музеї, і є офіційним доказом мордувань українців.
До речі, згадане поселення фактично зникло з карти району в післявоєння.
Нові окупанти розрубали польсько-український вузол десь в 1946 році. Поляків виселили в Польщу, а українці переселилися в Ковель. Найдовше там жили Дениси (Славко) і Пуніха (це її вуличне прізвисько). У неї був син, але він рано помер від хвороби.
Пізніше люди розповідали, що у той вечір приходила польська боївка з с. Ружина.
У зв'язку з прийняттям польським Сеймом резолюції про визнання трагічних подій 1942-1943 р. р. "геноцидом польського народу", хочу висловити такі міркування.
1. Не можу "розкласти" згадані події строго по політичних "поличках" як в тодішньому світлі, так і в сьогоденні.
2. Не можу дати строге визначення цих подій в юридичному плані.
3. Більше, ніж певен, що Жириновський і Ко "попрацювали" у Польщі продуктивно.
4. Ми шануємо на Волині і Міцкевича, і Костюшка, якого російська влада вважала розбійником.
5. Нам своє робити: розбудовувати незалежну демократичну державу з повагою до народів, які нас поважають.
6. Українська влада повинна дати виважену, але без самопринижень оцінку і відповідь на дії польських україноненависників.
7. Я допоміг працівнику Ковельського музею зустрітись з дочкою замордованого жителя колонії "Люблінець", яка в ті роки була уже дорослою. Отже, цей матеріал може бути свідченням. Моя розповідь – враження 4-5-річної дитини не може бути свідченням.
8. В той час точилася боротьба за незалежність корінної української нації з поселенцями-колонізаторами.
9. Хто зробив перший постріл, не знаю. Можна було вирішити питання цивілізовано, як це зробили чехи і словаки.
10. Польща не повинна вказувати нам, як і що називати. Цілком природно, що ми не маємо подібного вказувати полякам.
11. Степан Бандера, Роман Шухевич і ще низка керівників УПА сприймаються сьогодні українцями як символи волі, боротьби за націю. Боротьби, в основному, з московськими завойовниками, а не з поляками, хоч вони теж були нашими завойовниками.
12. Повстання Костюшка придушували російські солдати під проводом Суворова, то що – його іменем не називати вулиці і пам'ятки в Росії?
13. Так складалося, що сусідні народи мали між собою конфлікти, і ті самі особи для одних – герої, а для інших – недруги.
14. Можна знайти у Польщі об'єкти, що названі іменами кривдників українців.
15. Вважаю, що для підготовки цієї резолюції потрудились не тільки жириновські, а й українські "опозиціонери", януковичівці за вказівками, звісно, з Москви.
16. Я розповів лише про дії поляків в нашій хаті і в колонії "Люблінець". Подібне було і в селі Зеленому, і в інших населених пунктах Волині.
І на завершення. З ким-ким, а з Польщею у нас історичних порахунків предостатньо. Але розумна частина людства розвивається, і ми, його нове покоління, повинні на грунті позитивного і негативного історичного досвіду будувати с
Залишити коментар