Бірук Олена Федорівна несе свій хрест долі сама. Чоловік рік тому помер, отож помочі немає звідки чекати. А родини теж нема. Сам Господь дає сили щоб їй, 87-річній жінці, доглядати все життя 62-річну дочку, прикуту до ліжка.
Олена Федорівна народилась у с. Личини Камінь-Каширського району в сім’ї селян, де було 5 дітей. Олена була другою дитиною в батьків. Сім’я мала свою землю, з якої годувалися. Земля була неродюча, але й з голоду не вмирали. Праці було багато, а користі мало. Молотили ціпами, крутили жорна – і так жили.
Олена вийшла заміж за Володимира Бірука. Одружились рано. Обом тоді було по 17 років. Свекрухи не було, бо померла раніше – тож дівчина жила з чоловіком у його хаті разом з сім’єю чоловікового брата. Невістки між собою не сварилися. Так жили всі разом 2 роки. Потім Володю забрали на 3 роки в армію, і Олена пішла жити до своїх батьків.
Як стали організовуватись колгоспи, то мусили все зерно здавати в колгосп. Звозили снопи на тік і там молотили. Якось Олена зібрала колоски зі свого поля і натеребила кілограм жита, щоб потім змолоти в жорнах, аби було що їсти. Це помітили дільничий і бригадир. Дівчину засудили на 5 років.
Нелегким було тюремне життя: працювала на будівництві в м. Дніпродзержинську. Годували погано: 200 г хліба давали на добу і тюльку. Тюльки вже не шкодували – бери скільки хочеш. То Олена разом з подружкою брали її і смажили на вогні у бляшанці – так смачніше було.
«Тоді воду п’ємо цілий день, – розповідає бабуся, – бо сіль роз’їдала шлунок.
Одного разу Олена занедужала – почав боліти живіт. Як з’ясувалось – апендицит. Забрали в лікарню і зробили операцію.
А тут і амністія. Так і відпустили Олену додому. Просиділа Олена в тюрмі десь біля року. Але й цей короткий проміжок часу лишив у душі жінки глибоку рану.
Прийшов і Володя з армії. Тоді Олена з чоловіком зробили з хлівчика маленьку хатинку, щоб було де жити. А жили бідово. Це вже згодом Оленині батьки спромоглися купити дітям більшу хатину.
У подружжя народився син Олександр, а через 4 роки – дочка Галина. Але недовгим було щастя – помирає син, якому було лиш 19 років. Одна біда не ходить, а за собою іншу водить. Коли Галі виповнилось 7 років, вона перестала ходити. Церебральний параліч прикував дівчинку до інвалідного візка. В школу дівчинка так і не пішла.
Та поки був живий чоловік Олени, було легше, а коли його не стало – весь тягар важкої долі ліг на жіночі плечі Олени Федорівни. Вже більше 10 років донька Галина Володимирівна, якій 62 роки, лежить прикутою до ліжка. Помочі нема звідки чекати. 87-річній матері треба дочку накормити, помити, одягти памперси (а їх «катастрофічно» не вистачає). Дочка погано чує і говорить нерозбірливо, але мати мусить знати, що дочка хоче, бо на те вона й мати.
Олена Федорівна втрачає зір – роки беруть своє. Скрізь ходить сама: в магазин, в аптеку, на базар, бо нема кого послати. Щось зварити, попрати – все на тендітних жіночих плечах. Та пані Олена не скаржиться ні на кого і нікому, бо «кому твоя біда потрібна»? Несе свою ношу сама.
Єдине прохання у Олени Федорівни: можливо, у когось залишились невикористані памперси – поділіться, допоможіть людській біді. А, може, хтось має змогу придбати для лежачої хоч декілька штук. Сім’я буде вдячна. Галина Володимирівна дуже худесенька – памперси треба невеликого розміру.
Матері пропонували віддати дочку у спеціальний будинок-інтернат, але вона не погодилась, бо материнська любов здатна нести свій хрест до кінця.
«Доки я живу на цьому світі, доти зі мною буде жити моя дочка», – втираючи сльозу, каже моя співрозмовниця. – Не стане мене – Галю заберуть, а там вона нікому не потрібна…».
Відгукніться, добрі люди, на біду сім’ї Бірук Олени Федорівни, яка проживає у Ковелі по вул. Театральній, буд. 2, кв. 26.
Галина Оліферчук.
Важкий «хрест» долі
Залишити коментар