Точка зору людини, яка щиро не хоче, щоб її передбачення справдилися втретє
25 літ тому, у липні 1991 року, приблизно за місяць до так званого серпневого "путчу" ГКЧП, я видрукував у ковельській міськрайонній газеті, яка тоді мала назву "Прапор Леніна", статтю "Чи є у нас партія?". В ній висловив на той час "крамольну" думку: справжньої української компартії у нас немає, КПРС-КПУ переживає глибоку кризу і перебуває на грані краху. Радянський Союз стоїть перед загрозою розпаду.
Стаття викликала значний резонанс і в міській партійній організації, і серед читацького загалу. Прочитавши її, одна з моїх знайомих при зустрічі сказала:
– Вони вам цього не пробачать.
Під словом "вони" жінка, безперечно, мала на увазі комуністів-ортодоксів, котрі намагалися не помічати тогочасних реалій життя, мислити категоріями більшовицьких догм і навіть приблизно не уявляли можливих прогресивних варіантів подальшого розвитку суспільства.
Засторога знайомої згодом підтвердилася: за цю статтю мене згодом добряче "побили" на пленумі міського комітету компартії, на який запросили навіть представників позапартійного активу, щоб, так би мовити, дати добрячого прочухана капосному редактору, який посмів зазіхнути на святая святих – КПРС-КПУ. Один з цих представників, син якого незадовго до того виїхав до Ізраїлю, прочитав мені справжню лекцію, головним лейтмотивом якої була теза: більшовицька партія була, є і буде вічно, а той, хто в цьому сумнівається, вартий суворого покарання.
Були й інші виступи подібного штибу, суть яких зводилася до жорсткої, часами – жорстокої критики газети, її очільника, "хибної" позиції всього журналістського колективу.
Слухаючи їх, а пізніше вступивши в полеміку, я подумав, а кого, власне, хочуть переконати заздалегідь підготовлені оратори? Як автор статті, я висловив власну точку зору, від якої відмовлятися не збирався, бо на той час КПРС-КПУ справді нагадувала "Титанік", що ішов на дно. Подальші події підтвердили мою правоту, а опоненти зазнали цілковитої поразки, намагаючись довести, що чорне – це біле, а біле – то чорне.
А ще я подумав: якими далекими були від життя народу деякі партократи, котрі не зуміли переоцінити замшілі догми і стереотипи, сподіваючись, що все "перемелеться" і "якось воно буде".
Не перемололося і не втряслося: після 19-21 серпня того року компартійна система розвалилася. І хоч її головні дійові особи майже усі вціліли і, привласнивши золото і гроші партії, згодом зуміли організувати партійно-комсомольський бізнес, приватизувати майже весь народногосподарський комплекс колишнього СРСР, в їх очах я залишився диваком, перевертнем, опортуністом до цих пір. І лише за те, що казав і писав правду, якої влада не хотіла чути.
l
Вдруге я потрапив в число "розкольників", коли і в особистих розмовах, і в газетних публікаціях намагався довести членам партії регіонів, що вони ведуть і себе, і країну до прірви. Під час однієї зустрічі я відверто сказав деяким місцевим симпатикам синьо-білих:
– Ви закінчите ще гірше, аніж КПРС-КПУ.
Обласному очільнику ПР, прізвище якого з поваги до його віку називати не буду, дивлячись просто в його ясні очі, заявив:
– Що ви робите? Навіщо вашому вождю Межигір'я, вертольоти, палаци, коли народ зубожів і майже доведений до відчаю? Невже не розумієте, що рано чи пізно терпець у людей урветься?
Мій співрозмовник якось винувато на мене подивився і став виправдовуватися:
– А що я можу зробити? Мене ніхто в Києві не слухає, а Янукович дивиться, як на ворога народу.
– То вийдіть з цієї партії. Ви ж – сміливий чоловік, колись на Волині будівельним трестом керували, вірші пишете, інтерв'ю журналістам даєте.
– Совість не дозволяє. Я багато чим партії зобов'язаний…
Я не став уточнювати, чим саме він "зобов'язаний", хоч приблизно знав – матеріальні вигоди переважали ідейні переконання. І не тільки його, а й переважну більшість регіоналів. Бо коли комфортно живеться у світі ілюзій, коли дещо перепадає з "панського столу", то чому й не терпіти вибрики вождя і не мовчати, хоч і бачиш, що робиться все не так?
29 січня 2013 року я видрукував у "Вістях Ковельщини" ще одну свою "пророчу" статтю під заголовком: "Україна в небезпеці. Чи є надія на її порятунок?". Постійним читачам газети, думаю, вона знайома, тому повторювати її зміст не буду. Нагадаю тільки головні тези:
– над Україною дедалі більша загроза духовного поневолення;
– йде масований наступ на все українське;
– все ширшими і витонченішими стають диверсії російських спецслужб в політичному й економічному житті держави;
– боєздатних Збройних Сил в Україні нема;
– непрогнозованою залишається економічна ситуація;
– ефективна охорона здоров'я відсутня;
– освіта й культура фінансуються за залишковим принципом;
– корупція пишним цвітом розцвіла в державі, починаючи із самих "верхів".
І висновок: "допоки влада створюватиме сімейні клани в парламенті, гребтиме "під себе" все рухоме й нерухоме майно, що іще залишилося в країні, ділитиме і переділятиме фінансові потоки, добра не буде (в кінцевому підсумку – і для неї)".
Погодьтеся: автор як у воду дивився. Не випадково стаття викликала досить значний резонанс на Ковельщині, і до редакції надійшло багато листів, автори яких поділяли мою тривогу за майбутнє України. Частину з них газета опублікувала. Таким чином "Вісті Ковельщини" взимку 2013 року стали своєрідним місцевим Майданом небайдужих читачів і активістів громадсько-політичного життя.
Це я пишу не для того, щоб возвеличити свою особу і приписати собі якісь надзвичайні заслуги у боротьбі з колишніми режимами. Моє завдання скромніше: нагадати просту житейську істину про те, що нам усім слід вміти прискіпливо аналізувати суспільно-політичні процеси в державі, вміти передбачати їх подальший розвиток, робити правильні висновки з допущених помилок, щоб не допустити їх повторення в майбутньому і запобігти конфронтації й протистоянню в суспільстві. На жаль, мистецтвом такого аналізу наші проводирі нації не оволоділи й досі, як не володіли ним їх попередники.
Після краху партії регіонів один з її тодішніх активістів (на жаль, уже покійний), чоловік розумний, інтелігентний і авторитетний в місті, якось сказав мені при зустрічі:
– Ну ви, Миколо Григоровичу, справжня ковельська Ванга. І де ви навчилися передбачати майбутнє?
Я усміхнувся і мовив:
– Дякую за комплімент. А секрет тут простий: і комуністам, і регіоналам треба було у свій час уважніше читати нашу газету, робити правильні висновки з критики і слухати, що каже народ.
(Продовження у наступних повідомленнях в "Архіві" номера газети - Четвер, 11 серпня 2016 року № 58 (12484)).
Залишити коментар