Її професія – військовослужбовець10 років викладацького стажу. У звичайній сільській школі вчила дітей не лише математики, а й вірності Батьківщині. Цій жінці вистачило любові і на чужих дітей, і на своїх, і на кардинально нову справу – військову. Мати трьох дітей – Тетяна ТУРЧАК у розмові зі мною розповіла, чому замість вчителювання опинилася на військових навчаннях.
– Пані Тетяно, розкажіть де проходило Ваше навчання і чому ось так школу замінили військовою справою?
– У військкомат я прийшла державним службовцем. Попрацювала тут рік. Побачила переваги контракту, й вирішила пройти навчання за обраною спеціальністю. На навчання я потрапила у 190-й військовий навчальний центр у селі Гуйва, що поблизу Житомира. Усіх, хто іде на військову службу за контрактом, держава зобов'язує отримати необхідні знання у навчальних центрах.
Раніше було так, що колишні АТО-шники, що вже мають посвідчення учасників бойових дій, які хочуть служити, але вже за контрактом, повинні були потрапити до таких навчальних центрів. А зараз сюди приходять тільки ті, що раніше не служили. Тобто звичайні цивільні стають військовими.
Це – наче армія, тільки в скороченому об'ємі. Вивчаєш статут, вчишся володіти зброєю. Після закінчення навчання та складання іспиту усі отримують направлення в конкретну військову частину для проходження служби на визначений термін.
Сама я за освітою – вчитель. Склалося так, що школу змінила на військову справу. Побачила переваги контракту, а це соціальні гарантії (відпустка 30 днів, до того ж "оздоровчі" виплачуються, і заробітна плата для нашого міста непогана, зручний робочий графік, лікування якісне).
– Розкажіть трохи про навчання, як це відбувалося і чому новому Ви навчилися?
– Загалом, навчання тривали два місяці. Спочатку було загальновійськове навчання. Вчили нас марширувати, ходили на стрільбу, запам'ятовували статути та як правильно віддавати військові вітання. Згодом, коли було складено присягу, нас поділили і вчили за спеціалізацією.
До складу нашої роти входило 60 людей, 40 з яких – жінки. Це люди з різних регіонів, можна сказати, що з усієї України. Люди різних соціальних статусів, з різними потребами та вимогами, яких поселили разом та надали усім однакові умови проживання. Але не дивлячись на це, усі змінювалися, і мирилися з тим, що є. Дуже багато було жінок з Донецької та Луганської областей, з територій, де проходять бойові дії. А ось з Волинської області була лише я одна.
Уклавши контракт з навчальним центром, отримала завдання прибути сюди для проходження подальшої служби за місцем проживання. На навчаннях я відкрила для себе іншу спеціальність. Моя нова професія – молодший спеціаліст служби захисту інформації. Коротко – кодувальник. Раніше я цього не знала, і вона мені була не знайома зовсім.
Ця робота пов'язана із закодовуванням та розкодовуванням чогось, наприклад, – телеграм. Але основна моя мета – оберігати державну таємницю. Скажу, що для отримання відповідних знань в Україні є лише один такий навчальний центр, тобто я не мала змоги обирати між містами, що ближче до дому.
Було важко, адже усе повністю нове і так далеко від домівки. Майже не було вихідних, лише двічі виходили до міста. Все було дуже дисципліновано. Всі, як один дотримувалися вимог Статуту. Скрізь ходили колонами. Ідемо в магазин – теж колонами. Навіть по території одному ходити не можна, тільки кілька чоловік групуються і колоною ідуть.
– Ви мама трьох дітей. Як Вам вистачає часу і на роботу, і на дітей, і на себе? Чи не складно Вам?
– Звичайно, що дуже стомлююсь. Часом хочеться справді добре відпочити. Перевага в тому, що фізично я не працюю, а працюю головою і руками. Однак все одно до вечора ой як стомлюєшся! Влітку добре. А ось з першого вересня, коли розпочнеться у дітей навчання, буде трохи важкувато. Але робочий графік (а працюю я до 17 години) дозволяє приділити час усім. Головне – бажання, а встигнути можна все!
Тетяна БЕРЕГА.
На знімку: військовослужбовець-контрактниця Тетяна ТУРЧАК.
Фото автора.
Залишити коментар