Ганютине щастя
Існує теорія, що Всесвіт розширюється у безкінечність. Проте у Всесвіті є чорні діри, де маса і простір стискаються теж до безкінечності.
Так і людське життя: в щасті воно летить ширококрилим птахом, осягає небо, і немає цьому ні межі, ні краю. Навпаки: коли на плечі людини падає горе, невдачі й хвороби, тоді вона замикається в собі, зменшує своє єство до найменшої значимості. Навколишній світ перестає існувати, а енергія життя концентрується в одну крапку, яка зникає з нашої свідомості.
Ганюта жила в селі. Жила, як всі – працювала в колгоспі, вела оте мізерне домашнє господарство з котом, коровою і свинями. Мала двох квіточок-діток. У цьому просторі існування Валік та Марійка стали сенсом її життя. Як нерідко буває, рідного чоловіка передчасно забрала Вічність. Так повелося, можливо, з часів Божої матері, що на жіночу долю падають найтяжчі випробування.
І вона переборювала їх заради існування роду і життя на цій неспокійній Землі. Сільське буття непросте, але Ганюта давала собі раду, виховувала і навчала діток. Запитайте у матері-селянки, якими хоче бачити вона своїх дітей. Вам скажуть: "Мрію, щоб були здорові, вивчені і морально порядні". Словом, неодмінно слід допомогти здобути освіту, оприділити в місті на легшу роботу. Мовляв, ми мучилися все життя, то хай хоч діти поживуть, як люди.
Так поступово сільське життя стає меншовартісним, а праця на землі – важкою, чужою і "неблагородною". Відторгаються діти, а разом з тим й батьки їхні від села та природи, – від основи нашого існування.
Мрія Ганюти збулася. Валік вивчився на інженера і на престижну роботу в місті влаштувався, а Марійка, її сонечко, торговельним працівником із вищою освітою стала. Радій, Ганюто, – Бог щастя посилає.
А щастя те між двома нещастями ходить. Як кажуть мудрі, "завжди так не буде". Тобто, коли радість і удача прилетіли в гості, чекай, що насунуть хмари випробування.
Не думала Ганюта про високі філософські істини та життєві закономірності. Працювала зрання до смеркання. Корову доглядала – молочко і сметану для онуків передавала. Ще й якусь копійку на прожиття мала. Собі в останню чергу – хай би тільки Марійці з дітками добре жилося. Зрештою, їй багато й не треба. Хліб, молоко і шматок сала. А те, що фуфайка поношена – не біда. Куди в тому новому і дорогому підеш? В селі свят небагато – Різдво, Великдень і престольний празник Петра і Павла. То й виходить, що теплий одяг потрібен хіба що на Різдво. Переб'ється якось.
А поміж тим – нова радість: Валентин на підвищення пішов, у начальники вибився. Є чим гордитися і сусідам хвалитися. Зустрічалася з ними, постійно, і не цуралася посидіти на призьбі і погомоніти про вічні клопоти життєві.
За тим всім якось випустили з уваги, що Валентин в село перестав приїжджати. Знаємо ті відмовки: то часу мало, то зайнятий справами.
Та хай там як є, так і є. Аби йому добре було в місті. Головне – Марійка під боком. В Ковелі живуть сім'єю мирно та в любові. Квартиру міську, панську отримала. Робота славна. Пані пишна стала. Завидуйте, односельчани.
Ой, не перехвалюй долю, мамо! Не радій передчасно. Молися до Божої Матінки, бо невидимий сатана чатує, щоб завести в неволю. А звідти, як відомо, вороття немає.
І ось одного разу звістка чорною хмарою закрила весь світ Ганютин. Марійка захворіла невиліковно. Чим допоможеш? Віддала б і серце, і душу, аби здоров'я повернути, та лихий кігтями вп'явся в тіло її ненаглядної дитини.
Затужила. Втопилася в морі горя і сліз. Ночі безсонні і тривоги бездонні.
Сталося непоправне!
Ховали рідну Марійку. Слізьми тіло оросила. Ледве від труни відірвали. В яму кидалася до рідненької – відвернули, не пустили.
Хрест та вінки поминальні стали пристанищем Ганюти.
Встане ранесенько, дасть їсти корові і свиням, і, немов мара-привид, прямує на цвинтар. Обійме хрест і сидить тихо. Що вона думає? Куди проситься? І про Валіка забула. Той далеко і не бачить маминого горя. Може, якби знав, у місто забрав би.
Отак кожного ранку мати йшла до рідної могили. Тільки й щастя – що хрест. Зігріє тілом, і думає, що душу доньки зігріла.
Звужується життєвий простір Ганютин. Люди заспокоюють, застерігають, та де там! Вона знову і знову іде "в гості" до донечки.
Думає Ганюта, що душа її перетворюється на птаха. Вона злітає високо в небеса і знаходить душу Марійки. Летять вони щасливо разом, розмовляють, радіють, усміхаються.
Згадують минуле – дитяче і юне, та ніби розмовляють:
– А знаєш, мамо…
– Доню, ти щаслива?
– Авжеж, мамо. Ми ж разом. А ти хочеш до раю, мамуню?
– Лишень би ти була в раю, донечко, а мені як вже Бог дасть…
Летить на крилах час. Звужується простір життя. Перетворюється у невидиму крапку небуття. Запримітили сусіди, що Ганюти довго вдома немає. Корова жалібно і тривожно мукає у хліві. Зрозуміли: сталося непоправне. Знайшли Ганюту на цвинтарі. Обійняла хрест – так і завмерла навічно.
Не бачили люди, як над селом високо в небі дві душі крилаті летіли і про щось радісно гомоніли.
Благослови любов їхню, Господи!
Анатолій СЕМЕНЮК.
Існує теорія, що Всесвіт розширюється у безкінечність. Проте у Всесвіті є чорні діри, де маса і простір стискаються теж до безкінечності.
Так і людське життя: в щасті воно летить ширококрилим птахом, осягає небо, і немає цьому ні межі, ні краю. Навпаки: коли на плечі людини падає горе, невдачі й хвороби, тоді вона замикається в собі, зменшує своє єство до найменшої значимості. Навколишній світ перестає існувати, а енергія життя концентрується в одну крапку, яка зникає з нашої свідомості.
Ганюта жила в селі. Жила, як всі – працювала в колгоспі, вела оте мізерне домашнє господарство з котом, коровою і свинями. Мала двох квіточок-діток. У цьому просторі існування Валік та Марійка стали сенсом її життя. Як нерідко буває, рідного чоловіка передчасно забрала Вічність. Так повелося, можливо, з часів Божої матері, що на жіночу долю падають найтяжчі випробування.
І вона переборювала їх заради існування роду і життя на цій неспокійній Землі. Сільське буття непросте, але Ганюта давала собі раду, виховувала і навчала діток. Запитайте у матері-селянки, якими хоче бачити вона своїх дітей. Вам скажуть: "Мрію, щоб були здорові, вивчені і морально порядні". Словом, неодмінно слід допомогти здобути освіту, оприділити в місті на легшу роботу. Мовляв, ми мучилися все життя, то хай хоч діти поживуть, як люди.
Так поступово сільське життя стає меншовартісним, а праця на землі – важкою, чужою і "неблагородною". Відторгаються діти, а разом з тим й батьки їхні від села та природи, – від основи нашого існування.
Мрія Ганюти збулася. Валік вивчився на інженера і на престижну роботу в місті влаштувався, а Марійка, її сонечко, торговельним працівником із вищою освітою стала. Радій, Ганюто, – Бог щастя посилає.
А щастя те між двома нещастями ходить. Як кажуть мудрі, "завжди так не буде". Тобто, коли радість і удача прилетіли в гості, чекай, що насунуть хмари випробування.
Не думала Ганюта про високі філософські істини та життєві закономірності. Працювала зрання до смеркання. Корову доглядала – молочко і сметану для онуків передавала. Ще й якусь копійку на прожиття мала. Собі в останню чергу – хай би тільки Марійці з дітками добре жилося. Зрештою, їй багато й не треба. Хліб, молоко і шматок сала. А те, що фуфайка поношена – не біда. Куди в тому новому і дорогому підеш? В селі свят небагато – Різдво, Великдень і престольний празник Петра і Павла. То й виходить, що теплий одяг потрібен хіба що на Різдво. Переб'ється якось.
А поміж тим – нова радість: Валентин на підвищення пішов, у начальники вибився. Є чим гордитися і сусідам хвалитися. Зустрічалася з ними, постійно, і не цуралася посидіти на призьбі і погомоніти про вічні клопоти життєві.
За тим всім якось випустили з уваги, що Валентин в село перестав приїжджати. Знаємо ті відмовки: то часу мало, то зайнятий справами.
Та хай там як є, так і є. Аби йому добре було в місті. Головне – Марійка під боком. В Ковелі живуть сім'єю мирно та в любові. Квартиру міську, панську отримала. Робота славна. Пані пишна стала. Завидуйте, односельчани.
Ой, не перехвалюй долю, мамо! Не радій передчасно. Молися до Божої Матінки, бо невидимий сатана чатує, щоб завести в неволю. А звідти, як відомо, вороття немає.
І ось одного разу звістка чорною хмарою закрила весь світ Ганютин. Марійка захворіла невиліковно. Чим допоможеш? Віддала б і серце, і душу, аби здоров'я повернути, та лихий кігтями вп'явся в тіло її ненаглядної дитини.
Затужила. Втопилася в морі горя і сліз. Ночі безсонні і тривоги бездонні.
Сталося непоправне!
Ховали рідну Марійку. Слізьми тіло оросила. Ледве від труни відірвали. В яму кидалася до рідненької – відвернули, не пустили.
Хрест та вінки поминальні стали пристанищем Ганюти.
Встане ранесенько, дасть їсти корові і свиням, і, немов мара-привид, прямує на цвинтар. Обійме хрест і сидить тихо. Що вона думає? Куди проситься? І про Валіка забула. Той далеко і не бачить маминого горя. Може, якби знав, у місто забрав би.
Отак кожного ранку мати йшла до рідної могили. Тільки й щастя – що хрест. Зігріє тілом, і думає, що душу доньки зігріла.
Звужується життєвий простір Ганютин. Люди заспокоюють, застерігають, та де там! Вона знову і знову іде "в гості" до донечки.
Думає Ганюта, що душа її перетворюється на птаха. Вона злітає високо в небеса і знаходить душу Марійки. Летять вони щасливо разом, розмовляють, радіють, усміхаються.
Згадують минуле – дитяче і юне, та ніби розмовляють:
– А знаєш, мамо…
– Доню, ти щаслива?
– Авжеж, мамо. Ми ж разом. А ти хочеш до раю, мамуню?
– Лишень би ти була в раю, донечко, а мені як вже Бог дасть…
Летить на крилах час. Звужується простір життя. Перетворюється у невидиму крапку небуття. Запримітили сусіди, що Ганюти довго вдома немає. Корова жалібно і тривожно мукає у хліві. Зрозуміли: стал
Ганютине щастя
Залишити коментар