З поетичного зошита
Поліська фантазія
В моїм серці яснить
Незнищенна любов
До землі, що дала мені крила;
Все життя, кожну мить,
Зігрівала теплом
І дочку в мені вірну зростила.
І ніде не знайти,
Скільки б хто не шукав,
В усім світі прекрасніш
куточка,
Бо весна залюбки
Одягає його
В цвітом вишиту
долю-сорочку.
Літні барви зовуть
В поле, луки, гаї –
І душа захлинається
щастям!..
Тож возношу хвалу
Тому, Хто це створив,
Мов святе знов куштую
причастя.
Ліс. Осика тремтить.
Там одвіку й навік
Подружились з берізками
сосни.
Неосяжну блакить
Тче Небесний Митець
На божественних сонячних
кроснах.
Дуб столітній завмер
На узліссі давно,
Пам'ятає вороже засилля.
У люстерка озер
Заглядають хмарки,
І цілується з берегом хвиля.
В'ється річечка вдаль,
Очерет шелестить, –
Про щось з вітром собі
розмовляє.
У пахучих житах
Голосистий цвіркун
Вечорові акорди збирає.
…Час невпинно снує
Павутинку життя.
Береже любий край Божа
ласка,
Бо Полісся моє,
Синьоока Волинь, –
Несказанна краса й дивна
казка.
Сільський триптих
У густих споришах
загубилась стежина,
Що до рідного дому роками
вела…
В самоті доживає старенька
хатина,
Сиротою німою стоїть край
села.
Згасла радість в її
потьмянілих вже вікнах –
Призахідне лиш Сонечко
зблисне на мить,
Розбудивши думки про
недовгий цей вік наш
І про те, як самотність
нестерпно болить.
Сміх дитячий давно не
дзвенить в її стінах,
Молитви тата й мами
замовкли в устах…
Немов привиди, спогади
світлою тінню
Все блукають в саду,
поглядають на шлях.
По коліна в землі опинилася
клуня,
Її тік не колоссям, а цвіллю
пропах…
Золотих жнив колишніх
щасливе відлуння,
Спроневірившись, вмерло
у темних кутках.
Засинає джерельце в забутій
криниці,
У зажурі схилився старий
журавель…
Їм все сниться, що прийдуть
напитись водиці,
Що повернеться радість
з далеких земель.
Ніжно мальви під вікнами
квітнуть щоліта.
Є лелече гніздо. В нім – крило
до крила…
Біль померлих батьків: "Повертайтеся, діти!..",
Щоб воскресло село
й Україна жила…
Мозаїка любові
Чорно-білу мозаїку з
втрачених днів
На долонях життя ми
невпинно складали.
Кольоровим став світ і на
мить занімів,
Коли наші стежки однією
враз стали.
Візерунки любові: душа –
до душі,
Потім – серце до серця…
Закохані руки…
Тільки плакали тихо осінні
дощі –
Відчували, мабуть,
непотрібну розлуку.
Надірвалась струна, вітром
біль наш несе…
Ти самотності одяг
благенький приміряв,
Бо подумав, що зможеш
забути усе,
І Жар-птиці жаданій чомусь
не повірив.
Не надійся даремне. Повір,
не мине…
Не мине, якщо й душу на
клапті подерти!
Кожен клаптик промовить,
як любиш мене.
Поодинці вже нам – і не
жити, а вмерти.
Хоч не раз ти палив, та знов
зводив мости.
Так химерно: з любові, зневіри, з півправди, –
Щоб над прірвою болю
зі мною пройти.
Прикипіла ж душа до душі!..
І назавжди…
Не відірвеш уже... Бо десь там, в небесах,
Наші долі навіки зійшлися-
з'єднались.
І всі зорі в далеких хитких
Терезах
У мозаїку щастя для нас
поскладались.
Олена Прадійчук.
Поліська фантазія
В моїм серці яснить
Незнищенна любов
До землі, що дала мені крила;
Все життя, кожну мить,
Зігрівала теплом
І дочку в мені вірну зростила.
І ніде не знайти,
Скільки б хто не шукав,
В усім світі прекрасніш
куточка,
Бо весна залюбки
Одягає його
В цвітом вишиту
долю-сорочку.
Літні барви зовуть
В поле, луки, гаї –
І душа захлинається
щастям!..
Тож возношу хвалу
Тому, Хто це створив,
Мов святе знов куштую
причастя.
Ліс. Осика тремтить.
Там одвіку й навік
Подружились з берізками
сосни.
Неосяжну блакить
Тче Небесний Митець
На божественних сонячних
кроснах.
Дуб столітній завмер
На узліссі давно,
Пам'ятає вороже засилля.
У люстерка озер
Заглядають хмарки,
І цілується з берегом хвиля.
В'ється річечка вдаль,
Очерет шелестить, –
Про щось з вітром собі
розмовляє.
У пахучих житах
Голосистий цвіркун
Вечорові акорди збирає.
…Час невпинно снує
Павутинку життя.
Береже любий край Божа
ласка,
Бо Полісся моє,
Синьоока Волинь, –
Несказанна краса й дивна
казка.
Сільський триптих
У густих споришах
загубилась стежина,
Що до рідного дому роками
вела…
В самоті доживає старенька
хатина,
Сиротою німою стоїть край
села.
Згасла радість в її
потьмянілих вже вікнах –
Призахідне лиш Сонечко
зблисне на мить,
Розбудивши думки про
недовгий цей вік наш
І про те, як самотність
нестерпно болить.
Сміх дитячий давно не
дз
Залишити коментар