Страта осавула
Уривок з книги «Довга ріка життя», присвяченої останньому кошовому отаману Запорізької Січі Петру Івановичу Калнишевському
(Закінчення.Поч. в № від 18 серпня ц. р.).
В голові спливли рядки, які колись читав ієромонах Григорій козакам:
У кожного своя Голгофа є.
Він ніс свій хрест, Його
вели на страту,
Не зрікся, не продав життя
своє
За мізерне прощення
в Пілата.
З Ним йшли кати,
що знали ремесло,
Несли знаряддя: цвяхи
і сокиру.
І натовп із цікавості несло
Дізнатись, як
страждатиме за віру.
Юрба котила, як дев’ятий
вал,
І шурхотів пісок
гадюкувато.
В очах світився нетерпіння
шал,
Як ниньки когось будуть
розпинати!
Він мовчки йшов, кожен
наступний крок
Все наближав межу життя
і смерті…
Коли ж душею прагнеш до
зірок,
То з вірою не так вже
й страшно вмерти…
– Та ні, я – не сам, зі мною Бог і я знаю, за що я вмираю.
Товмач перебив його думки:
– Ти що, заснув? Погоджуйся, поки не пізно.
Дмитро подивився на товмача.
– Гей, товмаче, де твоя Батьківщина, де твоя земля? Де твоя Еллада? За що ти будеш помирати, перебуваючи служкою у турка чи татарина? А я знаю, за що – за рідну землю, за Січ мою Запорізьку, за віру нашу православну. Але тобі того ніколи не зрозуміти. Хто продався один раз, продасться й вдруге…
Осавул знав дещо з турецької лічби: «бір» – один, «ікі» – два, «дьорт» – чотири, «он» – десять. Він зрозумів: останнього речення товмач хану не переклав. Він побачив, як лице хана поступово стало червоніти від люті, він гнівно змахнув рукою і кинув одне слово, наче рубонув шаблею, – «Стратити!».
Другого дня в Каушанах на всіх перехрестях спагії (спагії – вершники) рознесли новину: опівдні на площу страчуватимуть невірного гяура – запорізького козака.
Натовпи зівак почали збиратися на площу ще далеко до полудня. Йшли місцеві мешканці, ватагами перли турки та яничари, сунули цигани, купці з Фракії та з Угорщини, якісь польські шляхтичі в своїх узористих жупанах, торговці-греки, молдовани і волохи, навіть, якийсь ієзуїтський монах в сутані, та найбільше було нагайців. Серед натовпу було пару купців зі Слобожанщини.
На площі встановили дерев’яний поміст, до якого приставили міцну драбину.
Через натовп, який, розчахнувшись, утворив прохід, проїхала довга низка вершників: попереду хан Каплан-Гірей І, за ним його калга Адиль-Гірей-султан, далі – вищі воєначальники на чолі з сераскіром Буджацької орди. За ними пройшла ватага сурмачів і тимпанників з величезними турецькими барабанами-тимпанами. Засурмили сурми, тимпанники вдарили в барабани. З обох сторін помосту стали яничари з оголеними шаблями. Тимпани, вибивши дріб, замовкли. І по проходу татари повели на страту запорізького козака Дмитра Переступа.
Він йшов повільно, на голих грудях на чорній нитці гойдався його оберіг – позолочений хрест. Осавул не дав зняти його охороні.
Натовп скаженів, ревів різними голосами, розлючено верещав. Ненависть була розлита в повітрі, ненависть особисто до нього, до Запорізької Січі, до його рідної землі – України. Хтось боляче вдарив його каменем в плече, хтось штрикнув шаблею.
–Кетч! – крикнув Дмитрові яничар, що стояв біля драбини.
Дмитро піднявся на поміст.
Кат стояв на краю помосту, оголений до пояса, в синіх шальварах, підперезаний широким червоним поясом і чекав. В руці він тримав довгу важку шаблю.
Каді (каді – суддя) звернувся до осавула:
– Великий хан Каплан-Гірей І, хай Аллах дарує йому довгі роки життя, може помилувати тебе, невірний, якщо ти покаєшся перед усіма нами, зречешся своєї нечестивої віри і станеш добрим правовірним та будеш молитися повсякчас всемогутньому Аллаху. Востаннє запитую тебе: Ти згоден чи ні?”.
Але хіба міг Дмитро взяти гріх на душу і схилитися перед своїм одвічним заклятим ворогом?
Дмитро дивився на Схід в бік Запорізької Січі. Десь там далеко, в його рідному Титарівському курені козаки сідають обідати, помолившись Богу. Високе Сонце стоїть над дзвіницею і церквою Покрови Пресвятої Богородиці і осяває теплими променями Січ, увесь степ запорізький, Дніпро з порогами та всю Україну.
Щось боляче кольнуло біля серця, наче вкусила змія. Він коротко видихнув: «Ні».
Каді прочитав смертний вирок.
І раптом юрба завмерла. Над помостом, над натовпом, над Каушанами злетіла пісня.
«Гей ви, хлопці, славні
запорожці,
Згадуйте мене!».
Дмитро співав так, ніби його справді почують там, на Великому лузі. Голос його дужчав, він дзвенів на високих нотах, летів, як птах, в синє чуже небо. Осавул відчув ніби в нього за плечима виростають крила, вони підіймають його над землею і несуть на рідну й таку дорогу йому землю з гордою назвою – Україна.
Десь посеред юрби таким самим високим голосом відгукнулися: «Згадаєм, брате!».
Натовп здригнувся. Заметушились татари, кинулись в юрбу люду шукати сміливця, що видихнув ці слова. Хан аж підхопився на ноги, скаженіючи від злості.
Сльози покотилися по виснаженому обличчю Дмитра, а в голові стукало дзвоном: «Я – не сам!».
Він встиг ще промовити початок молитви «Отче наш…», але кат скочив до нього і рубонув з усієї сили своєю страшною шаблею.
Голова Дмитра покотилася на дошки помосту, а очі, сповнені презирства та ненависті до ворогів, дивилися на ворожий натовп…
Десь далеко на Дніпрі молилась за нього Січ і вся Україна, до якої душа Дмитра полетіла білим пречистим голубом.
Олена Мокроусова.
Залишити коментар