Коли душа просить покаянняКоли спостерігав по телевізору за Паралімпійськими іграми, проникався невичерпним духом, силою волі та милосердям чемпіонів. У немічному, зболілому, малорухливому тілі палає вогонь перемоги, який спопеляє підступні наміри сатани і возвеличує Бога.
Нотатки, які пропоную увазі читачів, — це "надводна" частина айсберга людського єства, де присутні каяття, переоцінка цінностей та навернення до віри Христової і Бога.
Він зустрічає нас міцним потиском руки. Прикутий до ліжка, не може встати і привітати обіймами. Після рукостискання його пальці згортаються у кулак. Вираз обличчя стає суворим і якимсь неприступним. Але — це зовні, і лишень на якусь хвилю, бо в очах, десь у глибині, випромінюються біль і… доброта.
Доки ми вмощуємось на стільцях, він знову стає отим Василем Беркошою, якого так поважали чесні люди і боялися ті, хто йшов шляхом неправди і злочинності.
Василь Іванович зацікавлено розглядає нас і, розуміючи деяку розгубленість стосовно того, з чого ж розпочати розмову, звертається до мене:
— Я книги ваші читаю. Найбільше сподобалась хресна дорога у книзі "Паломництво по Святій Землі". Написано доступно і легко, проникає в душу.
Я дякую за похвалу і запитую про здоров'я, хоч й так все зрозуміло. У відповідь чуємо:
— Слава Богу. Ось уже третій рік я з ліжком "в дружбі". Є час для роздумів. Переніс інфаркт, три інсульти, а до того ще й ногу в стегні переламав, а вона зрослася неправильно. Мій теперішній стан не дозволяє робити повторної операції. Часом приходить думка, що то кара Господня за гріхи мої.
— Бачу біля вас "Молитовник"…
— Молитва — це моє спасіння. Порозмовляю з Богом, помолюся, і стає легше на душі.
— Ковельчани знають вас як добропорядного, чесного і принципового офіцера міліції. Сьогодні ставлення до служби змінилося?
— Офіцерська честь була, є і завжди буде. Я ніколи не терпів зрадників, підлабузників, п'яничок. Завжди висловлював свою точку зору на ті чи інші проблеми начальству. Можливо, через це мені не присвоїли чергове звання полковника. Знову ж таки до своєї честі — посад не випрошував, підвищень у генералів не викуповував.
— Міліція — це перевірка особистості на стійкість, сміливість, безкомпромісність і чесність. Людина, щоб уникнути покарання, готова або заплатити будь-які гроші, або стати на шлях погроз і залякувань.
— Над тим усім стоїть істина, до якої ти маєш іти. Якось я як старший слідчий в особливо важливих справах досліджував обставини автоаварії із смертельними наслідками. У автомобіля виявився несправний рульовий механізм, поломку якого водій не міг ні бачити, ні передбачити. Тобто не був винен. Проте експерт зажадав за позитивний висновок експертизи 10 тисяч гривень. Це мене обурило. Я відкинув пропозицію хабарника і довів справу до логічного кінця. Суд виправдав водія.
Є закономірність, про яку дехто забуває. Скільки б хабарник не крився, покарання все одно його наздожене. Так сталося, що невдовзі доля звела мене із тим самим технічним експертом зі Львова. В автоаварії загинули люди. Як на диво, і на цей раз водій був не винен, бо за всього свого бажання не міг попередити аварію. Але знову надійшла вимога в ультимативній формі заплатити кругленьку суму за позитивну експертизу. Це вже було занадто! З колегами за допомогою київських оперативників хабарника у Львові спіймали на "гарячому". Він отримав, як-то кажуть, по "заслугах". А таких підводних рифів у нашій службі ой, як багато.
— Робота в органах — це відповідальне і надзвичайно небезпечне покликання. Тут — постійне зіткнення зі злом. Ти доказуй, що це зло, а воно прикидається невинною овечкою. Ти бачиш явний злочин, а воно сичить страхає, ламає волю і мстить. Тільки люди з особливим стійким характером, до того й чесним, можуть витримувати цю боротьбу та перемагати, — мудро вплітає у вінок розмови своє філософське бачення ієромонах Леонід Григоренко.
— Мені здається, що є гріхи, які не прощені. І моє каліцтво — то кара за них, — хоче відкрити нам якусь таємницю пан Василь.
Існує тайна сповіді священику. Тут легше зізнатися у чомусь потаємному і гріховному. Він же хоче відкритої сповіді. На це потрібна неабияка сміливість. Бо ж твоє каяття приймає не тільки Бог, але й прості люди, душі яких далеко не безгрішні. Але для них відкрита сповідь — це теж своєрідна лікувальна терапія з наверненням до Бога. І Василь Беркоша трішки відчиняє "дверцята" своєї душі.
— Це було в часи войовничого атеїзму. Мені доручили забезпечити порядок при руйнуванні церкви у селі Погіньках. Люди просили партійних та комсомольських начальників, щоб ті відмінили наказ і не ламали будівлі. І з неба знак був — стріла крана раптом впала, коли баню з хрестом знімали. Не послухалися. А я старався виконати доручену мені справу. Я не задумувався, який гріх на душу беру…
— Може здатися, що Василь надумано прив'язує свій найтяжчий гріх до свого стану, у якому опинився, — підтримує розмову пані Віра, дружина. — Але через якийсь час тих, хто руйнували храм, Божа кара наздогнала. Компартієць втопився. У комсомольського ватажка сталася трагедія із сином. Відомо, що у найголовнішого партократа, який віддавав наказ, теж горе і біда впали на найближчих рідних...
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар