Щаслива доля Євгенії РибакМій шановний читачу! Чи задумувався ти над тим, що таке доля й чи щаслива вона? Життя ж бо – це безкінечний ланцюг удач, випробувань, тривог і радощів, а, буває, і горя.
Хто б і що не казав, але доля Євгенії Рибак із села Ситович щаслива і легендарна. У ній – християнське терпіння і Боже провидіння, жорстокі випробування і сімейний баланс радості.
Біографія – «класична» для сільської трудівниці.
Рідне село, дитинство, навчання в школі та медичному училищі і безкінечна невтомна праця, як самопожертва в ім’я людини.
Тому заглянемо за «куліси», щоб побачити внутрішню суть людського єства.
…Чорні хмари над дитинством – це війна. Не вбереглися, не встигли заховатися в лісі, і опинилася сім’я Никитюків у фашистському полоні. Поїхала одинадцятилітня дівчинка Женя з дорослими до Німеччини. Мама з сестрами опинилися на заводах рейху, а діти (всі семеро) – у таборі дитячому.
Замість цукерки – шматочок буряка. Картоплина – це вже майже шоколадка. «Праця облагороджує» – це закон екзекутора, при невиконанні якого життя опиняється на лезі ножа. Але з ними було Боже провидіння – вижили.
Сім’ю роз’єднали, і мамину сестру відправили в Голландію окопи рити. Так сталося, що німець, у якого вона раніше працювала, побачив її і організував побачення з рідними. А там – уже й фронт. Так і поверталися всі разом додому. Агітатори пропонували райське життя на Заході – відмовилися…
Це той щирий, непоказний патріотизм, якого декому так бракує сьогодні.
Тоді багато хто лишився на європейських хлібах, а Никитюки приїхали на попелище – хату спалили фашисти.
В повоєнні часи, щоб вижити, потрібно було важко працювати всім – від малого до дорослого. Для Жені сімейний “вердикт” гласив: вчитися. Вчилася добре в школі. Пройшла співбесіду, була прийнята в Ковельське медучилище, яке успішно закінчила.
Маю дуже позитивну особисту оцінку роботи медичного коледжу. Це – один із кращих освітянських закладів на Волині. Та десь у буденній суєті забули про Заслуженого працівника охорони здоров’я України – студентку другого випуску. До того ж, Євгенія Рибак–Никитюк «Відмінник охорони здоров’я». Це так – нагадування, яке буде корисне у виховному процесі коледжу.
Євгенія Севастьянівна після закінчення училища – незмінний багатолітній охоронець та лікувальник своїх односельчан. Правда, деякий час працювала акушеркою, а ще – в селі Грив’ятках.
Але життя розпорядилося по-своєму: в кінцевому підсумку стала лікарем-фельдшером на всі хворості і для всіх людей в окрузі. Це сьогодні «швидка» із Поворська доїжджає до хворого за 15–20 хвилин, а тоді доріг не було, і найшвидшою невідкладною допомогою була Євгенія Рибак.
–Про що Ви, пані Євгеніє, мріяли тоді? – запитую.
–Ой, Анатолію Володимировичу, не повірите! Про тверду, без вибоїн дорогу, якою можна було б пройтися в туфлях. Згадую, як їздила на семінари до Ковеля і Колодяжного – всі взуті в туфлі, а я – в гумові чоботи. В тих гумових чоботах, як би хтось порахував кілометри, то, мабуть, кругосвітня стежка склалася б.
–А сімейне життя як складалося?
–Що гріха таїти – славно жили. Чоловік турботливий, добрий був. Хату побудували. Дітям освіту дали. Працювали й не бідували. Був і кінь, і корова, і свині. Коли мій рідний у 2000 році відійшов в інший світ, господарство «зменшилося» до кількох курей та кроля. Сьогодні 15 чи 20 сотих городу мені вистачає і для картоплі, і для городини.
– Які найцікавіші випадки із лікарської багаторічної праці згадуються?
– Вночі не раз стукали у двері: «Рятуйте!». Я швиденько одягаюся: чоловік відчиняє двері, і я прямую в непроглядну темінь по вибоїнах і багнюці або по снігу до хворого йдемо. Таких випадків було тисячі.
– А найщасливіша мить?
– Зустріч з сином, який повернувся з Афганістану живим. Знаєте, яке чутливе материнське серце? Вдень тривожиться, вночі не спить і мучиться.
Був випадок. Стукає хтось у двері. Відчиняю, а там офіцер-військовик. Я так і обімліла: «Все, похоронка!». Впала і не пам’ятаю нічого. А той офіцер приблудив і дорогу шукав до своїх колег, які тоді навчання військові у наших краях проводили.
– Ваш брат в Росії – відома людина. Знаю, що внесений в енциклопедію «Кращі люди Росії». На ювілей приїде?
–Де там! Російська пропаганда робить своє. Не знаю, наскільки він вірить у те все, але в Україну не приїде. Пропонує зустрітися в Бресті. Його дружина, росіянка, взагалі категорична і вірить у ту брехню, що про нас говорять.
–Скажіть, на Вашу думку, війна довго буде на Сході тривати?
–Хто вам скаже? Зрозуміло одне: Путін не відмовиться від цієї війни і намагатиметься руйнувати Україну до кінця. Але я вірю в Україну.
Так склалося життя, що я мріяла, щоб закінчилася ота страшна війна світова, потім – афганська. Хто міг подумати, що вона буде так близько біля нашого порогу, в Україні?
–Ви так гарно виглядаєте, що, побачивши Вас, подумав, що Вам – 60.
–Побійтесь Бога. Зараз молода, красива? А в 20 чи 30 я була старіша? (Сміється). В селі немає коли старіти. Коли якась хворість прийде до тіла, то я таблетку кину до рота і поздоровшаю. Нащо про ті хвороби згадувати.
–Ситовичі змінилися?
–Так. Мешкало 850 осіб і учнів у школі було 250. Сьогодні, за статистикою, трохи більше 300. Є й інші симптоми занепаду. Там, де я живу, хутір був. Тепер вулиця із щебеневим покриттям. Може, й повторюся, але я вірю, що буде краще. Я люблю свій край і село.
А що фіксує погляд навколо ювілярки? В хаті – ідеальний лад. Як і годиться, Божа матінка в квітчастих рушниках. Домоткані доріжки на підлозі і подушки пишні, ніби запрошують до відпочинку. Сама хата невелика, але як лялечка – вимальована, випещена і довкола виметена.
А в очах господині – тепло і доброта. Десь промайне хмаринка зажури, і знову животворні іскринки проміняться до співбесідника. Вона у селі однією з перших «Вісті Ковельщини» на 2017 рік передплатила – це значить, що є інтерес до новин місцевих.
Домівка, родина – це основа її непростої, але щасливої долі. Бо як глянеш на сімейну світлину, то тішишся: родина велика, складається з маленьких і старших людей, всі теж добротою проміняться та усміхнені. А ще у неї є правнучки – милі, тендітні, гарні.
І краплини лірики впали на душу:
Життя прожити – то не поле перейти,
І ще, на тім шляху знайти щасливу днину.
Звивається дорога, хитаються мости.
Проходить той, хто йде в ім’я людини.
Шановна ювілярко, наша славна, мила
Севастьянівна Євгеніє! Ми любим Вас,
Невтомні, лікувальні Ваші крила.
Вже правнуки несуть у новий час –
Заради цього треба жити і творити.
Ви так і йшли у будень, і у свято.
Сьогодні Вам – осінні найгарніші квіти,
А від Бога – пригорщі святої благодаті.
Здоров’я, радості та щастя на многії літа!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКАХ: ювілярка у молоді роки і тепер; з улюбленими правнуками.
Фото з сімейного архіву і
Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар