Невгасимий вогонь творчостіЧи задумувався ти, шановний читачу, в чому душа народу? Відповім: у його пісні.
Так, так! Саме у народній пісні. Вона, немов ріка – то тихоплинна і спокійна, а то, мов туман сизий, в'ється над луками і полями. Буває, затанцює веселою метелицею, а часом дощем хмурим заплаче.
Мій співрозмовник Андрій Мигуля погоджується із цією думкою і промовляє:
– Я живу в народній пісні – і тоді, коли співаю, і тоді, коли слухаю. Для моєї пісні не досить точної ноти чи витонченого професійного вокалу. Найголовніше в пісні – душа!
Справді, не пробіжать тілом оті "мурашки", не скотиться сльозина з очей, не спалахне пристрастю серце, коли в пісні і співака немає ширококрилої народної душі.
Андрій Дмитрович Мигуля на посаді директора Ковельської школи мистецтв працює трохи більше сорока днів. Чую позитивні відгуки від очільників культури з області, від друзів та знайомих про його повернення у лоно мистецтва та музики: "Це його призначення на цій Землі – співати і навчати співу та музиці юні таланти".
Що ж, порозмовляємо. Вслухаймося в сповідь життя.
– Андрію Дмитровичу, звідки з'явився поклик до музики і співу?
– А у нас село Колодниця співуче. І родина живе піснею та музикою. Але найбільша заслуга мами. Вона хотіла, щоб я навчився музики.
– Начуваний, як не просто було навчатися десятилітньому хлопцеві з Колодниці у міській школі мистецтв.
– По-різному було. Автобус до села приїздив рідко. Доводилося і пішки через поле йти, і велосипедом їхати. Бувало, на ніч у викладачів ночував, коли з концерту із далеких сіл приїжджали пізно. Я над цим не задумувався. Головна мета була навчитися музиці.
Перша зміна – музична школа, а друга – загальноосвітні предмети. Мабуть, це й формувало мій характер.
– Багато учнів школи не лишаються в музиці, а обирають інші професії.
– У мене такої думки не виникало. Якщо Ви цікавилися моєю біографією, то маєте знати, що я не змінював вектори свого шляху.
Освіта у мене гуманітарна. Немало попрацював в галузі культури, очолював районний відділ.
Я переконаний: якщо людина займається улюбленою справою, то вона не тільки щаслива, але й користі принесе більше людям.
– Ви нагадали про відділ культури району. Що вдалося зробити? Адже там і творчих, і господарських проблем вистачало.
– Признаюся, було непросто. Найбільша проблема – це фінансування галузі за залишковим принципом. У 2001 році фінансували 14,5 захищених ставок. Не хочу казати, яких зусиль довелося докласти, щоб змінити ситуацію на краще.
Коли мене переводили з посади начальника відділу, фінансували уже майже 60 захищених бюджетних ставок. Самі розумієте: за цим – і люди, і рівень культури району.
– А в творчому плані які успіхи?
– Я тішуся, що з моєї ініціативи було створено чудовий хор "Вишиванка", який сьогодні носить звання Народного аматорського. Гарно вписався у музичний простір Ковельщини гурт "Полісяни", де я керівником. Припав до душі глядачу квартет "Оксамит". Були й інші напрацювання.
– Маючи позитив у відділі культури, що Вас спонукало іти на посаду заступника голови райдержадміністрації?
– Запропонували, то й вирішив спробувати свої сили. З іншого боку, на новій посаді я теж опікувався культурною галуззю, а разом з тим співав і виступав на звітних концертах та фестивалях в області.
– Переживши окремі незручності в житті і знову піднявшись на вищу сходинку у районній раді, Ви раптом сіли у крісло директора школи мистецтв. Які мотиви?
– Повірте: це – поклик душі і серця. Любов до мистецтва, музики виявилася сильнішою за потяг до кар'єри. Колись після вишу я прийшов у школу мистецтв влаштовуватися на роботу викладачем. Тоді відмовили.
Сьогодні Людмила Іванівна Кобченко мені говорить: "Це доля. Є Бог на світі. Мигуля мав тут бути…". Тепер я там, де мав бути!
– Як почуваєтесь у новому колективі?
– Комфортно. Викладачі високопрофесійні. Серед них – "зірки" всеукраїнського масштабу. Є заслужені. Мене розуміють, і я до них дослухаюся.
– А плани на перспективу є?
– Плани реальні. Створимо нові фольклорні групи та ансамблі. Найголовніше – це віднайти, розкрити, підтримати юні таланти. Найближчий проект – підготуватися і відзначити 60-літній ювілей школи мистецтв. Маємо проаналізувати пройдений шлях. Видаємо книгу з історії закладу під назвою "Зустріч з прекрасним".
– А господарські проекти масштабні?
– Плануємо на 2017 рік ремонт другого поверху та господарських споруд.
– Очільники влади сприяють Вам?
– Керівники району поставилися із розумінням, і за це я їм щиро дякую. Відчуваю підтримку очільників міської влади як моральну, так і матеріальну для школи.
– Артист живе сценою, славою і любов'ю народною. Який творчий доробок вважаєте найкращим, "зірковим"?
– Виступ в Палаці культури "Україна" в Києві, сольний концерт в університеті, творчий вечір до Дня культури.
Але хіба можна визначити?
– Одна із найулюбленіших та знакових пісень?
– Повірите чи ні, але це – пісня на Ваші слова "Мамина алича". Там, справді, є душа. Люди її люблять, буває, плачуть. Є й інші пісні у моєму творчому доробку.
– Кому найбільша подяка за розуміння й підтримку?
– Звичайно, своїй сім'ї і особливо дружині. Разом з тим – колективу і директору Люблинецької музичної школи. Коли я залишився без роботи, мені запропонували місце викладача, "пожертвувавши" свої години. Приємно, коли у захмареному життєвому просторі раптом знаходиться тепла іскринка добра. Нарешті, завдячую своєму новому колективу, де я з перших днів роботи відчув розуміння й підтримку.
– А мрії, бажання, проекти?
– Школа має стати однією з кращих не тільки в області, але й в Україні.
– Що ж, задум гарний. Хай все вдасться – і Вам, і колективу!
Розмову вів
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА ЗНІМКУ: директор школи мистецтв Андрій МИГУЛЯ.
Фото з архіву школи.
Залишити коментар