Надія в людей не зникаєСьогодні українське село, як ніколи, беззахисне. Про нього майже не говорять з високих трибун очільники держави, про аграрні проблеми не дискутують у сесійній залі народні депутати, про підтримку аграрного сектора не ведуть мови урядовці. Іноді складається враження, що в Україні або нема селянства, або живе воно приспівуючи.
Та гірка реальність далека від уявлень можновладців, більшість з яких, мабуть, не знає, якою дорогою ціною дається сільському товаровиробнику кожен центнер зерна, картоплі, молока або м'яса. І як важко або майже неможливо збути за прийнятною ціною вирощене і вироблене.
Але селяни – люди, які пережили багато влад, багато експериментів і знущань над собою, тому й сьогодні духом не падають. Вони знають: як самі про себе не подбають, то ніхто їм не допоможе. Добре, що хоч місцева влада, в тому числі й на Ковельщині, в міру своїх сил і скромних можливостей в біді аграріїв не лишає. А успішним і підприємливим людям, котрих у нас з кожним роком більшає, якщо не надто не допомагає, то принаймні не заважає. 
В цьому ми ще раз переконалися, побувавши нещодавно у віддаленому селі Ситовичах. Заможно тут не жили ніколи: інфраструктура по-належному розвинута не була, землі бідні й високою урожайністю не радували.
Однак колективне господарство в радянські часи жило і працювало. На полях і фермах трудилися сумлінні й порядні люди. Була своя тракторна бригада з набором різноманітної сільськогосподарської техніки, непогано родили фруктові дерева у колгоспному саду.
Нині, звичайно, про ті роки залишилися лише спогади. Тракторна бригада не тішить вухо гуркотом двигунів, а приміщення ферми відлякує пусткою. Зрештою, така картина не лише в Ситовичах.
Однак, порозмовлявши з тутешніми мешканцями, відвідавши деякі з обійсть, ми не відчули у їх словах безнадії і песимізму. Повільно село змінюється, про що неодноразово інформувала в дописах до "Вістей Ковельщини" голова місцевої ветеранської організації, в минулому – керівник тутешнього колективного господарства Олена Вавринюк.
Зрештою, в правдивості її слів ми переконалися на власні очі. Приміщення сільської ради виглядає досить пристойно, хоч двері не завадило б поміняти. Однак сільський голова Віталій Будь зауважує, що усі чекають об'єднання в територіальну громаду з центром у селі Поворську, вибори очільника і депутатів якої мають відбутися 11 грудня ц. р.
– Хочеться сподіватися, що об'єднання дасть позитивний результат, – каже Віталій Васильович. – Тоді легше буде вирішувати назрілі питання.
На це надіються й селяни, з якими мали у той день розмову. Правда, є й переживання і хвилювання.
– Це ж за найменшою довідкою доведеться їхати за декілька кілометрів до Поворська, – бідкалася при зустрічі одна з жінок.
– Все буде нормально, – заспокоювали її. – Адже у Ситовичах працюватиме староста. У нього ж, напевне, можна взяти будь-яку довідку.
Якщо в'їзд до села око не радував, то чим далі від сільради, тим приємніша картина. Гарний ремонт зроблено у приміщенні, де розмістилася школа, клуб і де не згасло виховне і мистецьке життя. Клубом завідує ініціативна й енергійна Ольга Стецюк, завдяки якій у селі відбуваються цікаві культурно-масові заходи: тематичні вечори, концерти, дискотеки. Пані Ользі вдається залучити до організації дозвілля молодь, учнів і Ситовичівської, і Підрізької шкіл. Ось і на знімку в центрі ви бачите завідуючу клубом Ольгу Стецюк разом з учасниками художньої самодіяльності Анастасією Петрук, Вікторією Головач, Марією Сенюк.
Селяни розуміють, що без важкої щоденної праці годі розраховувати на матеріальний достаток. Тому намагаються з максимальною користю для справи використати кожен клаптик землі, яка перебуває у власності, посіяти і вчасно зібрати урожай зернових і овочевих культур, картоплі.
Дбайливим господарем зарекомендував себе, зокрема, Олександр Дикун (на знімку вгорі). Він разом із дружиною Ольгою (до речі, депутатом сільської ради, начальником місцевого відділення поштового зв'язку), а також тестем і тещею хазяюють, як-то кажуть, не покладаючи рук. Мають живність, коней, певний набір техніки, а також пасіку. Смачним духмяним медом пані Ольга почастувала нас під час проведення Дня передплатника у Ситовичах.
– Працювати у селі нині непросто, – зізнається Олександр Дикун. – Потрібно мати і здоров'я, і силу, а найголовніше – бажання. Все це у нас є. Та біда в тому, що не завжди вдається вигідно продати вирощене. Однак духом не падаємо, сподіваємося на краще.
У той день на сільській вулиці зустріли і колишнього сільського голову Михайла Никитюка, який вправно кермував парою гнідих (на знімку внизу). Він очолював сільську громаду багато років поспіль. Тепер займається господаркою.
– Вивожу на поле гній, – привітавшись, пояснив Михайло Петрович. – Без щедрої "заправки" землі органікою на гарний урожай розраховувати важко.
Порозмовлявши декілька хвилин, ми не стали затримувати людину, розуміючи, що й осінній день буває на вагу золота. Лишень побажали йому доброго здоров'я і всіляких гараздів у житті, яке виповнене багатьма гарними справами.
Вулиця, на якій мешкають згадані вище ситовичівці, називається Лісовою. Вона виглядає доволі впорядкованою, а її жителі мають переважно добре облаштовані обійстя. Привертає увагу й новоспоруджуваний будинок, де, як нам пояснили, розміщуватиметься молитовний дім. Добре, що люди все більше навертаються до Бога, прагнуть жити за його заповідями. Про це свідчить і діяльність православної громади, де настоятелем о. Андрій.
…Коли ми після перебування у Ситовичах поверталися додому, на думку спали слова відомої пісні "Гріє душу село". Хочеться, аби воно гріло не лише душі місцевих жителів, а й душу кожного із нас. Бо відома істина: буде село – буде й Україна.
Микола ВЕЛЬМА.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар