Росіянка Зоя, яка любить УкраїнуЗою Олексіївну Кіньову знає практично кожен ковельчанин, адже вона майже 40 років працювала патронажною медсестрою біля маленьких діток – мазала зеленкою пупчики, дивилась за станом здоров'я немовлят.
Зоя Олексіївна розповідає: "Іду вулицею, а назустріч молода мама з дитячою коляскою.
– Добридень! – вітається. – А я вас знаю: коли я була маленька, то ви до нас приходили часто. Тепер так не ходять".
Будучи в лікарні, З.О. Кіньова чула і таке: "Ось іде мати наших дітей" (це між собою жіночки говорили). І якщо приблизно підрахувати, то за 40 років роботи в Ковелі Зоя Олексіївна "має" десь більше тисячі з хвостиком дітей, у яких тепер свої діти, а у декого й онуки. Її завжди поважали в колективі, бо працювала чесно і сумлінно.
Росіянка З. О. Кіньова потрапила в Ковель з глибинки Росії – з Тамбовської обл., м. Моршанська, де народилась в 1937 році. Мама була неграмотна, тож дуже хотіла, щоб діти вивчились. Двоє дівчаток виховувала сама, бо у 30 років залишилась вдовою – батько загинув на війні. Зоя батька пам'ятає як доброго, люблячого і справедливого. Мама Зої самотужки на санках возила з лісу гілляки і сучки, щоб взимку не замерзли її дівчатка. Було в господарстві дві корови, мали своє молоко. Звичайно, хліб був на вагу золота, цукор продавали лише на базарі (варений саморобний, розміром з сірникову коробку). Його ділили на маленькі кусочки і пили з чаєм. На "буржуйці" смажили жолуді, горох, їли жмих (вижимка з-під соняшникової і соєвої олії).
Хліб тоді дуже цінували, не викидали, як тепер. В школі, де вчилась Зоя, на великій перерві давали по маленькому шматочку хліба і чайну ложку ікри чорної або червоної (їхній край багатий річками, рибою). 10 класів дівчина закінчила майже на "відмінно". Мріяла стати лікарем, але в медвузах на той час була мізерна стипендія. Прожити було неможливо, та й мати не пускала. Тоді Зоя поступає в Московський інститут тонкої хімічної технології. Там була велика стипендія, але дівчина не пройшла по конкурсу. І, розчарована, вступила в Моршанське медучилище, яке закінчила теж на "відмінно". 
В 1956 р. молоденька медсестра познайомилась зі старшим лейтенантом Борисом Кіньовим, який служив у їхньому місті Моршанську. Зоя вчилась, а Борис служив, зустрічались 2 роки. Часто бігав у "самоволку", за що перепадало "на горіхи". Після служби в армії, Борис повернувся до матері і сестри, війна яких закинула із Свердловської обл. аж у Ковель. Молоді люди ще цілий рік листувалися. Зоя після закінчення медучилища поїхала працювати в Калінінград. Працювала в дитсадочку.
У 1959 р. Борис Кіньов приїхав по свою наречену, щоб привезти невістку матері. Одружились, і назавжди росіяни оселились у Ковелі. Жили тяжко, в барачному будиночку по вул. Калініна, 40 (де зараз автостанція). Стеля протікала, дірки були такі, що кіт лапу просовував, готувала їсти на керогазі. Зараз Зоя Олексіївна дивується, як вона колись пішки в дощ, холод, заметіль ходила по Ковелю-2, де на кожному кроці відв'язані собаки.
… Швидко збігли роки. Подружжя Кіньових живе удвох: одна дочка померла через хворобу, а друга живе у Ковелі. Зоя Олексіївна нагороджена медаллю "За доблесний труд", грамотами, цінними подарунками.
Росіяни, проживши все своє життя в Україні, ніколи ні від кого не відчували ніякої неприязні. І зараз, коли іде війна між Росією і Україною, Кіньови хочуть лише миру, щоб якнайшвидше закінчилась війна і не гинули люди, щоб панувала любов і злагода між народами.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
Р. S. У лютому З. О. Кіньовій виповниться 80 років. Дай, Боже, дожити до цієї дати. Миру і здоров'я Вам, Зоє Олексіївно, під мирним небом і Божих благословінь!
Залишити коментар