Добра слава Галини ЗізицькоїЖиве в с. Радошині Галина Андріївна Зізицька. На перший погляд, звичайна жінка. Але життєва дорога цієї не по роках рухливої бабусі не така й проста, а іноді — трагічна.
А познайомились ми з нею далеко від Радошина, в лісі, неподалік столітнього дуба, якого досі старші жителі називають "партизанським". Саме біля цього дуба збирались партизани. Я з Галиною Андріївною сиділи біля доглянутої, заквітчаної могили. Хто ж там похований?
Під шелест старих дубів почула цікаву історію, свідків якої майже не лишилось. Мовчали дерева, котрі, певно, “бачили” ті далекі події.
...Це було давно. Тоді кривавила війна, визвольні громи чулися в селі. Саме ж село було розкидане по хуторах, а будинки розташовувались на узліссі чи, взагалі, й у самому лісі. Одного разу хуторяни, що жили на дорозі на с. Волошки, стали свідками страшної події.
По дорозі німецькі вершники тягнули прив'язану до коней людину. Налякані жителі кинулись ховатись, та коли в лісі пролунали постріли, все стихло. Пізно ввечері люди побачили вбиту молоду дівчину у військовій формі. Хто вона: розвідниця діючої армії чи партизанка? Ніхто не знав, бо й документів при ній не було. Але поховали по-людськи, згадувала Галина Андріївна, біля дороги насипали могилу, поставили невеличкий хрест (вже дещо згодом його лісники замінили на дубовий, більший).
Проте роки йшли, ламалась хутірна система, вже й нічого не залишилось від тих осель. Виріс новий ліс, відійшли у Вічність живі свідки тих подій. А могила залишилась, завжди доглянута: із свіжими квітами та стрічками. За нею слідкувала й Галина Андріївна всі роки. Спочатку ходила пішки, пізніше все їздила кіньми. Колись її маленьку туди возили, і дорослі розповідали про сміливу, невідому солдатку.
"А кожного року, — згадує Галина Андріївна, — перед Великоднем їздила прибирати могилку, як свою. Спочатку брала дітей, а нині вожу сюди онуків. Вони мені допомагають, а я завжди їм розповідаю про ті події".
Але вже не сила їздити ветерану в далеку дорогу, ось і попросила місцеву владу, аби перезахоронити на кладовищі. Бо чула, що так перепоховують солдатів війни. Бо всі роки, скільки пам'ятає, коли відправляла за упокій своїх родичів, завжди дописувала "за убиту" та ставила свічку.
Хвилююча розповідь, а за нею — добра, чуйна Галина Андріївна. Хоч життя її непросте.
Сама з цього села, тут жили з діда-прадіда її батьки. Коли малій було рік, Сонце закрили хмари війни. Коли повідомлення принесли до хати, що батько пропав безвісти, не пам'ятає, хоча дорогий серцю документ береже донині.
Це вже пізніше односельчанин розповість про батька Галини, бо воювали разом. Мати, зоставшись без чоловіка, чайкою металась, бралась за будь-яку роботу, старалась всіляко донечці замінити батька.
Та коли дівчинці виповнилось 7 років, смерть забрала і матінку, довелось дитині скуштувати гіркого сирітського життя. Іноді не зовсім розуміла, чому їй дають хліб добрі люди та чужі руки гладять по голівці. Далі малу на виховання взяла мамина сестра, яка на деякий час замінила матір.
"Тітка була доброю, працювала тяжко, аби ми мали хліб і до хліба. Але… Не мама, не такі люблячі очі, не такі ніжні добрі руки, не таке тепле слово", — згадує Галина Андріївна, втираючи непрохану сльозу.
Після закінчення школи дівчина пішла в колгосп (хотіла вчитись, але вибору не було). Працювала на різних роботах: доїла корів, доглядала телят, в ланці полола, збирала, садила.
Але жінка не нарікає на долю — навпаки, навчилась більш цінувати людей, цінувати кожну мить свого життя. Та найбільше вона цінує хліб і безмежно закохана в золотоволосу ниву. А коли бере до рук скибочку, бачить своє життя, свою працю.
В юності доля звела її з гарним, добрим хлопцем. Віталій був чуйною людиною, мав "золоті" руки. Разом із ним пліч-о-пліч ішли по життю, ділили радощі й труднощі. Побудували собі дім (до речі, нині жінка тут проживає з сином та онуками).
Доля подарувала чудовому подружжю трьох дітей — двох синів та доньку. Виросли трудолюбивими, славними, онуками любу матінку потішили. Ось тільки Віталій не бачить цього — пішов у Вічність.
А ще наділив Бог Галину Андріївну чудовим голосом. Співала з дитинства, згодом брала участь в сільській самодіяльності. Тепер вона — незамінимий хорист церковного хору. До речі, коли відбудовували храм в селі (бо колись в Радошині завжди була церква), родина Зізицьких була першою. Чоловік виконував будівельні роботи, і дружина всіляко допомагала: гроші збирала, обіди варила робітникам.
В церкві тепер править Богом посланий священик Іоан Торак — духовний наставник, який силою молитви та мудрості веде прихожан до Бога.
Незабаром Новий рік та Різдвяні свята. Галина Андріївна разом із хористами церкви будуть колядувати, віншувати своїх односельчан величальними піснеспівами.
Тож нехай же в радості, щасті й добробуті, а головне — в мирі пройдуть 2017-ий та наступні із ним роки!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді Галина Зізицька із Радошина у різні періоди свого життя.
Фото з архіву автора таз сімейного архіву.
Залишити коментар