Краса її душіОб'їхавши разом із колегами в період передплатної кампанії багато населених пунктів Ковельщини, я ще раз переконався у тому, що на селі у нас живуть чудові люди, котрі зачаровують своїми інтелігенцією, ерудицією, начитаністю.
Здавалось би, сьогодні, коли пенсії мізерні, лютує інфляція, не завжди вистачає грошей на ліки, харчі, селянам не до газет і книжок. Аж ні: у Дні передплатника, які проводила редакція, відділення поштового зв'язку переважно були переповнені читачами. Вони хотіли не тільки передплатити те чи інше видання, а й поспілкуватися із журналістами, почути інформацію, як-то кажуть, з перших вуст, поділитися своїми болями і тривогами.
Теплою і щирою, зокрема, була зустріч у Новому Мосирі, про що ми в загальних рисах уже писали в кореспонденції "Щирі зустрічі з передплатниками". Тут же хочемо згадати відданих друзів газети, котрі зберігають вірність "міськрайонці" не один десяток літ. Серед них – колишня начальник місцевого відділення зв'язку Марія Матвіївна Потапчук. Вона багато років життя присвятила відповідальній праці сільського зв'язківця, знайома не з одним поколінням ковельських журналістів.
Розмова із Марією Матвіївною була недовгою, але теплою. Вона постійно передплачує і читає "Вісті Ковельщини", бо хоче знати, чим живе район, які події у ньому відбуваються.
Прийшла у той засніжений день на місцеву "пошту" і Євгенія Володимирівна Вінник. Вона – 1929 року народження, але її активності, бадьорості духу можуть позаздрити й молоді. Жінка – багатолітня читачка нашої газети. Цікаво, що читає (і не лише "Вісті Ковельщини") без окулярів!
Вже по приїзді в Ковель нам зателефонувала згадувана вище Марія Потапчук і попросила:
– Напишіть про Євгенію Володимирівну більше. Вона того заслуговує. Хай приклад її важкого, але яскравого життя буде зразком для наслідування іншим.
Пропозицію ми сприйняли, а відтак зателефонували у Новий Мосир до давнього друга і громадського дописувача газети Аркадія Чабанчука.
– Аркадію Максимовичу, чи не могли б ви підготувати розповідь про вашу односельчанку Євгенію Вінник? – поцікавилися ми.
– Чому ж ні? Я її добре знаю. У свій час разом працювали на тваринницькій фермі у колишньому колгоспі.
Аркадій Чабанчук оперативно виконав редакційне "замовлення", і вже невдовзі надійшов лист від нього.
"Народилася Євгенія Володимирівна Вінник ще "за Польщі" 4 липня 1929 року. В сім'ї виховувалося троє дівчаток. Коли Жені було 11 років, сестрам Олі й Фені – 9 і 2, померла мама. Довелося найстаршій самотужки виховувати менших, – написав Аркадій Максимович. – Батько ж служив у польському війську, звідки потрапив у полон до німців. Додому повернувся лише в 1947 році".
Можна собі уявити, як страшенно важко було юній Жені у ті роки лихоліть доглядати рідних, виживати і в холоді, і в голоді. Коли Фені виповнилося 7 років, вона померла від менінгіту. На щастя, Оля вижила і навіть діждалася онуків. А найстарша сестра змалечку важко працювала. Ким тільки їй не довелося бути – і пастушкою, і телятницею, і дояркою. І скрізь роботі віддавалася сповна, трудилася на совість.
Світ, звичайно, не без добрих людей. Коли діти залишилися самі, розповідає Аркадій Чабанчук, їм допомагали родичі – бабуся Наталка та її син Анатолій Гоць. Їхні садиби були поруч, то жили, як єдина родина.
У колгоспі Євгенія Володимирівна працювала більше 40 літ. Навіть вийшовши на пенсію, ще два роки ходила на ферму, доки не передала групу дочці Ванді. Її теж "гартувала" в праці. Як згадує Ванда Вікторівна, іноді маленькою доводилося спати за спиною у мами, доки та доїла корів. Перейнявши "естафету", віддала роботі доярки 13 років. Словом, чесна, працьовита і старанна сім'я.
Нині Євгенія Вінник – мама, бабуся і прабабуся. Живе з донькою Вандою, зятем Миколою, онукою Олею і правнуком Назаром. Зять теж роботящий і сумлінний. Теща до цих пір зберігає міськрайонну газету (тоді вона називалася "Прапор Леніна") за 1978 рік, де був вміщений портрет зятя Миколи Байди як кращого виробничника.
Рідні оточили бабусю Женю, як її ласкаво називають, увагою і турботою. Зять допомагає по господарству, в обробітку городу. Донька займається домашніми справами. Онука доглядає похилих віком людей, трудячись в соціальній службі. Правнук навчається в школі. Обійстя завжди милує око гарно доглянутими квітами.
Не зважаючи на важке і часом нужденне життя, Євгенія Володимирівна змалечку дружить із друкованим словом. Аркадій Чабанчук зазначив, що дівчина привчилася до читання ще тоді, коли випасала худобу. Тодішній керівник Анатолій Дем'янович Денисюк, який, до речі, проклав бруківку до Нового Мосира, іноді жартома казав, що Женя всі книги сільської бібліотеки перечитає.
Всі не всі, але читачем була завзятим. Цю любов до книги, преси зберегла до цих пір. Не так давно прочитала "Століття Якова" відомого волинського письменника Володимира Лиса.
"Я думаю, що українське слово допомогло і допомагає моїй землячці долати всі труднощі й негаразди, – підсумував свою розповідь Аркадій Чабанчук. – Тож нехай у новому 2017 році і їй, і членам всієї сім'ї щастить завжди і в усьому, а Господь посилає своє благословення!".
До цих слів приєднуємося й ми, журналісти "Вістей Ковельщини", газети, любов до якої Євгенія Володимирівна Вінник несе крізь все життя.
Микола ВЕЛЬМА.
Залишити коментар