Хай щастить на творчій ниві!Віталій Лихобицький добре знаний постійним читачам "Вістей Ковельщини". Він – автор ліричних поезій, дотепних усмішок, дошкульних байок, гострої й актуальної сатири. Без усякого перебільшення, – справжній талант, яким може пишатися ковельська земля.
На превеликий жаль, до останнього часу пан Віталій не міг похвалитися жодною збіркою своїх творів. Однак, як-то кажуть, мрія веде до мети: завдяки наполегливості земляка, допомозі спонсорів і добрих друзів нещодавно побачила світ перша книга автора. Назва її – "Життя, як анекдот", а видрукувана вона у ТОВ "Ковельська міська друкарня".
В передньому слові Віталій Лихобицький наголошує: "Хотілось би, щоб книжка стала тим євшан-зіллям, відчувши запах якого, читач задумався б над своїм життям, порівняв свої земні діла зі справами гумористичних героїв і подумав: "Це не про мене". Щоб у свідомості стала переважати над всім любов до Батьківщини, до рідної землі, до свого народу".
Що ж, бажання автора хороше. Чи вдалося йому його реалізувати? Аби у цьому переконатися, придбайте книгу "Життя, як анекдот", прочитайте її, обміркуйте написане і зробіть відповідний висновок.
І тоді Ви краще зрозумієте глибинну суть таких, здавалося б, простих, але до щему проникливих слів:
Як час біжить, скоріше річки
плине,
Ніби комета в небі
пролетить.
То ж дякуймо за кожную
хвилину
Ми Господу за цю життєву
мить.
Отож, вітаємо пана Віталія з його літературно-книжковим дебютом, бажаємо не зупинятися на досягнутому й ще довго, довго радувати нас новими творчими здобутками!
А "Літературна вітальня" сьогодні – у розпорядженні нашого постійного автора.
Микола ВЕЛЬМА.
НА ЗНІМКУ: обкладинка книги Віталія Лихобицького "Життя, як анекдот".
Фото з архіву редакції.
І час прийшов, і крига скресла,
І мрія заяча воскресла.
Заєць наш – живий, здоровий,
Видав збірочку в діброві.
Як це сталось на початку –
Розкажу все по порядку:
Врізав продовольчу норму,
Став купляти менше корму.
Хоч були морози люті,
Економив на "валюті".
Бувало, на тиждень раз
Вмикав у хатині газ.
Продала всю шерсть Зайчиха,
Тепер гола ходить, чмиха.
Застудилась. Вже не літо,
А вона ще не одіта.
Послугами "Укрпошти"
Переслали всі ці кошти,
За порадою книгарні,
На рахунок до друкарні.
Пам'ятаю, як сьогодні
Всі Олені Благородні
Порадились, погули
Й допомогу надали.
Поміч надали зайчата,
І справа була почата.
І наш Заєць дуже радий –
Приніс користь для громади.
Висвітлені дуже щиро
В книзі гумор і сатира,
Збірка довкіл лісом ходить,
Хтось себе у ній знаходить:
Позитивно, негативно –
Всі живуть у ній активно.
В лісі слух про збірку досі
Виріс, як стручок в горосі.
Бо ця книга не проста –
Криє з вух аж до хвоста.
Чистить Авгієві стайні,
Бо в занедбаному стані.
З допомогою Геракла,
Як з Алфея – річки аква
І палаци, і барлоги
Миє все, аж до підлоги.
В лісі бореться зі злом:
Вимітає помелом
Лицемірство, бджілок-трутнів –
Своїм помахом могутнім.
Вигрібає кочергою…
Кличе словом всіх до бою,
Всю звірину братію
Здолать бюрократію.
В ній – сатира, як мітла
Вимітає все до тла.
Копирсається глибоко,
Цілить влучно, просто в око.
Скаже хтось: "Що ж, непогано".
Іншому – як сіль на рану.
В книзі – кожному своє,
Кожен себе впізнає.
Та є в лісі ще сміливці –
На живих зайців мисливці.
Та нехай же вони знають
Про що в книзі цій читають.
Про свої й чужі моралі,
Будь ласка, читайте далі.
Подолати рубікон
Допоможе телефон
066-9805549.
Припавши до землі, під самими
ногами
Спориш стеливсь гнучкими гіллячками.
– Плазун!.. Нікчема із нікчем!.. –
Реп'ях на нього випинає груди. –
А я не той! Колючим поведу плечем –
І геть з дороги птиці, звірі, люди!..
– Ні-ні, мене не пхай ти до гріха, –
Спориш ледь чутно голос зводить. –
Адже не так воно в житті виходить –
Не до добра веде пиха:
Коли високий ти та ще й з голками,
На тебе не ітимуть з голими руками –
Лапату візьмуть, і нема реп'яха,
А я поволі, по вершечку:
В Капусти відберу земельки сантиметр
Затим Просце відсуну, Гречку,
І років через десять маю кілометр.
А там повзу потроху і в жита.
А головне – ніхто уваги не зверта!..
Читачу мій, скажу тобі відверто,
Скажу правдиво, від душі:
Рубай -но Реп'яхи щоденно і уперто,
Та не лишай-но і тихенькі Спориші.
Була в Краваточки сестриця –
Звичайна Рукавиця.
Що та, що та – краса:
Та ось минуло із півроку.
Немов би невеликий строк,
На Рукавиці сто дірок,
Уже підшита тут, церувана ізбоку…
Краваточка ж, нівроку,
Немов сьогодні із крамниці.
– Чи ба ти, штука ж бо яка!.. –
Дивуються, питаються в сестриці. –
Яким ти чином збереглась?
Адже носили вас однаково, щоденно.
Краваточка за вузлик гордо узялась,
І мовила буденно:
– Собі чогось значного не пришию,
Але тихенько можу я сказати:
Аби до віку добрий вигляд мати –
Пнись не на руки, а сідай на шию.
Віталій ЛИХОБИЦЬКИЙ.
Залишити коментар