Милосердя – дар БожийСторінку "Вістей Ковельщини" за 15 грудня 2016 року, присвячену людям з обмеженими можливостями, перечитувала двічі зі сльозами на очах. Дійсно, це люди сильної волі, а їхні рідні гідні високої пошани та поваги. Скільки щирості, теплоти, ласки і терпіння потрібно щодоби, щохвилини, щосекунди, бо як сонячне світло і тепло життєво необхідні рослині, так і батьківська любов потрібна дітям.
В пам'яті – молода сім'я. Було усе: студентські щасливі роки, щире кохання, міцні стосунки. І довгождане народження дитини. Скільки радості й страху було, коли вперше довелося пеленати, купати. Боронь, Боже, щоб не гаряча водичка! Велике задоволення приносили перший щебіт, перші смішні словечка, які могла зрозуміти тільки мама.
Перші кроки, але якісь непевні, неправильні. Після захоплення – детальний лікарський огляд. І почалось: аналізи, сльози, ліки та молитви. Та все безуспішно. Крається серце від жахливих передчуттів, діагнозів, але від долі не втечеш.
І настали чорні дні та ночі. Кажуть: " Діти з особливими потребами". А в цих словах стільки болю, стільки фізичної цілодобової праці, терпіння!.. А що говорити вже про моральний стан? "Нічого в світі кращого немає як тая мати молодая з своїм дитяточком малим". А тут – незагоєна рана, яка не піддається лікуванню.
Добре, якщо поруч – порядний і совісний тато, бо поділене горе – то півгоря. А якщо мама одна? Мама... Вона дала життя цьому скривдженому тільцю. Вона мусить його нагодувати, прибрати, попрати, знову прибрати. Але мама, в першу чергу, для того, щоб любити.
Покинути? Нізащо! Ніколи! Хіба тільки тоді, як перестане битися її серце. Подушка мокра від сліз. Кріпися, не показуй своїх червоних від безсоння очей, бо не всі здатні на співчуття. Зате дитя засинає у своєму ліжечку, заколисане (якого б віку не було) любов'ю матері, яка навчилася приймати сум й біль як норму. Бо куди від цього подінешся?
І стає звичним стан страждань та переживань. Така велика Земля, стільки простору, а їй судилося бути в чотирьох стінах такою незахищеною, але такою сильною. Геть розпач! Перед тобою, Матір'ю, безсиле розумне створіння. Тільки від тебе залежить, в якому воно буде стані. Хай Бог дає тобі сили витерпіти до кінця. Як боляче дивитися у ці люблячі очки, у яких застигло питання: "Чому, чому Ти, Великий і Всесильний, подарував мені життя, а не дав щастя?
А я так хочу милуватися світом, кожною хвилиною, ходити по землі. Але… ноги мене не слухаються. Чому, рідна матусенько, твоє материнське щастя перетворилося у випробування, і ти мусиш ховати від мене свої заплакані очі? Чому, чому, чому… замість розкладу уроків – розклад прийому ліків?.."
Дивлюсь на картину у храмі. Привезла мама Ірина в інвалідному візку свою дорослу дитину. То попробує, чи ручки не замерзли, то волосся погладить, хустину поправить, просто доторкнеться до своєї дитинки, скривдженої долею.
Несподіване горе спіткало великого трудівника, умільця і в поважному віці Василя Троцюка. Але він палко любить життя, людей, тому навіть в інвалідному візку – часто в храмі, співає у церковному хорі. А в його великих добрих очах ніколи не знайдеш і краплинки злості.
Тож дуже хочеться, щоб люди були добрішими, навчилися співчувати і відчувати чужі страждання, бо ніхто не знає, що буде завтра з ними.
Нехай у Новому році будуть мир і благодать у нашій багатостраждальній Україні та в кожній оселі! З такими проханнями звертаймося у своїх молитвах до Бога щоденно.
Усіх мам, які пішли на самопожертву заради своїх дітей, нехай береже Мати Божа від злих людей і різних бід, а Господь додасть їм здоров'я, терпіння, сили й наснаги, їхнім діткам – любові та надії.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Залишити коментар