Ветеран Яків Чуль – герой майбутньої телепередачі
Звістка про те, що у село приїжджає бригада телеканалу "Інтер" блискавично облетіла село Ворону. То ж, коли приїхала машина знімальної групи до сільського клубу, місцеві жителі – і старші, і діти – оточили київських журналістів тісним колом.
Виявилося, що телевізійники завітали до Якова Потаповича Чуля, учасника Другої світової війни. Хоч сам ветеран повідомлення, що їдуть журналісти із столиці до нього, зустрів спокійно, а коли гості познайомились із ним, то навіть зауважив: "Навіщо стільки клопоту людям? І машину з Києва гнали. Я б і сам зміг би заїхати до телецентру – знати б тільки, куди".
Ось так біля сільського, щойно відкритого клубу, тележурналісти зі столиці розпочали свою роботу. Знайомились з жителями села, їхніми проблемами. Навіть старші дякували Якову Потаповичу за те, що в селі пожвавилось культурно-мистецьке життя.
Коли в радянські часи клуб збудували, багато років приміщення служило людям. Молодь збиралась на співанки і танці, ще й вистави ставили. На збори було куди зійтися. Але згодом замкнули клуб, приміщення довго дивилось на село вибитими вікнами, заростало бур'янами.
Так сталось і з приміщенням сільського магазину. І нині колись гарна добротна будівля стоїть забута в чагарниках. Ось і болить душа ветерана за змарновану людську працю. Не може зрозуміти, чому все валиться, чому лісом заростають колись родючі поля. Їздить до влади усіх рівнів, пише заяви з проханням допомогти відродити село. В Якова Чуля – ціла папка (том) різних листувань, відписок.
"Ось і добре, – говорить ветеран, – клуб в селі працює. Він мені не треба уже, а молодь хай має де відпочити".
І дійсно: приємно в клубі. Тепло, затишно, а головне – люди задоволені.
l
Війна не має строку давності, бо переможці завжди залишаються героями. І навіть коли їм сьогодні багато років, вони завжди поважні й красиві у свої зрілі літа. Так я думала, коли колишній солдат сидів перед мікрофоном і ділився спогадами. Хоч багато років пройшло з тих пір, але Яків Потапович чітко називає імена фронтових побратимів, пам'ятає кожну деталь. Згадує бойові дороги Білорусі, Латвії, Литви, Східної Прусії.
Гірка фронтова доля. Скільки людей загинуло, скількох побратимів поховав, сам не раз був поранений, але після госпіталю знову повертався у стрій. Себе ніколи не шкодував, бо твердо знав: треба. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйновані міста і села.
Уважно слухали посивілого ветерана столичні журналісти, дивуючись блискучій пам'яті. Ми ніби ще раз пройшли і пережили миті його життя. Хоч це була не зовсім розповідь, а ніби хвилюючі епізоди цікавого фільму про війну, участь у ній Якова Потаповича. Його багаточисельні нагороди самі говорили про себе й ніби підтверджували сказане.
l
…В далекому 1944 році кілька місяців тривали бої за Ковель. Польовий військкомат покликав сільських хлопців на фронт, а з ними – і Якова Чуля. Правда, зразу на фронт не потрапив – довелося "скуштувати" смаку жорстокого життя Татіщевських таборів. У них не тільки було погане харчування (якщо його можна назвати так), але й постійне приниження. Далі був фронт – жорстокий, важкий, смертельний. Все пережив солдат, але вижив.
Повернувся додому, а тут…
"Довелося жити в землянці, тричі будувався, – згадує Яків Потапович. – Тяжко працювали. Але виживали якось. Рік за роком ставало краще. Відбудували село, побудували школу, клуб, магазин. Молоді були, здорові, не відчували втоми, бо знали: все – для нас, дітей наших, онуків".
З плином часу рідшають ряди ветеранів, давно пішли у Вічність бойові побратими фронтовика. Ніби й непогано живе Яків Потапович: затишно й тепло в його хатині, не забувають діти, онуки. Але не такий характер ветерана, щоб жити спокійно: "воює" і нині з безвідповідальними чиновниками.
Болять колишньому солдату теперішні негаразди. Не раз задумується над тим, чому, коли пройшло стільки років по війні, життя сталов дечому гіршим? Чому немає безкоштовного медичного лікування, чому молодий хлопчина-шофер відмовляє ветерану в безплатному проїзді, чому стоїть занедбаний магазин, а для того, щоб купити необхідне, треба йти до якоїсь хати або їхати до Ковеля?
Навіть у ту хвилину, коли ми були в хаті Якова Потаповича, йому подзвонила односельчанка і попросила, щоб хтось привіз в село електролампочки.
Але чи не найбільше хвилюють колишнього солдата події на Сході.
"Україна зазнала, – говорить Яків Потапович, – чи не найбільших втрат у Другій світовій війні, то чому сьогодні гинуть наші солдати? Кому потрібна війна?"
l
Журналісти "Інтера" були дуже задоволені зустріччю з Яковом Потаповичем, приємно вражені його енергією, неспокоєм. Впродовж усієї зустрічі він не скаржився на своє життя, не казав, що йому було важко, не вимагав до себе надзвичайної уваги.
Гості із столиці приязно спілкувалися із жителями села, та й саме село сподобалось їм. Журналісти пообіцяли створити документальний фільм про, як вони сказали, "Героя війни".
Так, життєва доля подарувала Якову Чулю багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – чесність, справедливість, доброту і віру. Віру в те, що його почують і зроблять усе, аби в селі життя стало кращим.
А мені хочеться подякувати Якову Потаповичу за прожиті роки, за мужність і мудрість, за віру, з якою він іде життєвим шляхом.
Хай Бог боронить ветерана від усього поганого, додає здоров'я, продовжує роки життя!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКУ: ветеран війни і праці Яків Потапович ЧУЛЬ із села Ворони.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Звістка про те, що у село приїжджає бригада телеканалу "Інтер" блискавично облетіла село Ворону. То ж, коли приїхала машина знімальної групи до сільського клубу, місцеві жителі – і старші, і діти – оточили київських журналістів тісним колом.
Виявилося, що телевізійники завітали до Якова Потаповича Чуля, учасника Другої світової війни. Хоч сам ветеран повідомлення, що їдуть журналісти із столиці до нього, зустрів спокійно, а коли гості познайомились із ним, то навіть зауважив: "Навіщо стільки клопоту людям? І машину з Києва гнали. Я б і сам зміг би заїхати до телецентру – знати б тільки, куди".
Ось так біля сільського, щойно відкритого клубу, тележурналісти зі столиці розпочали свою роботу. Знайомились з жителями села, їхніми проблемами. Навіть старші дякували Якову Потаповичу за те, що в селі пожвавилось культурно-мистецьке життя.
Коли в радянські часи клуб збудували, багато років приміщення служило людям. Молодь збиралась на співанки і танці, ще й вистави ставили. На збори було куди зійтися. Але згодом замкнули клуб, приміщення довго дивилось на село вибитими вікнами, заростало бур'янами.
Так сталось і з приміщенням сільського магазину. І нині колись гарна добротна будівля стоїть забута в чагарниках. Ось і болить душа ветерана за змарновану людську працю. Не може зрозуміти, чому все валиться, чому лісом заростають колись родючі поля. Їздить до влади усіх рівнів, пише заяви з проханням допомогти відродити село. В Якова Чуля – ціла папка (том) різних листувань, відписок.
"Ось і добре, – говорить ветеран, – клуб в селі працює. Він мені не треба уже, а молодь хай має де відпочити".
І дійсно: приємно в клубі. Тепло, затишно, а головне – люди задоволені.
Війна не має строку давності, бо переможці завжди залишаються героями. І навіть коли їм сьогодні багато років, вони завжди поважні й красиві у свої зрілі літа. Так я думала, коли колишній солдат сидів перед мікрофоном і ділився спогадами. Хоч багато років пройшло з тих пір, але Яків Потапович чітко називає імена фронтових побратимів, пам'ятає кожну деталь. Згадує бойові дороги Білорусі, Латвії, Литви, Східної Прусії.
Гірка фронтова доля. Скільки людей загинуло, скількох побратимів поховав, сам не раз був поранений, але після госпіталю знову повертався у стрій. Себе ніколи не шкодував, бо твердо знав: треба. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйновані міста і села.
Уважно слухали посивілого ветерана столичні журналісти, дивуючись блискучій пам'яті. Ми ніби ще раз пройшли і пережили миті його життя. Хоч це була не зовсім розповідь, а ніби хвилюючі епізоди цікавого фільму про війну, участь у ній Якова Потаповича. Його багаточисельні нагороди самі говорили про себе й ніби підтверджували сказане.
…В далекому 1944 році кілька місяців тривали бої за Ковель. Польовий військкомат покликав сільських хлопців на фронт, а з ними – і Якова Чуля. Правда, зразу на фронт не потрапив – довелося "скуштувати" смаку жорстокого життя Татіщевських таборів. У них не тільки було погане харчування (якщо його можна назвати так), але й постійне приниження. Далі був фронт – жорстокий, важкий, смертельний. Все пережив солдат, але вижив.
Повернувся додому, а тут…
"Довелося жити в землянці, тричі будувався, – згадує Яків Потапович. – Тяжко працювали. Але виживали якось. Рік за роком ставало краще. Відбудували село, побудували школу, клуб, магазин. Молоді були, здорові, не відчували втоми, бо знали: все – для нас, дітей наших, онуків".
З плином часу рідшають ряди ветеранів, давно пішли у Вічність бойові побратими фронтовика. Ніби й непогано живе Яків Потапович: затишно й тепло в його хатині, не забувають діти, онуки. Але не такий характер ветерана, щоб жити спокійно: "воює" і нині з безвідповідальними чиновниками.
Болять колишньому солдату теперішні негаразди. Не раз задумується над тим, чому, коли пройшло стільки років по війні, життя сталов дечому гіршим? Чому немає безкоштовного медичного лікування, чому молодий хлопчина-шофер відмовляє ветерану в безплатному проїзді, чому стоїть занедбаний магазин, а для того, щоб купити необхідне, треба йти до якоїсь хати або їхати до Ковеля?
Навіть у ту хвилину, коли ми були в хаті Якова Потаповича, йому подзвонила односельчанка і попросила, щоб хтось привіз в село електролампочки.
Але чи не найбільше хвилюють колишнього солдата події на Сході.
"Україна зазнала, – говорить Яків Потапович, – чи не найбільших втрат у Другій світовій війні, то чому сьогодні гинуть наші солдати? Кому потрібна війна?"
Журналісти "Інтера" були дуже задоволені зустріччю з Яковом Потаповичем, приємно вражені його енергією, неспокоєм. Впродовж усієї зустрічі він не скаржився на своє життя, не казав, що йому було важко, не вимагав до себе надзвичайної уваги.
Гості із столиці приязно спілкувалися із жителями села, та й саме село сподобалось їм. Журналісти пообіцяли створити документальний фільм про, як вони сказали, "Героя війни".
Так, життєва доля подарувала Якову Чулю багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – чесність, справедливість, доброту і віру. Віру в те, що його почують і зроблять усе, аби в селі життя стало кращим.
А мені хочеться подякувати Якову Потаповичу за прожиті роки, за мужність і мудрість, за віру, з якою він іде життєвим шляхом.
Хай Бог боронить ветерана від усього поганого, додає здоров'я, продовжує роки життя!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА ЗНІМКУ: ветеран війни і праці Яків Потапович ЧУЛЬ із села Ворони.
Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
Залишити коментар