Час циніківНовітню політичну історію України особисто я поділяю на декілька періодів.
Період перший, на моє переконання, охоплює початок 90-их років минулого століття. Його можна назвати часом романтиків. Саме тоді закладався фундамент української Незалежності, вибори були прозорими і майже чесними, обрані депутати рад різних рівнів вважали своїм найголовнішим обов'язком служити вірою і правдою виборцям, навіть в думках не мали за можливе їх задобрювання подачками чи купувати місце в раді за гроші. Про лобіювання чиїхось приватновласницьких інтересів боялися навіть подумати.
Коли я згадую ті роки (а мені тоді довелося очолювати на громадських засадах Ковельську міську раду), роблю висновок: практично всі мої колишні колеги – порядні, високоморальні люди, незалежно від того, до яких партій чи рухів належали. Не називатиму прізвищ, бо, по-перше, їх багато, а, по-друге, боюсь, що когось не згадаю і ображу.
Подібне було в обласній раді, куди ковельчани обирали мене три рази поспіль. Ми, звичайно, сперечалися, дискутували, але приймали рішення, які слугували інтересам волинської громади. Можливо, траплялися випадки, коли хтось мав від тих рішень певні "дивіденди" у вигляді моральних або службових преференцій, але то було рідко, і швидше, як виняток, а не правило.
Період романтизму тривав, на жаль, недовго. Гасло: "Стане більше багатих людей – краще житиме суспільство!" дехто сприйняв як керівництво до протиправних дій. Приватизація, або "прихватизація", як її називали в народі, призвела до руйнування підприємств, колгоспів, радгоспів, розкрадання загальнонародного добра майже в космічних масштабах. Причому найшвидше збагачувалися ті, що мали доступ до державного "корита", кому не були писані ані закони, ані морально-етичні норми.
Великої шкоди більшій частині населення завдала так звана ваучеризація. Не знаючи достеменно, що це таке, українці почали вкладати майнові сертифікати в різного роду трасти, акціонерні компанії, розраховуючи згодом, як запевняв тодішній головний реформатор-руйнатор Віктор Пинзеник, швидко розбагатіти.
Та не так сталось, як гадалось: багаті ще більше розбагатіли, а бідні – збідніли. Ділки-махінатори поскуповували за безцінь (а точніше – безплатно) об'єкти нерухомості, цехи й цілі підприємства, правдами й неправдами вилучивши у довірливих земляків майнові сертифікати. Спіймався на "гачок" дурисвітів і я, вклавши сертифікати свої і членів сім'ї у якусь енергетичну компанію, представник якої, добре мені знайомий, працював у колишньому районі електромереж на досить пристойній посаді. Де мої "дивіденди", не знаю до цих пір. А хіба тільки я?..
Процес "прихватизації" охопив і село, де по-варварськи руйнували колективні господарства. Хто вправніший і ближчий до начальства, встиг за "копійки" придбати техніку, приміщення, сільгоспінвентар. Решті урочисто вручили документи на паї, з котрими не всі розпорядилися з вигодою для себе.
Можна згадувати й інші "дикі" речі тих часів, які я називаю "періодом негідників". Саме ці негідники стали "фундаторами" краху економіки України, який не закінчився до цих пір.
На зміну періоду негідників прийшов період дилетантів. Розпочався він тоді, коли главою держави став Віктор Ющенко. З його "легкої" руки роботу втратили тисячі здібних управлінців, вина яких полягала лише в тому, що вони вчасно не перекинулися у табір новоявленого "Месії". Ті ж, що перекинулися, змінивши політичну орієнтацію, стали швидко робити кар'єру.
Очолив когорту дилетантів, на превеликий жаль, сам Віктор Андрійович. Будучи щиро закоханим у минувшину України, захопився колекціонуванням стародруків, історичних реліквій, обладнанням різного роду мистецьких арсеналів і т. п. При тому майже не займався осмисленням і розв'язанням актуальних соціально-економічних проблем, не скористався реальним шансом зблизитися з Європейським Союзом і вступити до НАТО. То були роки втрачених можливостей і похованих мрій українців про інтеграцію і входження до спільноти цивілізованих держав світу.
Не варто тому дивуватися, що, "дякуючи" своєму непрофесійному оточенню та нерозумінню суті суспільно-політичних процесів, Віктор Ющенко і Ко фактично віддали владу (можливо, й не безкорисливо) у руки Віктора Януковича та його корумпованої "сім'ї". В кінцевому підсумку епоха дилетантів продовжилась, завершившись Євромайданом, розстрілом його учасників, анексією Криму і початком військових дій на Сході України.
І як би сьогодні пан Янукович не виправдовував свої тодішні дії, як би не звинувачував народ у "протиправному поваленні" існуючої влади, що він називає "переворотом", факт залишається фактом: причина тих драматичних подій – у непрофесіоналізмі чиновницької братії, невмінні аналізувати громадську думку і робити на основі того аналізу правильні висновки, дивитися хоча б на крок вперед, а не продовжувати красти і руйнувати державу.
Здавалось би, що зміни, які розпочалися після Майдану Гідності чи, точніше, обіцянки їх розпочати, дадуть могучий імпульс прискоренню економічного, політичного і соціального прогресу в Україні. Ще б пак: народу вже завтра обіцяли життя "по-новому", швидкий вступ в Євросоюз і НАТО, блискавичне завершення війни і повернення Криму та інші речі, про які можна було тільки мріяти.
Виявилося, однак, що обіцяні зміни означали всього лиш чергову зміну історичних періодів в сучасній історії українського суспільства: до влади прийшли циніки, котрі мали народ за "бидломасу", вважали, що їм дозволено говорити одне, думати друге, а робити третє.
У своїх сподіваннях вони не помилилися: українці, які здавен відзначаються, в більшості своїй, толерантністю, надмірною довірливістю до власть імущих, терпінням, смиренно сприйняли слова і діла "нової" влади. Щоправда, слів було більше, аніж конкретного діла, але то людей не лякало. Як завжди, вони сподівалися, що завтра буде краще, аніж сьогодні, що наш верховний правитель все і знає, і вміє й "розрулить" будь-яку ситуацію, що наші депутати служитимуть їм вірою і правдою.
Але прихований зміст такого явища, як цинізм, полягає у тому, що циніки вважають брехню необхідною для досягнення своєї далекосяжної мети, а власний електорат – звичайними "лохами", яких можна дурити до безкінечності, абсолютно незважаючи на настрої, бажання й обурення виборців. І якщо хтось це обурення намагався або намагається висловити вголос (представники опозиції, ЗМІ чи громадянського суспільства), їм "тонко" натякають: "Не підривайте єдність влади і народу! Не будьте зброєю в руках Москви! Не розхитуйте човен, в якому пливемо всі разом! В країні – ВІЙНА!".
Тим не менше ВІЙНА, яку сором'язливо назвали АТО, не стримує і багатьох очільників владних структур, і окремих бізнесменів-олігархів, від прагнення заробляти величезні кошти на кришування контрабанди у фронтовій зоні або вести торгівлю із злочинцями так званих "ЛНР" чи "ДНР". Ба, більше: незважаючи на міжнародні економічні санкції, українські спритники-бізнесмени безперешкодно розвивають свій бізнес в Росії. При цьому лицемірно зображують на своїх розпашілих і розжирілих обличчях великі сум і печаль з приводу майже щоденних втрат українських військових в зоні АТО.
По-моєму, навіть Понтій Пілат був чеснішим від теперішніх циніків і лицемірів, бо коли переконався у невинності Ісуса Христа, сказав своє знамените: "Я вмиваю руки, бо не бачу Його вини!". Наші ж "пілати" до подібного ніколи не додумаються, бо гроші, влада для них дорожчі рідної матері.
Було б погано, але не безнадійно, якби період циніків охопив тільки нашу країну. В такому разі вітчизняних брехунів і перевертнів змоги б "перевиховати" політики інших держав.
Біда, однак, у тому, що цинізм, як явище, набрав сьогодні воістину планетарних масштабів. І як завжди, російські правителі тут попереду. Сучасна політика Москви – це апогей цинізму. У ній немає місця лібералізму, співчуття до свого та чужих народів, хоча б натяку на милосердя і співчуття. Гасло "Поділяй і владарюй!" визначає суть і внутрішньої, і зовнішньої політики Кремля.
Особливо яскраво це проявляється у діях на міжнародній арені. Сучасна російська "еліта", яка вважає себе спадкоємницею "еліти" партійно-радянської, давно перевершила її за ступенями цинізму і лицемірства. Якщо компартійні вожді хоча б на словах виступали за мир, ядерне роззброєння і розрядку міжнародної напруженості, скорочення збройних сил, бо в силу історичних обставин добре знали із власного досвіду, що таке війна з її страхітливими наслідками, то сучасні московські верховоди про мирне співіснування взагалі не ведуть мови.
Навпаки: вся їх риторика – агресивна і антилюдська. Путін хвалькувато заявляє, що російська армія – найсильніша в світі, що вона спроможна завдати поразки будь-якій воєнній потузі. І не просто говорить, а й демонструє це на практиці – в Сирії, на Сході України, інших регіонах земної кулі.
Росія – це найагресивніша сучасна країна, де виробляють надпотужну зброю масового ураження, широким потоком експортуючи її за кордон. У Москві навіть не приховують, як іноді бувало у радянські часи, що вона втручається у внутрішні справи країн, в яких має "свої" інтереси, що страждання людей, котрих нищать її ВКС (військово-космічні сили), не варті уваги або співчуття.
Можна сміливо стверджувати: такого цинізму світ ще не знав і не бачив. Щоправда, не тільки в Росії. Беручи "приклад" з неї, по-бандитському поводяться при вирішенні міжнародних конфліктів деякі інші правлячі режими, для яких закони моральності і християнської етики не писані. В результаті, загроза Третьої світової війни зросла настільки, що про неї дедалі відвертіше говорять не тільки журналісти, а й політики і державні діячі. При чому говорять, як про справу буденну, не варту особливої уваги і тривоги.
Неоголошена війна з Росією, яку в Україні дипломатично називають антитерористичною операцією, наклала свій відбиток на стан суспільної свідомості в нашій країні. В той час, як на Луганщині й Донеччині, щоденно гинуть молоді українські патріоти, про що ми вище писали, значна частина населення перебуває ніби в наркотичному тумані, бенкетуючи під час “чуми”.
Це яскраво засвідчили Новорічні передачі телебачення, яке українським назвати дуже й дуже важко. "Танці на кістках" – так можна сказати про різного роду розважальні шоу, якими був переповнений телеефір.
Слава Богу, що на Ковельщині у Новорічну ніч зменшилася кількість салютів і феєрверків, які у попередні роки не вщухали майже до ранку. Можливо, вплинули високі ціни на "вибухівку", можливо, свою роль зіграли звернення духовенства і громадських активістів, а, можливо, більше людей нашого краю зрозуміли, що веселитися, коли щодень ранять і вбивають хлопців у зоні АТО, аморально.
Хотілося б, звичайно, аби розумінням цього пройнялися українські політики. Бо, як повідомили засоби масової інформації, майже сто із них "рвонули" на інавгурацію новообраного президента США Дональда Трампа. Не виключено, що декому із ним потрібно було там бути з метою "наведення мостів" з членами адміністрації нового господаря Білого дому. Але ж не усім! Тим більше, що участь в урочистостях – задоволення не з дешевих. Чи не краще було б гроші, викинуті фактично "на вітер", переказати на лікування важко хворих і дітей, і дорослих, котрі копійка до копійки складають, аби прооперуватися або пройти дорого вартісне обстеження у столичних клініках? Та й допомога воїнам АТО не була б зайвою.
Але подібне "слугам народу" (принаймні – більшості із них) ніколи, як-то кажуть, в голову не прийде. Зимову відпустку, яку навряд чи заслужили своїм нехлюйським ставленням до професійних обов'язків, окремі з них провели на морях-океанах, в далеких екзотичних країнах, витративши на це не одну тисячу "зелених", не відображених у деклараціях. Така поведінка одного "борця" з корупцією обурила навіть його колег, які зажадали від НАБУ перевірити, за які кошти він проводив своє дозвілля за тисячі кілометрів від бідолашних виборців, котрі повірили йому й обрали нардепом.
Та біда у тому, що такий "борець" – не один. Ті, що вимагають притягти його до відповідальності, теж, мабуть, не без гріха. Уражені бацилою цинізму, вони не вважають свою поведінку чимось надзвичайним і таким, що підлягає осуду. Цинізм – це "норма" їхнього світогляду, сприйняття реалій життя, поведінки і діяльності. Коли запитати у цих осіб, чому так поводяться, вони подивляться на вас, як на пришелепкуватого і недорозвинутого. Мовляв, чого ти "виступаєш"? Всі зараз так роблять, а ми хіба гірші?
Може, й не гірші від інших дурисвітів, але й не кращі. Та збагнути цю надзвичайно просту істину їм не до снаги. І не допоможуть тут ані церковні проповіді, ані осуд громадськості, ані статті в газетах.
"А що ж допоможе?" – запитаєте ви.
"Хід історії, – відповім я. – Рано чи пізно одна епоха змінює іншу. Ми вже бачили періоди романтиків, негідників, дилетантів, а зараз є свідками періоду циніків. Та мине і він. Чомусь я переконаний у тому, що зовсім скоро циніки пошкодують, що є такими. І коли вони не зрозуміють, як глибоко помиляються, не розкаються у тому, що колись розплата буде дуже жорсткою, навіть – жорстокою. Бо рано чи пізно їх змінять "месники революції", період правління яких не буде ані демократичним, ані ліберальним.
Бо ті, що сіють вітер цинізму, пожнуть бурю помсти. Такий ще один закон людського співіснування, який не ми відкрили і який не нам відміняти.
Микола ВЕЛЬМА.
Р.S. На закінчення – про те, що означає слово "цинізм". У "Великому тлумачному словнику сучасної української мови" (Київ, "Ірпінь", 2004) сказано так: "Цинізм – відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальноприйнятих норм моралі, етики, до чого-небудь, що користується загальним визначенням, повагою /Відвертість, доведена до безсоромності".
М. В.
Залишити коментар