Повідомлення в номер / Орисина мудрість

Орисина  мудрість

Уже скроні вкриваються інеєм,  на обличчі  з'явились зморшки, зозуля невпинно кує літа, розмінявши жінці шостий десяток.  На очі навертається непрохана сльоза, і приходить в спогадах крок за кроком прожите, пережите, радісне й сумне…

Орися була третьою в родині. Сестра після школи вчилася у медучилищі,  брат служив в армії, там лишився надстроково, одружився і жив далеко.

Вчилася дівчина добре, одна з кращих учениць була і вдома допомагала мамі в усьому.  Дуже любила на ферму бігати помагати неньці з доїнням  корів.  Тож,  коли закінчила 11 класів, довго не думала, що далі робити, – пішла на місце мами, яка була пенсійного віку.

Вчителі й однокласники дивувались, бо з такими оцінками могла б далі вчитися.  А вона відповідала, що буде, тільки заочно на зооветеринарному.  Так  і було, їй не звикати вчитися і працювати.  А тут ще й коханий не давав сумувати, часто гостював у них.  Хлопець після армії закінчив Володимир-Волинський технікум механізації, працював трактористом у лісництві.

Скінчилось те гостювання весіллям.  Коли запитала майбутня теща, чому так поспішає, бо ж Орисі тільки 18 виповнилось, то відповів,  що не може ті волошкові очі її забути, а ще – щоб ніхто не вкрав кохану. 

Ось так в Орисі вийшло перше і останнє кохання.  Бо коли чоловік помер від раптового інфаркту, їй було  лише 40 років і до неї сватались ще навіть запізнілі парубки. Вона всім відмовляла. Казала, що чоловік був золотий, тому не може йому зрадити, хоч і мертвому. Адже хто  стане справжнім батьком для її п'яти діток, з якими залишилась?

Тож ставила дітей на ноги сама з допомогою неньки. Працювати було важко, але не поміняла роботу, скінчивши  навчання і одержавши диплом,  бо знала, що доярки йдуть на пенсію в 50 років та й 5 дітей теж цьому підлягали.  

Мати ж була рада, що не залишиться без Орисі, бо пропонували жінці зоотехніком працювати в іншому місці і треба було переїжджати.  Тож і неньку пошкодувала, яка діток їй допомагала глядіти, та й самій не хотілося з місця зриватися.  Бо з чоловіком почали якраз нову хату будувати.

Повиростали діти, великих наук не хапали, але справжніми господарями стали: будівельники, землероби, механізатори.  Вдома Орися  тільки заглядала в хлів, щоб подоїти корову і позбирати яйця з-під курей, а решту все хлопці господарювали.  Донька вчилась на кухаря, а потім працювала в їдальні.  Не легковажила із залицяльниками, довірилась одному, а він її – підвів, злякавшись, що незабаром стане батьком.  

Орися бачила, як страждає донька, тож пішла до батьків хлопця. Вони, звичайно, підтримували сина.  Але доля "зіграла" з ним по-іншому.  Одружився він згодом, але діток так і не послав Господь йому. 

А донька Орисі вийшла заміж до сусіднього села.  Жилося ніби добре, але свекруха іноді діймала невістку.

Одним словом: малі діти – малий клопіт, а великі – більший.  Забрала Орися матір до себе, а  в її хату поселила доньку з сім'єю.  Так і хочеться сказати, щоб такі матері, як Орися, всі  були.  

Бо вона скрізь дає лад.  Син одружився на жінці з дитиною.  Орися нічого не сказала, бо мала власний приклад.  Але якось син прибіг і повідомив, що жінка його вигнала,   речі виставила за двері.  Мовляв,  гуляли на весіллі: жінка пішла вже додому, а він ніяк не міг навеселитися.  От дружина й виставила ультиматум.  Тож той  прийшов проситися пожити до матері.

Орися і тут поступила мудро.  Не прийняла сина, а порадила вертатися і просити пробачення, бо він, як говорила, був не правий. А ще додала: "Куди разом пішли, звідти разом й додому йдіть!". Син послухав матір, з дружиною помирився.

А старший син Орисі захворів на цукровий діабет, матері  і тут немає спокою.  В другого – теж проблеми із здоров'ям.  А найменшому довелось більше року воювати на Сході, будучи в зоні АТО.  А мати весь час молила у Бога, аби той повернувся живим-здоровим.  Вимолила. Прибув, відпочив –  і в Київ на заробітки подався.

Якось уже примирились із усіма проблемами. Орися тішиться п'ятьма  онучатами, мати її – правнуками, а їх уже назбиралось і в сина, і ще в однієї доньки, яка живе аж в Америці (виїхали із чоловіком і сім'єю).

Але всі нервові стреси дали про себе знати. Захворіла й Орися.  Все боліла спина.  Лягла в лікарню на обстеження. Щоб не сидіти без роботи, тут вишивала в церкву рушник. Майже вже одну сторону закінчувала, коли лікарі ошелешили: проблема в іншому – потрібне хірургічне втручання. 

Жінка згідна на все. Але жаль не себе. А дітей та онуків, бо хороші, дружні й роботящі.  А ще - дуже люблять  та оберігають свою  неньку.  В лікарню щодня ідуть, чи гроші, чи харчі смачні приносять.  І телефон не змовкає протягом дня, бо всі турбуються про ріднесеньку.

Є Орисі для кого жити, бо ще й стареньку матір треба доглянути. Тож всі гуртом взялись за порятунок.  Хай їм Бог допомагає в цьому!

Валентина ОСТАПЧУК.