25 лютого 1871 року народилася Леся Українка
Кожен з нас клопочеться тим, як краще поставити на ноги своїх дітей, турбується, щоб вони вийшли "в люди", освоїли необхідні знання, засвоїли морально-етичні закони свого часу, а то й поглянули вперед, пішли далі своїх батьків або і вчителів.
Велике моральне задоволення принесли мені і, думаю, матері Валентини Савчук (тепер Прокіп) її блискучі успіхи в праці, в літературі. Валя була моєю дуже здібною і працьовитою ученицею, закоханою в художнє слово. Таку особистість не могла не захопити дочка Прометея. Вихід у світ книги В. Прокіп "Листи 1876-1897 р.р." – це подія для мене і Голобської школи. Із зібраних нею і упорядкованих листів постає перед читачем освічена родина Косачів і незламна Леся Українка.
Подруга дитячих літ Варвара Дмитрук згадує: "… я досі бачу її ніби живу: худорлява лицем, з світло-русявими, догори зачесаними косами… Проста, сердечна. Коли хтось із дівчаток називав її "баришнею" чи "панною", одразу поправляла: … я Леся… Просто звіть мене Лесею".
Талант Лесі Українки проявився уже в 9 років, коли вона здивувала всіх поезією "Надія". Таке відчуття, ніби слабенькою дитячою рукою почала водити мужня й могутня рука українського генія, який під своїми віршами гордо підписувався – "Леся Українка". За станом здоров'я поетеса часто змушена була жити у розлуці з рідним краєм, який любила до болю в душі. Своє звертання до Батьківщини Леся об'єднала в цикл "Сльози – перли", але її патріотична вимога – не ридати над недолею, а руйнувати неволю. Сльози тоді тільки чогось варті, якщо породжують неспокій, запалюють серця: "Хай серце плаче, б'ється, рветься з туги. Хай не дає спокою, а хай палає".
Поетеса-борець пише не про стогін і біль – туга також здається їй невеликою заслугою. Їй потрібна дія, рішуча, до перемоги або до загину, бо "що сльози там, де навіть крові мало".
Волинь любила Леся Українка палко. І, їдучи востаннє, взяла грудочку рідної землі. Писала вона в якімсь болючім, гарячковім натхненні. В ній жила, буяла сила, дужча за смерть не тільки в художніх творах, а і в листах, які становлять велику цінність, проливають не світло, а сяйво на цю велику людину.
Багато хто їй говорив, що поруч із нею люди стають кращими, а сама поетеса пише: "Люди горнуться до мене особливо в журбі. Чуже горе не здається мені пустим. Я часом порівнюю себе з плющем". Її називали правою рукою дядька Драгоманова, а Леся у відповідь: "Хай би я була одним пальцем на його руці". Це надзвичайно скромна людина. В багатьох листах звучить вислів: "Я за себе вже не журюся, а тим більший жаль мені за інших. Я ніколи не ображаюсь, коли судять мою роботу". Коли вислала якусь роботу до друку, то писала: "Чи до друку здавайте, чи в кошик викидайте".
Про себе каже: "У мене багато того гарячу в натурі: подумано – зроблено! Треба собі життя виборювати! З мене робітниця така, що сьогодні біжить, а завтра лежить. У мене така чудна натура: я не вмію коротко листи писати". І дійсно, це цілі наукові праці: і критика, і повчання, як от поетам і артистам дає пораду: “будь гарячий або холодний, але не теплий. Митцеві необхідно самому зазнати тих переживань, яких сподівається пробудити в інших… і бути безжально одвертим". Таку вимогу треба поставити і вчителю літератури, щоб зацікавити учнів до читання художнього твору.
Про себе пише: "Я чіпкої натури". І це дійсно так, бо, будучи тяжко хворою, вчиться малювати, бере уроки англійської мови, вчить теорію музики, вчить німецьку мову, історію і т. д. Пише: "Стараюсь жити, а не скніти. Під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною. Лежачим краю рідного немає. Є такі, що куди вітер віє, туди й хиляться. Як так хилитись, то краще зломитись".
У своїх листах Леся весь час, звертаючись до матері, пише: "Люба мамочко". Часто не признавалася батькам про свій тяжкий стан. А у листі до І. Я. Франка та до сестер жаліється: "Така була слаба, що й тепер на світ не хочеться дивитись. Якби мені не та подла нога, чого б я в світі натворила. Як вона мені обридла, – хоч би вже вона зовсім пропала разом зо мною".
А потім почала боліти ще й друга нога. Мусила постійно звертатись до лікарів. Батькам звітує про витрачені кошти. Боляче читати, що вона мусила собі шити одяг. Попросила, щоб мама вислала блузку, бо холодно. А коли отримала її, то виявилося, що моль поїла рукави. Леся її переробляла. А на день народження пише: "Мамочко, голубонько, серденько і т. д." і висилає коробочку із сірничками, "бо економила кошти".
Бувала у розпачі: "Моє дурне здоров'я, моє інвалідство мені набридло. Мабуть без ножа не обійдеться. Сама. Лежиш. Дивишся в стелю. А ніч така довга". Не могла ні сидіти, ні лежати. І в такому стані творити безсмертне! Така незламна, чиста, гнівна і ласкава. Тому "Твого віку тепер у століттях не зміряти…", – писав Петро Мах.
З нетерпінням чекаю другої книги листів поетеси, бо думаю, що Валентина Анатоліївна Прокіп (Савчук) продовжить пошукову роботу, знаючи її завзяття і відповідальність.
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Залишити коментар