Віталій П'ясецький: "Кожен усвідомлював, що це може бути "квиток в один кінець"Вони тримали оборону в найважчі дні та ночі. Відбивали кожну атаку ворога до останньої краплі крові. Проявили незламний дух, витримку та героїзм. Серед тих, хто обороняв Донецький аеропорт, був і наш земляк – десантник 81-ї бригади, учасник АТО, чоловік-“кіборг” Віталій П'ясецький.
– Ви брали участь у бойових діях на Сході України. Що слугувало мотивацією?
– Я потрапив в Донецький аеропорт у ніч на 14 січня 2015 року. Мотиви були різними. Від честолюбних – бажання мати шеврона "кіборга" на рукаві чи щось на кшталт того, до простого розуміння, що я вже досить зрілий, добре підготовлений боєць. Крім того, кожен, хто туди їхав, усвідомлював, що це може бути "квиток в один кінець". А мені не хотілося, щоб моє місце зайняв молодий хлопчина, який після себе нічого, крім доброї пам'яті, не залишить.
– Як виглядав аеропорт, коли Ви туди приїхали? 
– Це була дірява споруда з колон та перекриттів. Де-не-де траплялися стіни в півцегли та з сандвіч-панелей. Все це наскрізь прошивалося кулями. Вони могли залітати з одного краю терміналу та вилітати з іншого. Ніяких підземних бункерів чи надійних укриттів там не існувало. Просто були менш небезпечні місця, де ми відпочивали, дрімали, прийшовши з поста. І то лягали у бронежилетах та касках.
Атмосфера була досить важкою. Холод. Морок. "Сепарський" танчик, який методично руйнує термінал, всаджуючи снаряд за снарядом. І від цього здригається вся будівля. Тому я кривив би душею, якби сказав, що мріяв залишитись там на ще одну ротацію.
– Хто брав участь у штурмі аеропорту?
– Не можу сказати, тому що просто не знаю. Ті, хто нас штурмували, якось не дуже були налаштовані на конструктивний діалог і не хотіли представлятися. Вони просто кидали нам всілякий малоприємний непотріб – гранати, гази та запальні суміші. Але я не можу не зазначити, що робили вони все досить професійно, як для вчорашніх “шахтарів” і “трактористів”.
– Які дні були найстрашнішими?
– Для мене це 16 січня 2015 року. Тоді ми зазнали найбільших втрат. І через газову атаку та відсутність протигазів були затиснуті на невеликому п'ятачку, де скупчилися всі – живі, поранені та вбиті. Та й взагалі, страх був поруч завжди, весь бій. Палаюча техніка, вогонь, від якого вибухає боєкомплект всередині терміналу. Крики та стогін поранених. Ніхто з нас не був ні в якому плані до цього готовим.
Але ми не здалися і не попросилися в полон. Хоча один гарний приліт міни – і живим мало хто б лишився. Також страшним було 20 січня. Тоді термінал підірвали. Більшість загинула під завалами. Частина потрапила в полон, частині вдалося вийти. Але я на той час був у госпіталі. Мені пощастило виїхати "300-им". Бог був зі мною.
В інші дні я проганяв від себе думку, що нам вдасться якось вижити. Постійно говорив собі: "Я не повернуся, навіть не думай про це. Забудь!". Сім'ї без зайвих емоцій відсилав повідомлення: "Живий, якщо щось зміниться, дам знати". А жити ой як хотілося, і не тільки мені. Не хотілося нічого: ні пільг, ні грошей. Тільки б повернутися додому.
– А були дні без обстрілів і атак?
– Були лише дні відносного затишшя. В один з таких моментів я згадав, що у мене є фляжка з коньяком, яку подарував місцевий житель у Костянтинівці, та ще деякі припаси у вигляді шоколаду, згущеного молока та ковбаси. Я це все дістав та розділив між хлопцями. Правда, щоб донести їм шматочок шоколаду чи фляжку, потрібно було старатися не наступити на когось з убитих чи поранених. Цю флягу я зберігаю як пам'ять. Бо багато тих, хто з неї пив, уже в кращому світі.
– Хто весь цей час найбільше хвилювався за Вас?
– Рідні, в першу чергу. Від них я нічого не приховував. Важливо, щоб за мене молилися. Бо вважав, що тільки Бог зможе захистити. Також не давали падати духом друзі, які телефонували і просто цікавилися тим, де я та що зі мною. Багато знайомих і незнайомих людей підтримували дружину та батьків, у тому числі й матеріально. Щиро кажучи, знаходилися і такі, що не розуміли, чому я пішов на війну. Адже я там людей вбивати буду. Але я не брав їхні думки до уваги.
– Яких втрат зазнали під час бойових дій на території летовища?
– Наша рота втратила в терміналі 6 чоловік "200-ми". Загалом під час вибуху загинуло до 40 бійців із різних підрозділів. Багатьох доводилося впізнавати за ДНК.
Є такі, кого ще досі чекають вдома. Тому для себе дійшов висновку, що коли втрачаєш близьку людину та можеш її в нормальних умовах поховати, – що не найгірший варіант. Як би це цинічно не звучало. Можна роками чекати повернення сина або сумніватися, чи свого чоловіка ви поховали.
– Напевне, спогади про оборону Донецького аеропорту залишаться на все життя?
– Однозначно, ці спогади зі мною до кінця життя. Хтось сказав: війна – це одночасно і найкраще, і найстрашніше, що було в житті. Страшніше вже не буде. Із цим я погоджуюся.
– Пам'ятаєте, як поверталися додому?
– Після видалення осколків у лікарні ім. Мечникова мене направили в Луцький госпіталь. Тому я просто сів на потяг і приїхав додому. Звісно, від дружини це приховав. Зустрілися на площі перед "білим домом". Я у формі та з квітами, а вона якраз йшла з міської ради. Мабуть, було красиво.
– Як зараз проходить Ваше життя та життя Ваших побратимів?
– Перші місяці я трохи приходив до тями та насолоджувався часом, проведеним у колі сім'ї. А зараз звичайне життя: дім, робота, спортзал. Літом катаюся на байдарках, ходжу в походи. Взагалі люблю активний відпочинок. У хлопців теж все добре. Деякі поодружувалися. У багатьох поповнення в сім'ї. Однак є і ті, хто залишився на контрактну службу. Тим не менше, більшість сумує за армією. Ми чекаємо, що нас покличуть назад закінчити те, що не ми почали.
– Віталію, війна Вас змінила?
– Звісно. Але не тому, що десь "дах поїхав". Просто має місце переоцінка цінностей. Матеріальне перестає відігравати велику роль. Коли руйнуються будинки, які люди будували все життя, задумуєшся, чи варто цим так перейматися. Ми можемо оточувати себе комфортними речами, та ніяк не ціною стосунків з близькими чи природою.
– Що хотіли б побажати ковельчанам?
– Любіть свою країну. Поважайте себе та оточуючих. І хоча б трішки тих, хто віддав своє життя за те, щоб усі ми жили звичним життям. Та й, взагалі, намагайтеся ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб вони ставилися до вас. Вірте в Бога.
Олександра ПАЛЬЧИНСЬКА.
НА ЗНІМКАХ: ковельчанин-"кіборг" Віталій П'ясецький.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар