Повідомлення в номер / Ситий голодному не товариш, або Маємо те, чого хотіли

30.03.2017

Ситий голодному не товариш, або Маємо те, чого хотіли?

Нотатки редактора

Спочатку – декілька фактів із сучасного життя моїх земляків.

Нещодавно зустрів знайомого залізничника, який перебуває на пенсії, але інтересу ані до газети "Вісті Ковельщини", ані до політичних подій не втратив.

Розговорилися. Мене, чесно кажучи, потішив бадьорий настрій співрозмовника, бо знав, що він нещодавно переніс важку операцію і нині продовжує лікуватися. Однак тему хвороби постарався не чіпати.

Знайомий зачепив її сам.

– Ви, мабуть, знаєте, Миколо Григоровичу, про мою хворобу? – запитав.

– Знаю. А тому радий, що духом не падаєте і гарно виглядаєте.

– А знаєте, скільки грошей я вже витратив?

– Не знаю, але здогадуюсь – кілька десятків тисяч, не менше.

– Майже 200! – повідомив співрозмовник. – Слава Богу, що допомогли рідні, знайомі, що маю як залізничник страховий поліс. Але все одно це витримати неймовірно важко – до болю фізичного долучається морально-психологічний. Як же низько опустили робочу людину теперішні керманичі держави, котрі, купаючись в розкоші, як сир у маслі, навіть не думають про те, що є хворі, нужденні, одинокі, котрі потребують не подачок, милостині, а нормального матеріального забезпечення, своєчасного і якісного лікування, яке згідно з нормами Конституції повинно бути безкоштовне…

Довго при тій зустрічі говорили ми із моїм земляком. Точніше говорив більше він, а я переважно слухав. Про те, як деякі лікарі нахабно вимагають гроші, хоч і не дають гарантії на одужання, які дорогущі ліки, котрі не завжди потрібні, як важко іноді отримати консультацію у висококваліфікованого фахівця-медика.

Коротше кажучи, розмова вийшла відвертою, щирою і задушевною, що, напевне ж, додасть настрою моєму знайомому, котрому бажаю повного одужання. Хоча розказане ним про свої (і не тільки свої) проблеми особисто мені важким каменем лягло на душу.

Другий епізод, свідком якого довелося бути, мав місце на автобусній зупинці. Тут, в очікуванні "маршрутки", розмову вели дві немолоді жіночки.

– Ти уявляєш, – трохи не плачучи, бідкалася одна з них, – днями отримала "платіжку" за газ. А там – страшна цифра: майже 4 тисячі гривень до сплати.

– То оформ субсидію, – порадила інша.

– Субсидія нам, як сказали, "не положена", бо працюю і я, і чоловік, і діти. А чоловік ще й групу інвалідності має. Грошей ніби в сім'ю "йде" немало, але ж ще більше "виходить". Їсти треба кожен день, чоловік без ліків обійтися не може. Діти хочуть одягнутися, взутися, в гості хоч деколи сходити. Не знаю, що то воно далі буде…

Не закінчивши розмови, жіночка сіла в "маршрутку". Я ж, згодом проїхавши до потрібної мені зупинки, вийшов і попрямував до однієї з установ. На її подвір'ї побачив металевий ящик для сміття, який був майже повністю заповнений. І хоч вже сутеніло, зауважив біля того ящика досить бідно одягнену бабусю. Вона щось завзято шукала у смітті.

Не втримався – підійшов.

– Добрий вечір, – привітався. – А що ви там шукаєте, якщо не секрет?

Бабуся здригнулася від несподіванки і, зашарівшись, якось винувато подивилася на мене. І, о, Боже! Я впізнав у ній досить відому у Ковелі людину.

Вона працювала на порівняно хорошій посаді, мала завжди респектабельний вигляд, вміла гарно одягатися, приваблювала увагу чоловіків. Згодом вийшла на пенсію, чоловік помер, діти виїхали з Ковеля, а вона залишилася сама.

– Біда мене змушує порпатися у смітті, – трохи не плачучи, стала розповідати жінка, яка, на превелике щастя, у сутінках не впізнала мене. –Маю пенсію тисячу з лишком, за комунальні послуги з горем пополам плачу, багато грошей витрачаю на ліки, а на харчі вже не вистачає. Ото ходжу по місту, шукаю порожні пляшки, щоб здати на приймальний пункт. Слава Богу, що він хоч у Ковелі є.

– І багато вам платять?

– Небагато, але на кісточки до борщу чи супу, півбуханки хліба вистачає. Інколи ще півлітра молока чи кефіру куплю. Правда, й молочні продукти тепер дорогі.

– А діти не допомагають?

– Вони самі ледве з хліба на воду перебиваються, бо не мають роботи. То я вже їх і не турбую.

Я не став заважати бабусі, і, попрощавшись, пішов у своїх справах. Перед моїми очима у той вечір та й уночі теж ще довго стояла зігнута постать старенької, ображеної долею і державою, людини, яка колись була молодою і гарною, чарувала чоловіків, а тепер змушена у харчових і побутових відходах шукати порожні пляшки. А, може, не тільки пляшки?..

Дехто може сказати: "Надто песимістичні твої нотатки".

Що можу відповісти на ці слова? Дійсно, песимістичні нотки у моїх публікаціях присутні. Але не тому, що хочу очорнити нашу українську дійсність чи прислужитися ворогам держави. Сумно тому, що власть імущі в Києві не хочуть чи не можуть бачити, в яких умовах живе пересічний громадянин країни.

Так, з висоти печерських пагорбів рівень сучасного життя не бачиться надто похмурим. Якщо вірити статистиці, його рівень неухильно "підвищується", економічне зростання все "помітніше", інфляція не "зашкалює", а безробіття "зменшується". В Києві та й в інших містах на вулицях домінують автомобілі престижних зарубіжних марок, в ресторанах і кафе порожньо не буває, багатоповерхівки у кварталах приватної забудови ростуть, наче на дріжджах.

Середня заробітна плата, стверджують урядовці, перевищила 5 тисяч гривень, а у Києві вона майже вдвічі вища. Менше трьох тисяч двохсот зарплатні тепер ніхто не отримує. Для тих, хто відчуває матеріальну скруту, нараховують субсидії. Словом, картина маслом…

Не буду сперечатися: не все у нашому домі погано. Але, як мені здається, було б набагато краще, коли б влада, нарешті, приборкала корупцію, змусила олігархів-мільйонерів силою Закону ділитися надприбутками з народом, не зазирати у "кишеню" Міжнародного валютного фонду, а сприяти розвитку великого, середнього і малого бізнесу, підприємств бюджетоутворюючої сфери.

"Чи можливо це?" – запитаєте ви.

"Цілком, – відповім я. – Але тільки в тому випадку, коли держава не на словах, а на ділі запроваджуватиме у життя проголошене Президентом гасло "Жити по-новому".

Чому так кажу? Бо, аналізуючи ситуацію із заробітними платами в країні, роблю висновок: гроші у нас є, резерви для зростання матеріального рівня населення теж. І це не просто слова, а висновок, котрий ґрунтується на аналізі стану справ вітчизняної фінансової системи. Щоб не бути голослівним, далі буду посилатися на конкретні цифри і факти, почерпнуті із так званих відкритих джерел.

Почну з того, що нагадаю: незважаючи на скруту, яку ми переживаємо і про яку нам постійно нагадують урядовці, видатки Держуправління справами на організаційне, інформаційно-аналітичне, матеріально-технічне забезпечення діяльності Президента та його Адміністрації (так званої ДУСі) нинішнього року зростуть порівняно з 2016 роком на 53 відсотки – до 2,1 млрд. грн.

А коштів, які передбачені Держбюджетом на 2017 рік Кабміну, Верховній Раді України і вже згаданій ДУСі вистачило б для мінімальних заробітних плат майже 400 тисячам (!) українців ("Високий Замок" від 19 січня ц. р.).

В доповнення до цієї інформації – повідомлення, оприлюднене газетою "Сільські вісті" 10 березня ц. р. ДП "Гарант-Сервіс", яке обслуговує найвищі органи влади, планує у 2017 році закупити алкогольних напоїв на 1,43 млн. грн. Загалом для чиновників мають намір придбати 14 тисяч 573 пляшки міцних напоїв. І не яких-небудь, а елітних, бо в київських кабінетах сурогату не п'ють.

Ним нехай труяться прості смертні, адже в Україні виробництво заводської горілки проти минулого року значно зменшилося, чому "сприяють" майже космічні ціни на неї й значне поширення виробництва "тіньового" алкоголю, в чому допомагають ті ж самі київські чиновники-кришувальники спиртової мафії.

Але Бог із ним, тим алкоголем: хай п'ють київські "небожителі", раз здоров'я мають. А як його не мати, коли у кожного – багатотисячна зарплата? І вимірюється вона не цифрами з чотирма нулями, а значно більшою сумою. Почнемо з “найменших”. Так, у грудні 2016 року заробітна плата Генпрокурора склала, за повідомленнями ЗМІ, 55 тисяч гривень.

Дещо краще живуть очільники спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), котрі розгорнули останнім часом широкомасштабний наступ на мафіозні клани країни (якщо судити з передач радіо і телебачення). Зокрема, у відомого всім Назара Холодницького заробітна плата у тому ж минулорічному грудні перевищила 200 тисяч гривень.

Голова Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) отримав у лютому ц. р. з усіма надбавками понад 100 тис. грн., його заступники – по 76 тис. грн.

Постійну “турботу” про співгромадян виявляє віце-прем'єр-міністр Павло Розенко, який урочисто пообіцяв, що нинішнього року пенсії в середньому зростуть аж… на 10 відсотків (з 1 травня і 1 грудня). Напевне він вважає, що це чимало, адже й сам не надто розкошує: разом із дружиною заробили за 2016 рік всього-на-всього 160 тис. грн. В декларації пан Розенко не вказав ніякого нерухомого майна, бо, як виявляється, мешкає в особняку вартістю якихось 5 млн. грн., оформленому актом купівлі-продажу у 2009 р. на маму чиновника Валентину Розенко, повідомляє "Незалежне бюро новин".

Дещо краще живе голова адміністрації морських портів України (АМПУ). За нерухомість, яку має, не скажу, бо не знаю, а от заробітки у нього пристойні: щомісяця отримує 320 тис. грн., що в підсумку за рік становить майже 4 млн. грн. В заступників виходить по 260 тис. грн. на брата, в решти персоналу – від 100 до 200 і більше тисяч. Головбух має 220 тисяч.

Ми постійно нарікаємо на високі тарифи за використання енергоносіїв, із жахом чекаємо "платіжок" за комунальні послуги кожного місяця. Нам урядовці терпеливо роз'яснюють, що інакше не можна, що за газ і тепло треба платити європейську ціну. А що це таке, вони, очевидно, добре знають, бо у самих – справді європейські заробітні плати.

Візьмемо для прикладу голову правління ПАТ "Укр Газ Видобування". Його щомісячний оклад становить майже 400 тис. грн. плюс щомісячна премія у розмірі 75 відсотків, плюс 50-відсоткова надбавка за високу інтенсивність праці, плюс 15-відсоткова надбавка за роботу з таємними документами. Всього виходить 955 тис. грн.

Голова НАК "Нафтогаз України" Андрій Коболєв, котрий є чи не найактивнішим агітатором за високі ціни на "блакитне паливо" для населення і супротивником усіх, хто виступає проти, отримує зарплату близько 1,5 тис. євро на місяць (!). Інтернет-видання "ІН Формат" у січні ц. р. повідомило, що відповідно до Колективного договору пану Коболєву передбачені різні доплати і премії, в результаті чого щомісячний заробіток перевищує 2 млн. грн. А ви кажете, що газ дорогий, тарифи завищені. Куди ж їх знижувати, коли розпорядники того газу одразу збідніють?

Ще один (справжній!) європеєць з Польщі очолює "Укрзалізницю". Звати його Войцех Бальчун. При прийомі його на роботу добрі українські "дяді" повідомили, що зарплата пана Войцеха складатиме до 1,5 млн. дол. на рік, або майже 500 тис. грн. на місяць. Не знаємо, як цей талановитий рокер-музикант справляється зі службовими обов'язками (він каже, що прекрасно, його начальство протилежної думки), але одне відомо точно: з державної скарбниці Войцех Бальчун черпає гроші щедрою рукою.

Зрештою, в уряді він не один прибулець із Заходу. "Укрпошту" порівняно недавно очолив такий собі Ігор Смілянський. Він має два громадянства – США й України, а до нас завітав аж із благословенної Америки – очевидно, українські хліб і сало смачніші, аніж американські хот-доги. Достеменно невідомо, як з приїздом пана Сміленського стало краще жити і працювати рядовим зв'язківцям "Укрпошти", яка віднедавна є Публічним Акціонерним Товариством, але власний добробут реформатор-інтегратор влаштував добре: його місячна зарплата перевищує 300 тис. грн.

Цікаво, чи таку суму хоч уві сні можуть побачити сільські або міські листоноші, котрі і в дощ, і в сніг, і в мороз, і в спеку ідуть до людей, розносять пенсії, газети й журнали, пропонують товари першої необхідності, забезпечуючи життєдіяльність "Укрпошти", а, отже, й її очільника?

Цими днями Ігор Смілянський і його команда "порадували" новиною журналістів і передплатників періодичних видань: з 1 липня ц. р. тарифи на доставку газет і журналів зростуть майже на 50 (!) відсотків. Відповідно мають зрости й передплатні ціни на періодику, що навряд чи сподобається нашим читачам. Але що вдієш, коли київські можновладці спочатку думають про себе, а вже потім – про людей (а, може, й взагалі про них не думають?).

Пишучи ці нотатки, я абсолютно не хочу, аби читач зрозумів, що я – проти багатих і успішних людей. Навпаки: я – за те, щоб таких людей в країні ставало дедалі більше, щоб у кожній українській сім'ї панували достаток і благополуччя, було, як-то кажуть, і хліб, і до хліба.

Однак я категорично не можу погодитися із тим, що в час, коли на Сході нашої держави майже щодня гинуть її захисники, коли війську часто-густо не вистачає найнеобхіднішого, коли пенсіонери ледве зводять кінці з кінцями, а хворі помирають, не маючи грошей на дороговартісне лікування чи придбання потрібних медикаментів, окремі наші державні чиновники та наближені до них особи використовують бюджетні кошти для особистого збагачення, розкрадають їх і набивають свої бездонні кишені.

Мало того: ці випещені, вгодовані і нахабні пики ще й постійно закликають народ до терпіння, суворого режиму економії, громадського спокою і примирення, бо в країні – війна, і будь-яка дестабілізація – на руку Москві.

Не заперечую: нові революції нам не потрібні. Але ще більше не потрібні "жирні коти", які паразитують на людських болях і стражданнях. Продавшись міжнародному олігархату, вони ведуть Україну до прірви, нищать націю, позбавляють молодь майбутнього, маскуючи свої підступні наміри балачками про безвіз (кому він потрібен у бідній країні, де багаті давно вже мають по декілька закордонних паспортів і гроші в офшорах), децентралізацію (хоча в умовах фактичної війни з агресором повинна бути жорстока централізація і чітка вертикаль влади) та про інші красиві на перший погляд, але абсолютно нереальні до здійснення фантасмагоричні прожекти.

То що: маємо те, що маємо, і світла в кінці тунелю нам не бачити?

Можна сказати й так, коли прочитати хоча б написане вище.

А можна сказати дещо інакше, намагаючись відповісти на трикляте запитання, хто ж винен? А відповідь така: будь-який народ має таку владу, якої заслуговує (слова, звичайно, не мої і добре всім відомі). Справді-бо: більшість із нас живе так, як сама того бажає (то вже мої слова). Бо коли ми обираємо до представницьких органів влади, починаючи від сільської ради і кінчаючи українським парламентом, людей не за діловими якостями, а за приналежністю до тієї чи іншої політичної сили чи умінням кандидатів підкуплювати (не тільки фінансово) виборців, то й отримуємо відповідний результат.

Більше того, якщо суворо не питаємо з "народних" обранців за виконання передвиборних обіцянок, симпатизуємо тим, хто голосніше вигукне: "Ганьба!" або зацідить в писок опоненту, поблажливо ставимося до порушення норм етики і моралі радикально налаштованими елементами, які підмінюють законотворчість мордобоєм і неприхованою демагогією й популізмом, то на які позитивні зміни можемо розраховувати, про яку Європу мріяти?

Я вже не кажу про імпотентні українські профспілки, членами яких, мабуть, є більша частина робітництва, селянства й інтелігенції. Якби вони були активні скрізь, якби їх голосу боялися вище перелічені особи, то в країні не поглиблювалася б із такою швидкістю прірва між бідними і багатими, не загострювалися соціальні протиріччя.

А хіба не така пасивність, боязнь чи небажання заявити про свою позицію в засобах масової інформації, на зборах трудових колективів, де вони ще збереглися, вічах, мітингах, сесіях рад призвели до того, що бандити-олігархи знущаються з нас, як тільки можуть, зневажливо плюють і сміються нам просто в обличчя, а ми лише мовчки втираємося і ще нижче схиляємо голови перед нахабами й циніками?

Згадую, як у Вірменії в свій час уряд вирішив підвищити тарифи на електроенергію, якщо не помилюсь, на 15 відсотків. Тоді на центральну площу Єревана на акцію протесту вийшли тисячі людей. Вони стояли пліч-о-пліч до тих пір, доки владці не відмінили своє рішення. Ми, українці, яких загартували два Майдани, продемонструвавши світові свої гідність, мужність і відвагу, нині покірно сприйняли не 15-відсоткове, а 30-відсоткове (далеко не перше і не останнє) підвищення тарифів на електроенергію з 1 березня ц. р. А яких захмарних висот сягнули ціни на газ, про що я згадав на початку статті! І що? Мовчимо, бо, бачте, урядовці переконують, що інакше "не можна".

На моє тверде переконання, суспільство має право вимагати від депутатів рад різного рівня захисту своїх прав і свобод не на словах, а на ділі. Якщо не "чують" народного голосу – відкликати їх із насиджених теплих місць, гнати грубо кажучи, в три шиї. Тоді кожен, хто балотуватиметься в обранці, відчуватиме свою відповідальність перед людьми, а не лише думатиме про примноження своїх статків. З цього приводу не можу не погодитися із словами (можливо, й дещо категоричними, але загалом справедливими) народного депутата України Дмитра Яроша, які нещодавно процитувала газета "Волинь-нова”:

"Бити владу треба постійно, натискати на неї регулярно. Бо влада ніколи не буває хорошою. Вона завжди повинна відчувати на горлянці міцну хватку народу. Як тільки щось не те – стиснути і прибрати її нафіг з історичного шляху. Хай інші ведуть українську націю до світлого майбутнього".

Що ж, як кажуть, без коментарів.

Микола ВЕЛЬМА.

Р.S. Останніми днями в Україні було багато розмов довкола затримання голови ДФС Романа Насірова. Серйозні звинувачення на його адресу прозвучали з вуст очільників найвищих посадових осіб правоохоронних органів. Однак в кінцевому підсумку суд прийняв рішення відпустити його під заставу у 100 мільйонів гривень, яку внесла дружина і тесть. Це, до речі, найбільша сплачена сума застави в історії України.

Мені подумалося, а чи багато хто з нас у випадку якогось нещастя (а від цього ніхто не застрахований) міг би внести під заставу навіть не 100 мільйонів, а мільйон чи 100 тисяч гривень? Відповідь залишаю за Вами.

М. В.