У полоні прекрасного
Воскресінням живу твоїм,
Україно моя розп'ята...
Поезія – це завжди свято. Завідуюча селищною бібліотекою Валентина Мельничук подарувала таке свято голобчанам, організувавши зустріч з ковельською поетесою Оленою Мокроусовою. Але сказати, що це тільки поетеса – замало, бо їй підвладна і проза. Та ще не яка-небудь, а на відповідальну історичну тематику. А ще пані Олена творить пісні, гарно співає без супроводу.
У вступному слові п. Валентина сказала, що поезія Олени Мокроусової хвилює, дає насолоду, плекає високі почуття, збагачує духовно. Її вірші – це щоденник душі, які відкривають себе світові. Вона любить життя і її серце відкрите для людей. Поетеса пише:
"Ціннішого немає нічого, ніж
людина.
Чому ж так легко нищимо
Свої своїх братів?..
В гидкій озлобі обличчя…
Панове, схаменіться!
Прозріти вже пора!".
Народилася п. Олена в мальовничому селі Купичів Турійського району. А дитинство пройшло на маленькому хуторі у бабусі й дідуся, яким і присвячена книга "Моя колиска – батьківський мій дім".
А далі життя підхопило нашу героїню у нестримний вир: шкільні роки у Ковелі та Донецьку, навчання у Брестському залізничному технікумі й Донецькому політехнічному інституті, кохання і одруження, народження доньки та сина. І знову доля привела до Ковеля, куди направили чоловіка на роботу в санепідемстанцію. Вона – педагог від Бога, адже, здобувши фах інженера-будівельника, педагогічний роботі віддала 30 років життя, працюючи викладачем спецдисципліни у Ковельському ПТУ №5, де й заслужила звання "Відмінник освіти України".
Рятівним кругом для поетеси після смерті чоловіка стала поезія. Муза прийшла зовсім несподівано, але така щедра і бажана, що з-під її пера уже вийшли збірки "Прислухаюсь до неба й землі", "Признание в любви", "Седьмое небо", "Журавлі", "Відлуння". Саме з останньою збіркою знайомилися присутні. Учні читали улюблені поезії, колишня вчителька Євгенія Сало і сама авторка, а потім ще й співала.
У наше сьогодення увірвалась війна. З яким болем у душі пише Олена Георгіївна:
"Коли пишу, я ніби там, із
вами,
І наді мною кулі, як джмелі…
І сльози навертаються на
очі.
І серце рветься з болю і
жалю…
"Спаси їх, Боже!", – Господа
молю…
А хтось, можливо, у цю мить
вмирає
І вже ніколи не повернеться
з війни".
І я зі сльозами на очах читаю щирі, пекучі повідомлення: поранені в голови, ноги і руки:
"А як же ви терпите біль, мої
діти,
Усі, хто пройшов бойову
заметіль?!
Тримайтесь, синки дорогі і
онуки!
Хай вас молитви
материнські спасуть.
Якби це можливо, я біль ваш
забрала б,
А серце приклала до
зболених ран.
Я вірші мої, як молитву,
читала б,
Щоб хоч би на краплю став
легшим ваш стан".
Болить авторці Донецьк, де і смерть, і кров. Для чого і навіщо? Брат брата убиває. Судний час. Просить, наказує:
"Панове, схаменіться! Що
ми нищим.
Росія, може ти незряча?
Кого ідеш в крові топить?".
Засуджує зрадників:
"Ну, хай не треба України їм.
Ну, хай в Росію серцем
закортіло.
Але вони ж на цій землі
жили,
На цій землі їх мати
народила.
І воду з цих криниць вони
пили…
То як же так, ким тут вони
були?
Чому їх душі каменем
зчерствіли?..
Я плачу і тихесенько
молюсь:
"Спаси вас, хлопці, – орлики
крилаті!
Ви полетіли, щоб такий ось
"гнус"
Своїм життям і серцем
захищати".
Гнівом палають рядки:
"Это позор твой, Россия,
Быть для славян палачом".
Розуміє, "що Вы и мы
хороним сыновей…
Ваш сын пропал бесследно,
он исчез.
А мы своих хороним, как
героев.
Прозрейте, матери России,
поскорей!..
Ведь это преступление –
молчать!
Чарує багата українська мова: "земля від болю сивіє" – тут і пахощі волинських чебреців, і позолота дерев і всеохоплююче бажання, щоб цією красою, цими неповторними барвами рідної землі могли швидше милуватися всі українці, а не здригатися від стрільби чи повідомлень з фронту.
Події на Сході України – це особливий біль Олени Георгіївни. З Донецьком пов'язана її юність, там лишилися друзі, могила вітчима, який замінив їй батька. Сьогодні шахта, де він працював, затоплена. Петровський район міста, де жила родина, зруйнований вщент.
Свою тугу ділить авторка із двоюрідною сестрою Марією Островик, яка проживає в Голобах. Після довгої розлуки є про що згадати, бо на долю Марії випали тяжкі випробування, які не під силу кожній жінці. А Марія вистояла! Обидві сестри уже поважного віку, а зустрілися, відшукалися лише у 1971 році. Марійка лишилася сиротою малою дитинкою. З дитячого будинку її взяла на виховання тітка, у якої було своїх одинадцять дітей. Дитинство без дитинства, юність без юності, загублена родина.
Тому тепер ці поєднані долі нерозлучні.
Хочеться щиро побажати міцного здоров'я, щоб старість до серця не дуже спішила, а муза залишалася незрадливою ще довго і довго!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
Воскресінням живу твоїм,
Україно моя розп'ята...
Поезія – це завжди свято. Завідуюча селищною бібліотекою Валентина Мельничук подарувала таке свято голобчанам, організувавши зустріч з ковельською поетесою Оленою Мокроусовою. Але сказати, що це тільки поетеса – замало, бо їй підвладна і проза. Та ще не яка-небудь, а на відповідальну історичну тематику. А ще пані Олена творить пісні, гарно співає без супроводу.
У вступному слові п. Валентина сказала, що поезія Олени Мокроусової хвилює, дає насолоду, плекає високі почуття, збагачує духовно. Її вірші – це щоденник душі, які відкривають себе світові. Вона любить життя і її серце відкрите для людей. Поетеса пише:
"Ціннішого немає нічого, ніж людина.
Чому ж так легко нищимо
Свої своїх братів?..
В гидкій озлобі обличчя…
Панове, схаменіться!
Прозріти вже пора!".
Народилася п. Олена в мальовничому селі Купичів Турійського району. А дитинство пройшло на маленькому хуторі у бабусі й дідуся, яким і присвячена книга "Моя колиска – батьківський мій дім".
А далі життя підхопило нашу героїню у нестримний вир: шкільні роки у Ковелі та Донецьку, навчання у Брестському залізничному технікумі й Донецькому політехнічному інституті, кохання і одруження, народження доньки та сина. І знову доля привела до Ковеля, куди направили чоловіка на роботу в санепідемстанцію. Вона – педагог від Бога, адже, здобувши фах інженера-будівельника, педагогічний роботі віддала 30 років життя, працюючи викладачем спецдисципліни у Ковельському ПТУ №5, де й заслужила звання "Відмінник освіти України".
Рятівним кругом для поетеси після смерті чоловіка стала поезія. Муза прийшла зовсім несподівано, але така щедра і бажана, що з-під її пера уже вийшли збірки "Прислухаюсь до неба й землі", "Признание в любви", "Седьмое небо", "Журавлі", "Відлуння". Саме з останньою збіркою знайомилися присутні. Учні читали улюблені поезії, колишня вчителька Євгенія Сало і сама авторка, а потім ще й співала.
У наше сьогодення увірвалась війна. З яким болем у душі пише Олена Георгіївна:
"Коли пишу, я ніби там, із вами,
І наді мною кулі, як джмелі…
І сльози навертаються на очі.
І серце рветься з болю і жалю…
"Спаси їх, Боже!", – Господа молю…
А хтось, можливо, у цю мить вмирає
І вже ніколи не повернеться з війни".
І я зі сльозами на очах читаю щирі, пекучі повідомлення: поранені в голови, ноги і руки:
"А як же ви терпите біль, мої діти,
Усі, хто пройшов бойову заметіль?!
Тримайтесь, синки дорогі і онуки!
Хай вас молитви материнські спасуть.
Якби це можливо, я біль ваш забрала б,
А серце приклала до зболених ран.
Я вірші мої, як молитву, читала б,
Щоб хоч би на краплю став легшим ваш стан".
Болить авторці Донецьк, де і смерть, і кров. Для чого і навіщо? Брат брата убиває. Судний час. Просить, наказує:
"Панове, схаменіться! Що ми нищим.
Росія, може ти незряча?
Кого ідеш в крові топить?".
Засуджує зрадників:
"Ну, хай не треба України їм.
Ну, хай в Росію серцем закортіло.
Але вони ж на цій землі жили,
На цій землі їх мати народила.
І воду з цих криниць вони пили…
То як же так, ким тут вони були?
Чому їх душі каменем зчерствіли?..
Я плачу і тихесенько молюсь:
"Спаси вас, хлопці, – орлики крилаті!
Ви полетіли, щоб такий ось "гнус"
Своїм життям і серцем захищати".
Гнівом палають рядки:
"Это позор твой, Россия,
Быть для славян палачом".
Розуміє, "що Вы и мы
хороним сыновей…
Ваш сын пропал бесследно, он исчез.
А мы своих хороним, как героев.
Прозрейте, матери России, поскорей!..
Ведь это преступление – молчать!
Чарує багата українська мова: "земля від болю сивіє" – тут і пахощі волинських чебреців, і позолота дерев і всеохоплююче бажання, щоб цією красою, цими неповторними барвами рідної землі могли швидше милуватися всі українці, а не здригатися від стрільби чи повідомлень з фронту.
Події на Сході України – це особливий біль Олени Георгіївни. З Донецьком пов'язана її юність, там лишилися друзі, могила вітчима, який замінив їй батька. Сьогодні шахта, де він працював, затоплена. Петровський район міста, де жила родина, зруйнований вщент.
Свою тугу ділить авторка із двоюрідною сестрою Марією Островик, яка проживає в Голобах. Після довгої розлуки є про що згадати, бо на долю Марії випали тяжкі випробування, які не під силу кожній жінці. А Марія вистояла! Обидві сестри уже поважного віку, а зустрілися, відшукалися лише у 1971 році. Марійка лишилася сиротою малою дитинкою. З дитячого будинку її взяла на виховання тітка, у якої було своїх одинадцять дітей. Дитинство без дитинства, юність без юності, загублена родина.
Тому тепер ці поєднані долі нерозлучні.
Хочеться щиро побажати міцного здоров'я, щоб старість до серця не дуже спішила, а муза залишалася незрадливою ще довго і довго!
Лідія ГАРЛІНСЬКА.
У полоні прекрасного
Залишити коментар