Щедрий дарунок долі
Найдорожча та земля,
Де зійшла твоя зоря життя…
Цю милу, привітну, добру жінку в Радошині, та й не тільки, знають усі. Валентина Петрівна Міщук – вчителька. Майже 40 років працювала в школі, навчаючи дітей літературі, любові до поезії, пісні. Роки шкільні пролетіли, як мить, нині Валентина Петрівна пенсіонерка.
Можна було б і відпочити, так ні – вона не може бути без роботи, завжди між людей. Ділова, тактовна, чуйна до чужої біди, завжди порадить, поспівчуває, допоможе. І не знаєш, чого в цієї жінки більше: професійних знань, організаторських здібностей чи любові до пісні, поезії. Бо й нині, як і колись, за яку роботу не візьметься, все вона знає, вміє, все в неї виходить. Чи сценарії до свята, чи концертну програму допомогти скласти, — одним словом, перша помічниця в роботі працівникам культури.
Тече річка життя сільської вчительки, швидко відносить свої води, осипається цвіт... А вона не знає спокою і нині, її серце сповнене повсякденними домашніми турботами, громадським життям села. Бо так її вчили змалку.
Виросла вона у простій, трудовій сім’ї в с. Сокиричах Ківерцівського району, де і навчили її любові до праці, поваги до людей, а вчителі дали міцні знання. Її дитяча мрія – бути вчителькою – здійснилась. Спочатку було навчання в Луцькому медучилищі. Але вона хотіла досягти більшого. Любила літературу, особливо поезію, змалку добре декламувала, то ж вступити до Луцького педінституту тоді було легко.
В розмові з Валентиною Петрівною ми опинились в полоні спогадів її юності і цікавої вчительської роботи. Студентське життя було насичене цікавими, незабутніми подіями. Саме будучи студенткою, зустріла своє кохання. Її Василь навчався на географічному факультеті, і після його закінчення одержав направлення в Радошинську школу. Радошин став другою домівкою. Тож Валентині Петрівні вибору не було. Сьогодні подружжя згадує той час схвильовано, з теплотою і любов’ю, пам’ятає все до дрібниць. Правда, то був той час, коли в сільських школах навчалось багато дітей, класи були переповнені.
«Звичайно, спочатку було важко», — згадує вчителька ті далекі роки своєї юності. Але любов до дітей, улюбленої роботи швидко допомогли налагодити взаєморозуміння з учнями, батьками. Добре розуміла проблеми школи, дітей, батьків.
Набуті знання в педучилищі допомогли в позакласній роботі. Знала багато пісень, танців, ігор. Тож довелось паралельно працювати вожатою, вести гуртки художньої самодіяльності.
Але головне – уроки літератури. Щоб навчити дітей мудрості, багато читала.
«Книжка, — стверджує і нині Валентина Петрівна, — завжди була поруч. Вона — і знання, і порадник, і основа мого життя. Цього навчала й дітей».
Розповідаючи про цікаві моменти роботи, Валентина Петрівна і нині відчуває ніби борг перед школою: десь не встигла, десь не допрацювала.
«Особливо важко, — говорить вчителька, — коли в двері «постукає» вересень, чути шкільний дзвоник, до болю рідний, незабутній, коли повз хату біжать з букетами осінніх квітів діти до школи. Сум огортає серце».
Школа для вчительки назавжди залишиться в її душі священним храмом, адже роки в школі — найкращий спогад. Сьогодні радує вчительку те, що учні не забувають, кличуть на зустрічі. Приємно, що серед вихованців багато вчителів. В їхній школі працюють її перші випускниці Світлана Морозюк, Людмила Литвинюк.
Гордиться вчителька своїми учнями, гордиться сьогоднішньою молоддю, із лав якої вийшли Герої Майдану. Адже молодь повинна бути озброєна знаннями, бути ерудованою, мужньою, сильною, щоб вивести країну з кризи, щоб відстояти мирне сьогодення на нашій землі, – такі роздуми сьогодні вчителя-ветерана, бо щастя саме не приходить, його треба здобувати, вистраждати.
Звичайно, кожна робота, а особливо вчительська, вимагає взаєморозуміння і підтримки рідних. Тому саме сім’я була і є її надійною опорою.
«Сім’я, — стверджує Валентина Петрівна, — то велике щастя, подароване Богом. Такі, на перший погляд, буденні слова «діти», «сім’я», «онуки», стали близькими, стали для мене дорогими, святими. Хоча в житті, як на широкій ниві, було всього – радощі, труднощі, тривоги».
Більше 40 років в сімейному гніздечку – мир, повага, любов. Троє дітей прилітають до батьківського порога, аби порадувати бабусю і дідуся онуками, яких уже семеро. Це і є їхнє найбільше багатство й щастя.
Валентина Петрівна – берегиня сімейного вогнища, своєї родини, оселі. Вона повсякчас — за домашніми клопотами, бо ж в господарстві і корова, і кінь, і птиці повен двір, і город потрібно вчасно сполоти, обробити (звичайно, тут і Василь Миколайович не стоїть осторонь). Вчителька має час, аби в домі була вишивка, аби квітами була заквітчана її оселя. Слід встигнути на репетиції до клубу і, звичайно, в церковний хор. Та й онучат повести до лісу, почитати цікаву книжку, сходити до Божого храму, як колись водила її мама.
«Хочеться, щоб пісня материнська, українська, завжди звучала в нашому житті. Люблю співати з дитинства. Співала в школі, інституті і нині співаю в церковному хорі, встигаю до клубу на репетиції, — говорить ветеран і продовжує: – Бо праця, яка до душі, яка приносить користь людям, особливо духовна, для мене ніколи не була обтяжливою і ніколи я не шкодувала свого часу, аби допомогти людям. Богу дякую і усім людям, з якими ішла по життю, які нині оточують мене, розуміють та підтримують.
В цей нелегкий для нашої країни час мрію, щоб був мир, бо й материнські почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків, за завтрашній день країни. Бо ми все життя долаємо перешкоди та, коли оглянемось на мить:
Всього прожитого стає
нам шкода,
Бо вдруге вже його не
повторить».
Валентина Петрівна – вчитель за покликанням, знає ціну слова, несе доброту в серці, з розумінням і повагою іде до людей, допомагає голові місцевої ветеранської організації Галині Степанюк, турбується про ветеранів. Тож нехай Господь дарує їй міцне здоров’я на довгії і благії літа!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: Валентина МІЩУК в різні періоди свого життя.
Фото з архіву автора.
Найдорожча та земля,
Де зійшла твоя зоря життя…
Цю милу, привітну, добру жінку в Радошині, та й не тільки, знають усі. Валентина Петрівна Міщук – вчителька. Майже 40 років працювала в школі, навчаючи дітей літературі, любові до поезії, пісні. Роки шкільні пролетіли, як мить, нині Валентина Петрівна пенсіонерка.
Можна було б і відпочити, так ні – вона не може бути без роботи, завжди між людей. Ділова, тактовна, чуйна до чужої біди, завжди порадить, поспівчуває, допоможе. І не знаєш, чого в цієї жінки більше: професійних знань, організаторських здібностей чи любові до пісні, поезії. Бо й нині, як і колись, за яку роботу не візьметься, все вона знає, вміє, все в неї виходить. Чи сценарії до свята, чи концертну програму допомогти скласти, — одним словом, перша помічниця в роботі працівникам культури.
Тече річка життя сільської вчительки, швидко відносить свої води, осипається цвіт... А вона не знає спокою і нині, її серце сповнене повсякденними домашніми турботами, громадським життям села. Бо так її вчили змалку.
Виросла вона у простій, трудовій сім’ї в с. Сокиричах Ківерцівського району, де і навчили її любові до праці, поваги до людей, а вчителі дали міцні знання. Її дитяча мрія – бути вчителькою – здійснилась. Спочатку було навчання в Луцькому медучилищі. Але вона хотіла досягти більшого. Любила літературу, особливо поезію, змалку добре декламувала, то ж вступити до Луцького педінституту тоді було легко.
В розмові з Валентиною Петрівною ми опинились в полоні спогадів її юності і цікавої вчительської роботи. Студентське життя було насичене цікавими, незабутніми подіями. Саме будучи студенткою, зустріла своє кохання. Її Василь навчався на географічному факультеті, і після його закінчення одержав направлення в Радошинську школу. Радошин став другою домівкою. Тож Валентині Петрівні вибору не було. Сьогодні подружжя згадує той час схвильовано, з теплотою і любов’ю, пам’ятає все до дрібниць. Правда, то був той час, коли в сільських школах навчалось багато дітей, класи були переповнені.
«Звичайно, спочатку було важко», — згадує вчителька ті далекі роки своєї юності. Але любов до дітей, улюбленої роботи швидко допомогли налагодити взаєморозуміння з учнями, батьками. Добре розуміла проблеми школи, дітей, батьків.
Набуті знання в педучилищі допомогли в позакласній роботі. Знала багато пісень, танців, ігор. Тож довелось паралельно працювати вожатою, вести гуртки художньої самодіяльності.
Але головне – уроки літератури. Щоб навчити дітей мудрості, багато читала.
«Книжка, — стверджує і нині Валентина Петрівна, — завжди була поруч. Вона — і знання, і порадник, і основа мого життя. Цього навчала й дітей».
Розповідаючи про цікаві моменти роботи, Валентина Петрівна і нині відчуває ніби борг перед школою: десь не встигла, десь не допрацювала.
«Особливо важко, — говорить вчителька, — коли в двері «постукає» вересень, чути шкільний дзвоник, до болю рідний, незабутній, коли повз хату біжать з букетами осінніх квітів діти до школи. Сум огортає серце».
Школа для вчительки назавжди залишиться в її душі священним храмом, адже роки в школі — найкращий спогад. Сьогодні радує вчительку те, що учні не забувають, кличуть на зустрічі. Приємно, що серед вихованців багато вчителів. В їхній школі працюють її перші випускниці Світлана Морозюк, Людмила Литвинюк.
Гордиться вчителька своїми учнями, гордиться сьогоднішньою молоддю, із лав якої вийшли Герої Майдану. Адже молодь повинна бути озброєна знаннями, бути ерудованою, мужньою, сильною, щоб вивести країну з кризи, щоб відстояти мирне сьогодення на
нашій землі, – такі роздуми сьогодні вчителя-ветерана, бо щастя саме не приходить, його треба здобувати, вистраждати.
Звичайно, кожна робота, а особливо вчительська, вимагає взаєморозуміння і підтримки рідних. Тому саме сім’я була і є її надійною опорою.
«Сім’я, — стверджує Валентина Петрівна, — то велике щастя, подароване Богом. Такі, на перший погляд, буденні слова «діти», «сім’я», «онуки», стали близькими, стали для мене дорогими, святими. Хоча в житті, як на широкій ниві, було всього – радощі, труднощі, тривоги».
Більше 40 років в сімейному гніздечку – мир, повага, любов. Троє дітей прилітають до батьківського порога, аби порадувати бабусю і дідуся онуками, яких уже семеро. Це і є їхнє найбільше багатство й щастя.
Валентина Петрівна – берегиня сімейного вогнища, своєї родини, оселі. Вона повсякчас — за домашніми клопотами, бо ж в господарстві і корова, і кінь, і птиці повен двір, і город потрібно вчасно сполоти, обробити (звичайно, тут і Василь Миколайович не стоїть осторонь). Вчителька має час, аби в домі була вишивка, аби квітами була заквітчана її оселя. Слід встигнути на репетиції до клубу і, звичайно, в церковний хор. Та й онучат повести до лісу, почитати цікаву книжку, сходити до Божого храму, як колись водила її мама.
«Хочеться, щоб пісня материнська, українська, завжди звучала в нашому житті. Люблю співати з дитинства. Співала в школі,
інституті і нині співаю в церковному хорі, встигаю до клубу на репетиції, — говорить ветеран і продовжує: – Бо праця, яка до душі, яка приносить користь людям, особливо духовна, для мене ніколи не була обтяжливою і ніколи я не шкодувала свого часу, аби допомогти людям. Богу дякую і усім людям, з якими ішла по життю, які нині оточують мене, розуміють та підтримують.
В цей нелегкий для нашої країни час мрію, щоб був мир, бо й материнські почуття переплітаються з тривогою за дітей, онуків, за завтрашній день країни. Бо ми все життя долаємо перешкоди та, коли оглянемось на мить:
Всього прожитого стає
нам шкода,
Бо вдруге вже його не
повторить».
Валентина Петрівна – вчитель за покликанням, знає ціну слова, несе доброту в серці, з розумінням і повагою іде до людей, допомагає голові місцевої ветеранської організації Галині Степанюк, турбується про ветеранів. Тож нехай Господь дарує їй міцне здоров’я на довгії і благії літа!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКАХ: Валентина МІЩУК в різні періоди свого життя.
Фото з архіву автора.
Щедрий дарунок долі
Виросла вона у простій, трудовій сім’ї в с. Сокиричах Ківерцівського району, де і навчили її любові до праці, поваги до людей, а вчителі дали міцні знання. Її дитяча мрія – бути вчителькою – здійснилась. Спочатку було навчання в Луцькому медучилищі. Але вона хотіла досягти більшого. Любила літературу, особливо поезію, змалку добре декламувала, то ж вступити до Луцького педінституту тоді було легко. 
нашій землі, – такі роздуми сьогодні вчителя-ветерана, бо щастя саме не приходить, його треба здобувати, вистраждати. 
інституті і нині співаю в церковному хорі, встигаю до клубу на репетиції, — говорить ветеран і продовжує: – Бо праця, яка до душі, яка приносить користь людям, особливо духовна, для мене ніколи не була обтяжливою і ніколи я не шкодувала свого часу, аби допомогти людям. Богу дякую і усім людям, з якими ішла по життю, які нині оточують мене, розуміють та підтримують.
Залишити коментар