Повідомлення в номер / Минувшини скарби безцінні

"Невже ти так-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю – заспіваю!.." – писала Леся Українка у листі до брата Михайла Косача 30 травня 1890 р. з Колодяжного, де 10 липня 1949 р. у Лесиному "білому" будинку було відкрито музей. 

Цей будиночок збудовано у 1890 р. Він будувався для трьох старших дітей Косачів – Лесі, Ольги та Михайла. Збудували дім за дуже короткий час – два тижні. Він мав три кімнати: рожеву, блакитну та білу, а також літню веранду, балкон-солярій та підвал. Веранда була змайстрована з берези, і в місячні ночі відсвічувала білим кольором, а на балконі-солярії був насипаний білий пісок, і Леся, коли були сонячні дні, вигрівала у ньому свої хворі руку та ногу. Про свій будиночок Леся казала: "Почуваю себе "як не може бути" (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами".

На сьогоднішній день будинок має дві кімнати: рожеву та блакитну. Рожева – спальня та робочий кабінет Лесі Українки.  Зараз у рожевій кімнаті знаходяться ліжко письменниці, її робочий стіл, етажерка для книг, особисті речі: шовкова стрічка, намисто, запонки. У іншій (блакитній) кімнаті є коминок, біля якого любила відпочивати Леся, а також рояль, виготовлений французькою фірмою "PLEYEL" 1860 року. "Там у них і Ваш, Людмило Михайлівно, рояль, обновлений і настроєний",  –  повідомляв Петро Антонович  Л. М. Драгомановій. 

На жаль, із часом цей рояль втратив якість гри. Тоді у травні 2008 року народна артистка України, професор, клавесиністка, експерт-музикознавець, начальник лабораторії "Тон" Наталія Свириденко та реставратор з Києва Ярослав Пінчук за кошти, які виділила Волинська обласна рада, повернули рояль Лесі Українки до життя. Останнім власником "білого" Лесиного будинку був брат письменниці Микола. 

Деякий час у будинку містився штаб північно-західної групи української армії, у 1920 р. тут знаходився місцевий виконком, а згодом його викупив житель с. Колодяжного Пилип Силюк. Ще у травні 1941 р. виконком Волинської обласної Ради ухвалив організувати в "білому" будиночку музей, але війна зруйнувала ці плани. Сам же будинок зміг вистояти усі лихоліття, і у ньому все ж таки відкрили музей Лесі Українки. 

Цікавим фактом є те, що під час проведення осушувальних робіт біля підвалу будинку, у якому Косачі зберігали варення та різні закрутки, у 2015 р. було знайдено металевий кинджал (дитячу забавку Миколи Косача), чайну посріблену ложечку, надверний  навісний  замок та  маленьку підківку.

У 1963 році на території музею, за кошти держави, було відбудовано батьківський "сірий" будинок Косачів. Він має назву "сірий" через те, що віконні рами та двері пофарбовані у сірий колір. Будував його Петро Антонович для дружини – Олени Пчілки. "Постройка уже много подвинулась: твоя комната наверху уже сделана, кладем печи, а там примемся за полы, потолки и щекатурку, все рассчитываем недільки за 3 сделать". 

Будинок має три кімнати: спальню, робочий кабінет Петра Антоновича, вітальню (побудовану за проектом Олени Пчілки) зі сценою.  У буфеті – посуд  з села Запруддя Камінь-Каширського району,  у якому мешкала сестра П. А. Косача – Олена, шкатулка поетеси з ґудзиками та голками.  У цьому домі є біла спальня кінця ХІХ ст., книжкова шафа, плетене крісло-гойдалка,  фізгармонія та інші меморіальні та автентичні речі, які відтворюють побут та спосіб життя дворянської аристократичної родини.  Дім має дві  веранди.

У 1980-х р.р. на місці ще одного "великого" Косачівського дому, який мав шість кімнат і під час  Другої світової війни був розібраний й вивезений на десяти підводах у невідомому напрямку, було збудовано будівлю літературного музею Лесі Українки. 

Експозиція складається із чотирьох залів: "Волинськими стежками Лесі Українки", "Колодяжне – колиска Лесиного таланту", "Крізь усе життя – до "Лісової пісні", "Історія музею. Трагедія родини Косачів". Ці зали розповідають про життя Лесі Українки, її рідних, творчість письменниці.

На території музею є ставок, біля якого любили відпочивати Косачі і у якому ловив рибу Іван Франко, коли  гостював у Колодяжному.

Кожного року музей відвідує велика кількість шанувальників творчості Лесі Українки. За цей рік до музею вже завітало  майже сімнадцять тисяч чоловік.

Фонди музею налічують: 108 меморіальних речей, 6700 предметів основного фонду та 6831 – допоміжного.

На базі музею проведено 8 науково-практичних конференцій. Постійно відбуваються різноманітні музейні заходи та відкриття виставок.

У музеї працює програма "izi TRAVEL", про роботу музею повідомляє сайт http://kololesi.at.ua.

Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки є філіалом Волинського краєзнавчого музею, до його складу входить сектор музею "Лісової пісні" в урочищі “Нечимне”.

Ольга Бойко, 

завідувач філіалу.

"Невже ти так-таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю – заспіваю!.." – писала Леся Українка у листі до брата Михайла Косача 30 травня 1890 р. з Колодяжного, де 10 липня 1949 р. у Лесиному "білому" будинку було відкрито музей. 

Цей будиночок збудовано у 1890 р. Він будувався для трьох старших дітей Косачів – Лесі, Ольги та Михайла. Збудували дім за дуже короткий час – два тижні. Він мав три кімнати: рожеву, блакитну та білу, а також літню веранду, балкон-солярій та підвал. Веранда була змайстрована з берези, і в місячні ночі відсвічувала білим кольором, а на балконі-солярії був насипаний білий пісок, і Леся, коли були сонячні дні, вигрівала у ньому свої хворі руку та ногу. Про свій будиночок Леся казала: "Почуваю себе "як не може бути" (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами".

На сьогоднішній день будинок має дві кімнати: рожеву та блакитну. Рожева – спальня та робочий кабінет Лесі Українки.  Зараз у рожевій кімнаті знаходяться ліжко письменниці, її робочий стіл, етажерка для книг, особисті речі: шовкова стрічка, намисто, запонки. У іншій (блакитній) кімнаті є коминок, біля якого любила відпочивати Леся, а також рояль, виготовлений французькою фірмою "PLEYEL" 1860 року. "Там у них і Ваш, Людмило Михайлівно, рояль, обновлений і настроєний",  –  повідомляв Петро Антонович  Л. М. Драгомановій. 

На жаль, із часом цей рояль втратив якість гри. Тоді у травні 2008 року народна артистка України, професор, клавесиністка, експерт-музикознавець, начальник лабораторії "Тон" Наталія Свириденко та реставратор з Києва Ярослав Пінчук за кошти, які виділила Волинська обласна рада, повернули рояль Лесі Українки до життя. Останнім власником "білого" Лесиного будинку був брат письменниці Микола. 

Деякий час у будинку містився штаб північно-західної групи української армії, у 1920 р. тут знаходився місцевий виконком, а згодом його викупив житель с. Колодяжного Пилип Силюк. Ще у травні 1941 р. виконком Волинської обласної Ради ухвалив організувати в "білому" будиночку музей, але війна зруйнувала ці плани. Сам же будинок зміг вистояти усі лихоліття, і у ньому все ж таки відкрили музей Лесі Українки. 

Цікавим фактом є те, що під час проведення осушувальних робіт біля підвалу будинку, у якому Косачі зберігали варення та різні закрутки, у 2015 р. було знайдено металевий кинджал (дитячу забавку Миколи Косача), чайну посріблену ложечку, надверний  навісний  замок та  маленьку підківку.

У 1963 році на території музею, за кошти держави, було відбудовано батьківський "сірий" будинок Косачів. Він має назву "сірий" через те, що віконні рами та двері пофарбовані у сірий колір. Будував його Петро Антонович для дружини – Олени Пчілки. "Постройка уже много подвинулась: твоя комната наверху уже сделана, кладем печи, а там примемся за полы, потолки и щекатурку, все рассчитываем недільки за 3 сделать". 

Будинок має три кімнати: спальню, робочий кабінет Петра Антоновича, вітальню (побудовану за проектом Олени Пчілки) зі сценою.  У буфеті – посуд  з села Запруддя Камінь-Каширського району,  у якому мешкала сестра П. А. Косача – Олена, шкатулка поетеси з ґудзиками та голками.  У цьому домі є біла спальня кінця ХІХ ст., книжкова шафа, плетене крісло-гойдалка,  фізгармонія та інші меморіальні та автентичні речі, які відтворюють побут та спосіб життя дворянської аристократичної родини.  Дім має дві  веранди.

У 1980-х р.р. на місці ще одного "великого" Косачівського дому, який мав шість кімнат і під час  Другої світової війни був розібраний й вивезений на десяти підводах у невідомому напрямку, було збудовано будівлю літературного музею Лесі Українки. 

Експозиція складається із чотирьох залів: "Волинськими стежками Лесі Українки", "Колодяжне – колиска Лесиного таланту", "Крізь усе життя – до "Лісової пісні", "Історія музею. Трагедія родини Косачів". Ці зали розповідають про життя Лесі Українки, її рідних, творчість письменниці.

На території музею є ставок, біля якого любили відпочивати Косачі і у якому ловив рибу Іван Франко, коли  гостював у Колодяжному.

Кожного року музей відвідує велика кількість шанувальників творчості Лесі Українки. За цей рік до музею вже завітало  майже сімнадцять тисяч чоловік.

Фонди музею налічують: 108 меморіальних речей, 6700 предметів основного фонду та 6831 – допоміжного.

На базі музею проведено 8 науково-практичних конференцій. Постійно відбуваються різноманітні музейні заходи та відкриття виставок.

У музеї працює програма "izi TRAVEL", про роботу музею повідомляє сайт http://kololesi.at.ua.

Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки є філіалом Волинського краєзнавчого музею, до його складу входить сектор музею "Лісової пісні" в урочищі “Нечимне”.