Повідомлення в номер / Крадена любов

Сумніших оповідей не

 знайдете,

Ніж про любов Ромео 

і Джульєтти.

      Вільям Шекспір. "Ромео і Джульєтта".

Вже навіть вченими доведено, що кохання – велика сила. Вона може підносити людину до вершин блаженства, а може кидати у вир чорних пристрастей і злих вчинків. Все залежить від того, хто стоїть за почуттями, які дехто називає невиліковною хворобою, – Бог чи диявол.

Якщо Бог, кохання приносить щастя, небувалий злет творчих сил і можливостей, наповнює кожен день закоханих радістю, миром і добром.

Якщо  ним або нею керує диявол, то рано чи пізно все закінчується дуже сумно і навіть смертю або одного із закоханих, або обох одразу. І найвідоміший приклад цього – історія любові Ромео і Джульєтти, відтворена в однойменній драмі Вільяма Шекспіра.

Звичайно, сьогодні бурхливі пристрасті і високі почуття не зовсім "в моді". Сучасна молодь більш прагматична і розкута. Здебільшого нею керують не емоції й переживання, а бажання мати гроші в кишені, гарно погуляти, або, як кажуть, "відірватися", не надто перейматися проблемами, а намагатися обійти їх "боком". Говорити про силу кохання не доводиться – її замінюють короткочасні зустрічі без взаємних зобов'язань або послуги сексуальної сфери (як для жінок, так і для чоловіків).

І все ж таки трапляються випадки справжнього кохання – навіть у зрілому віці, коли вчинками людини керує не розум, а пристрасть. Подібне можна засуджувати або  зневажати, критикувати або ігнорувати, та це нічого не змінює – люди божеволіють лише від однієї думки про коханого чи кохану, забувають про всі заборони і застереження, впадають у справжній екстаз.

Про одну з подібних історій, яка мала місце у наших краях, і хочу розповісти.

l

Борис Іванович працював на одному з великих промислових підприємств, мав гарну посаду і  непогану зарплатню, не дуже розкішну, але власну квартиру. Не мав він тільки особистого щастя.

З дружиною довелося розлучитися – любила гамірливі компанії, танці-шманці і, звичайно, спиртне. Бо як же без нього на вечірках чи  корпоративах, де забуваєш про всі проблеми, відчуваєш себе вільною і розкутою?

Спочатку Борис Іванович ставився до випивок дружини поблажливо. Ну, молода, ну, симпатична – хай погуляє. Але молода і симпатична стала не тільки гуляти, а й загулювати – частенька з'являлася вдома далеко за північ. Так тривало рік, два, але згодом у чоловіка терпець урвався. Подумав: а чому це я повинен марнувати життя з п'яничкою і гультяйкою?

Оскільки дітей у них не було, то процес розлучення відбувся швидко й  цивілізовано. Колишня дружина на квартиру не претендувала, а тому розрахувалася з роботи і поїхала до батьків у віддалене село. Там, кажуть, вийшла заміж за холостяка-фермера, змінила поведінку і навіть стала ходити в церкву.

Борис Іванович залишився сам. Особливо не нудьгував, бо займався спортом, не пив, не курив, але гарних друзів, які не дозволяли нудьгувати, мав. Досить часто гуртом виїжджали, як-то кажуть, на лоно природи: купалися, засмагали, грали у волейбол або футбол, смажили шашлики.

В один із таких виїздів наш герой познайомився із  жіночкою, яка мала приблизно стільки років, як і він. Правду кажучи, ініціатором знайомства була симпатична брюнетка, котра, як-то кажуть, за словом у кишеню не лізла, знала багато дотепних анекдотів і вміла так чарівно усміхатися, що аж мороз ішов поза шкірою.

– Звати мене Віра, – без зайвих передмов сказала, коли в якусь мить опинилися наодинці. – Чула про вас багато.

– Чули? Про мене? Багато? – здивувався Борис Іванович. – І що ж вам таке розповідали?

– Тільки хороше, – улесливо заглядаючи в очі, защебетала Віра. – Що ви гарний  спеціаліст, вас шанує керівництво заводу. І просто добра людина, яку зрадила дружина.

Чоловік зацікавлено подивився на співрозмовницю. Чому це її раптом так заінтригувала його доля?

Віра не розгубилася:

– Ви мені дуже симпатичні. Я давно за вами спостерігаю. Теж розлучена, без дітей. Може, нам варто подружитися ближче?

Таких "бурі і натиску" Борис Іванович не чекав. Але щось таємниче і незбагненне в очах жінки змусило його сказати покірно:

– Може, й варто…

З тих пір вони стали зустрічатися з Вірою майже щодня. Виявилося, що вона теж розлучена, живе на орендованій квартирі і не задоволена посадою комірниці, бо має багато роботи і малу зарплату.

Борис Іванович, як щира людина, запропонував перебиратися до нього на квартиру, де згодом ще й прописав. Допоміг з працевлаштуванням, вирішенням інших малих і великих проблем. Десь через півроку офіційно зареєстрували шлюб. І ось після цього почалося те, чого чоловік не чекав і чого аж ніяк не сподівався.

То одна, то друга сусідки почали нашіптувати Борису Івановичу, що його дружина не така вже й добропорядна людина, за яку себе видає. Виявляється, вже тривалий час вона "крутить роман" із начальником цеху, з яким працювала раніше.

Борис Іванович спочатку не дуже вірив сусідам, не брав близько до серця поширювану ними інформацію, аж доки особисто не переконався у правдивості їх слів. Одного вечора, коли Віра затрималася, як вона вранці попередила, на дні народження подруги, чоловік вийшов на подвір'я будинку і сів на лавці в темному місці. Серце було не на місці, адже переживав за кохану, щоб, бува, чого не трапилося із нею поганого.

Чекав годин зо дві. І ось опівночі до під'їзду будинку підкотила біла "Волга", а з неї, похитуючись, вийшла Віра. Її запопадливо підхопив під руку високий мужчина, в якому Борис Іванович, незважаючи на темряву, розпізнав начальника цеху. Вони стали довго і  смачно цілуватися, не помічаючи нікого й нічого довкола…

Борис Іванович, у якого голова пішла обертом і серце загримотіло в грудях, піднявся з лави і мовчки пішов у квартиру. Не сказав він ні слова й тоді, коли Віра, розпашіла і щаслива, стала згодом тарахкотіти про те, як гарно, цікаво і змістовно провела день народження подруги.

В ту ніч Борис Іванович не заснув ані на хвильку. Йому хотілося до ранку померти, щоб ніколи більше не бачити жінки, якій повірив і яку по-справжньому покохав. Однак, коли на дворі почало світати, в голову чоловікові прийшла думка: він повинен їх убити! Не можуть жити на світі брехуни і лицеміри, розпусники і негідники. Смерть і тільки смерть!

О 6-й ранку він розбудив Віру, яка з перепою довго не могла прийти до тями, і рішуче сказав: "Через годину ти маєш бути на тому місці, де ми з тобою познайомилися!". Коли жінка стала заперечувати, він гаркнув: "Не сперечайся, бо заб'ю!". Та зрозуміла, що справи кепські, почала швиденько одягатися. Борис Іванович тим часом вибіг із квартири і попрямував до будинку, де мешкав любчик дружини. Він теж підняв його просто з постелі і наказав іти за ним.

Рівно за годину всі троє були  на місці, де почалася історія кохання Бориса Івановича. В голові у нього стугоніла  лише одна думка: "Вбити! Вбити! Вбити!". А те місце вибрав тому, що поруч текла річка, в яку збирався викинути трупи, після чого піти у міліцію з повинною.

На Віру і її невдаху-коханця було страшно дивитися. Вони тремтіли, наче осикове листя. Обличчя ставали то білими, як  стіна, то червоними, як кров.

– Поговоріть перед смертю, покайтесь перед Богом, а я почекаю, – наказав Борис Іванович, відійшовши убік і міцно стискуючи рукоятку ножа. Раптом в очах у нього потемніло, у вухах загуло і він, непритомний, впав на землю.

Скільки пролежав, не знає. Але коли прийшов до тями, не побачив ані дружини, ані начальника цеху. Вони, скориставшись  моментом, втекли.

Борис Іванович підвівся із землі. Голова ще трохи паморочилася, але серце заспокоїлося, і душа відчула неймовірне полегшення. Відчуття було таке, ніби важкий камінь упав з плеч. І тоді чоловік зрозумів, що його від важкого злочину вберегла Божа сила. Бо вбивство, якими б причинами його не виправдовувати, – це великий гріх, прощення якому нема і не може бути.

Заспокоєний і морально очищений, повертався Борис Іванович додому. У його непростому і складному житті розпочався новий етап. Чомусь на пам'ять спливли рядки Ліни Костенко:

"І все на світі треба

 пережити,

І кожен фініш – це, по суті,

 старт.

І наперед не треба

 ворожити,

І за минулим плакати 

не варт".

З тих пір Борис Іванович знову живе сам. Як і раніше, не нудьгує. Займається спортом, відпочиває з друзями, продовжує працювати. Рани, заподіяні двома попередніми дружинами, поступово зарубцювалися. Знайомитися з новими представницями прекрасної статі не поспішає, хоч в душі жевріє надія: справжнє кохання – ще попереду.

l

Вкрадена любов не пішла на користь  ані Вірі, ані її симпатії. Вона, як кажуть у народі, спилася і потрапила згодом у психлікарню. Він важко захворів, і після операції невдовзі помер.

Олекса ДОСВІТНІЙ.

      Вільям Шекспір. "Ромео і Джульєтта".

Вже навіть вченими доведено, що кохання – велика сила. Вона може підносити людину до вершин блаженства, а може кидати у вир чорних пристрастей і злих вчинків. Все залежить від того, хто стоїть за почуттями, які дехто називає невиліковною хворобою, – Бог чи диявол.

Якщо Бог, кохання приносить щастя, небувалий злет творчих сил і можливостей, наповнює кожен день закоханих радістю, миром і добром.

Якщо  ним або нею керує диявол, то рано чи пізно все закінчується дуже сумно і навіть смертю або одного із закоханих, або обох одразу. І найвідоміший приклад цього – історія любові Ромео і Джульєтти, відтворена в однойменній драмі Вільяма Шекспіра.

Звичайно, сьогодні бурхливі пристрасті і високі почуття не зовсім "в моді". Сучасна молодь більш прагматична і розкута. Здебільшого нею керують не емоції й переживання, а бажання мати гроші в кишені, гарно погуляти, або, як кажуть, "відірватися", не надто перейматися проблемами, а намагатися обійти їх "боком". Говорити про силу кохання не доводиться – її замінюють короткочасні зустрічі без взаємних зобов'язань або послуги сексуальної сфери (як для жінок, так і для чоловіків).

І все ж таки трапляються випадки справжнього кохання – навіть у зрілому віці, коли вчинками людини керує не розум, а пристрасть. Подібне можна засуджувати або  зневажати, критикувати або ігнорувати, та це нічого не змінює – люди божеволіють лише від однієї думки про коханого чи кохану, забувають про всі заборони і застереження, впадають у справжній екстаз.

Про одну з подібних історій, яка мала місце у наших краях, і хочу розповісти.

l

Борис Іванович працював на одному з великих промислових підприємств, мав гарну посаду і  непогану зарплатню, не дуже розкішну, але власну квартиру. Не мав він тільки особистого щастя.

З дружиною довелося розлучитися – любила гамірливі компанії, танці-шманці і, звичайно, спиртне. Бо як же без нього на вечірках чи  корпоративах, де забуваєш про всі проблеми, відчуваєш себе вільною і розкутою?

Спочатку Борис Іванович ставився до випивок дружини поблажливо. Ну, молода, ну, симпатична – хай погуляє. Але молода і симпатична стала не тільки гуляти, а й загулювати – частенька з'являлася вдома далеко за північ. Так тривало рік, два, але згодом у чоловіка терпець урвався. Подумав: а чому це я повинен марнувати життя з п'яничкою і гультяйкою?

Оскільки дітей у них не було, то процес розлучення відбувся швидко й  цивілізовано. Колишня дружина на квартиру не претендувала, а тому розрахувалася з роботи і поїхала до батьків у віддалене село. Там, кажуть, вийшла заміж за холостяка-фермера, змінила поведінку і навіть стала ходити в церкву.

Борис Іванович залишився сам. Особливо не нудьгував, бо займався спортом, не пив, не курив, але гарних друзів, які не дозволяли нудьгувати, мав. Досить часто гуртом виїжджали, як-то кажуть, на лоно природи: купалися, засмагали, грали у волейбол або футбол, смажили шашлики.

В один із таких виїздів наш герой познайомився із  жіночкою, яка мала приблизно стільки років, як і він. Правду кажучи, ініціатором знайомства була симпатична брюнетка, котра, як-то кажуть, за словом у кишеню не лізла, знала багато дотепних анекдотів і вміла так чарівно усміхатися, що аж мороз ішов поза шкірою.

– Звати мене Віра, – без зайвих передмов сказала, коли в якусь мить опинилися наодинці. – Чула про вас багато.

– Чули? Про мене? Багато? – здивувався Борис Іванович. – І що ж вам таке розповідали?

– Тільки хороше, – улесливо заглядаючи в очі, защебетала Віра. – Що ви гарний  спеціаліст, вас шанує керівництво заводу. І просто добра людина, яку зрадила дружина.

Чоловік зацікавлено подивився на співрозмовницю. Чому це її раптом так заінтригувала його доля?

Віра не розгубилася:

– Ви мені дуже симпатичні. Я давно за вами спостерігаю. Теж розлучена, без дітей. Може, нам варто подружитися ближче?

Таких "бурі і натиску" Борис Іванович не чекав. Але щось таємниче і незбагненне в очах жінки змусило його сказати покірно:

– Може, й варто…

З тих пір вони стали зустрічатися з Вірою майже щодня. Виявилося, що вона теж розлучена, живе на орендованій квартирі і не задоволена посадою комірниці, бо має багато роботи і малу зарплату.

Борис Іванович, як щира людина, запропонував перебиратися до нього на квартиру, де згодом ще й прописав. Допоміг з працевлаштуванням, вирішенням інших малих і великих проблем. Десь через півроку офіційно зареєстрували шлюб. І ось після цього почалося те, чого чоловік не чекав і чого аж ніяк не сподівався.

То одна, то друга сусідки почали нашіптувати Борису Івановичу, що його дружина не така вже й добропорядна людина, за яку себе видає. Виявляється, вже тривалий час вона "крутить роман" із начальником цеху, з яким працювала раніше.

Борис Іванович спочатку не дуже вірив сусідам, не брав близько до серця поширювану ними інформацію, аж доки особисто не переконався у правдивості їх слів. Одного вечора, коли Віра затрималася, як вона вранці попередила, на дні народження подруги, чоловік вийшов на подвір'я будинку і сів на лавці в темному місці. Серце було не на місці, адже переживав за кохану, щоб, бува, чого не трапилося із нею поганого.

Чекав годин зо дві. І ось опівночі до під'їзду будинку підкотила біла "Волга", а з неї, похитуючись, вийшла Віра. Її запопадливо підхопив під руку високий мужчина, в якому Борис Іванович, незважаючи на темряву, розпізнав начальника цеху. Вони стали довго і  смачно цілуватися, не помічаючи нікого й нічого довкола…

Борис Іванович, у якого голова пішла обертом і серце загримотіло в грудях, піднявся з лави і мовчки пішов у квартиру. Не сказав він ні слова й тоді, коли Віра, розпашіла і щаслива, стала згодом тарахкотіти про те, як гарно, цікаво і змістовно провела день народження подруги.

В ту ніч Борис Іванович не заснув ані на хвильку. Йому хотілося до ранку померти, щоб ніколи більше не бачити жінки, якій повірив і яку по-справжньому покохав. Однак, коли на дворі почало світати, в голову чоловікові прийшла думка: він повинен їх убити! Не можуть жити на світі брехуни і лицеміри, розпусники і негідники. Смерть і тільки смерть!

О 6-й ранку він розбудив Віру, яка з перепою довго не могла прийти до тями, і рішуче сказав: "Через годину ти маєш бути на тому місці, де ми з тобою познайомилися!". Коли жінка стала заперечувати, він гаркнув: "Не сперечайся, бо заб'ю!". Та зрозуміла, що справи кепські, почала швиденько одягатися. Борис Іванович тим часом вибіг із квартири і попрямував до будинку, де мешкав любчик дружини. Він теж підняв його просто з постелі і наказав іти за ним.

Рівно за годину всі троє були  на місці, де почалася історія кохання Бориса Івановича. В голові у нього стугоніла  лише одна думка: "Вбити! Вбити! Вбити!". А те місце вибрав тому, що поруч текла річка, в яку збирався викинути трупи, після чого піти у міліцію з повинною.

На Віру і її невдаху-коханця було страшно дивитися. Вони тремтіли, наче осикове листя. Обличчя ставали то білими, як  стіна, то червоними, як кров.

– Поговоріть перед смертю, покайтесь перед Богом, а я почекаю, – наказав Борис Іванович, відійшовши убік і міцно стискуючи рукоятку ножа. Раптом в очах у нього потемніло, у вухах загуло і він, непритомний, впав на землю.

Скільки пролежав, не знає. Але коли прийшов до тями, не побачив ані дружини, ані начальника цеху. Вони, скориставшись  моментом, втекли.

Борис Іванович підвівся із землі. Голова ще трохи паморочилася, але серце заспокоїлося, і душа відчула неймовірне полегшення. Відчуття було таке, ніби важкий камінь упав з плеч. І тоді чоловік зрозумів, що його від важкого злочину вберегла Божа сила. Бо вбивство, якими б причинами його не виправдовувати, – це великий гріх, прощення якому нема і не може бути.

Заспокоєний і морально очищений, повертався Борис Іванович додому. У його непростому і складному житті розпочався новий етап. Чомусь на пам'ять спливли рядки Ліни Костенко:

З тих пір Борис Іванович знову живе сам. Як і раніше, не нудьгує. Займається спортом, відпочиває з друзями, продовжує працювати. Рани, заподіяні двома попередніми дружинами, поступово зарубцювалися. Знайомитися з новими представницями прекрасної статі не поспішає, хоч в душі жевріє надія: справжнє кохання – ще попереду.

ххх

Вкрадена любов не пішла на користь  ані Вірі, ані її симпатії. Вона, як кажуть у народі, спилася і потрапила згодом у психлікарню. Він важко захворів, і після операції невдовзі помер.