Г Р І Х
У місті Віктора знав чи не кожен другий. Батько займав престижну посаду в торгівлі, до нього ставилися з повагою. Бо вмів кожного вислухати, кожному поспівчувати, порадити, а в разі потреби – й допомогти. Кому – дефіцитними тоді коробкою шоколаду чи пляшкою коньяку, кому – «живими» грошима, кому – заступництвом перед начальством.
При цьому ніколи не хизувався своєю доброчесністю, не вимагав «могоричів», а просто робив добро людям, як навчали мама і тато.
У Віктора характер був схожий, хоч належав уже до іншої, повоєнної генерації молодого покоління. Найголовніше, що нікого не ображав, не принижував і намагався у ставленні до інших бути максимально ввічливим й уважним. Можливо, саме через це батько взяв його до себе на роботу і посприяв у призначенні начальником одного з відділів.
Хлопець був статний, гарний, а тому дівчата крутились біля нього, як оси біля меду. Неабияке значення мало й те, що у Віктора завжди водилися гроші, він був щедрим і гостинним, вмів у будь-який момент накрити «поляну» і гарно всіх пригостити.
Окрім того, любив і цінував дівочу красу. Всі його приятельки мали гарні фігури, витончені манери і неабиякий досвід в інтимних розвагах. А чого іще треба юнаку, коли грає кров в тілі і серце прагне любові і ласки? Батько особливо не перечив розвагам сина, бо й сам у молодості вмів «відірватися», але якось зауважив:
– Знаєш, Вікторе, пора подумати й про одруження, адже тобі вже не шістнадцять.
– На все свій час, тату, — казав у таких випадках син. – Я ще не знайшов дівчини своєї мрії.
І ось такий час настав. На одній з вечірок Віктор познайомився із симпатичною білявкою Ніною. Вона, як виявилося, працює вчителем в школі, цікавиться літературою й мистецтвом, добре орієнтується в течіях і стилях сучасної музики.
«О, це якраз те, що мені потрібно, — подумав про себе Віктор. – Майбутня дружина вчитиме мене культури, етики й естетики, з чим у мене, м’яко кажучи, не все гаразд».
Десь через півроку зіграли весілля. Банкет відбувся в найкращому ресторані міста за участю великої кількості поважних гостей. Батько нареченого «перепив» декілька тисяч доларів, котрих вистачило, щоб придбати однокімнатну квартиру – тоді ціни на житло не були надто високими.
Згодом в молодої сім’ї народився первісток. І тато, і мама були щасливі безмежно. Однак згодом на сімейному обрії з’явилися хмари. Дружині, педагогу за освітою, не подобалося, як Віктор спить, їсть, що читає і які телепередачі дивиться. Вона постійно повчала правилам етики і естетики, про що мріяв її коханий перед весіллям, дорікала, що у нього немає вищої освіти. Одного разу навіть заявила:
– Мені з тобою соромно бувати в компаніях колег. Ти поводишся, наче мужлан неотесаний.
Оскільки Віктор був людиною не злою, а навіть доброю, не встрявав у суперечку, клято тягнув лямку домашнього «воза», справно поповнював домашню скарбничку заробітною платою, яка останнім часом значно зросла.
Але дружині цього було мало. Вона постійно дорікала чоловікові то з одного, то з другого, то з третього приводів. А привід завжди знайдеться – була б людина…
Одного дня, прийшовши з роботи, жінка категорично заявила:
— Їду із подругою на заробітки в Португалію.
Звістка ошелешила Віктора.
— Як це – їдеш? А сім’я, дитина? – тільки й спромігся запитати.
– У тебе є батьки, робота. От і викручуйтеся. А я хочу пожити сама для себе в Європі, трохи євриків заробити.
– Та ми ж ніби не бідуємо.
– Не твого розуму діло. Вирішила – значить поїду.
Отак Віктор в самому розквіті чоловічих сил і можливостей опинився в ролі не то вдівця, не то холостяка. Від’їзд дружини став для нього справжнім шоком. І хоч намагався погані думки гнати від себе подалі, посилену увагу приділяти сину-першокласнику, на душі було важко й боляче.
Друзі намагалися його заспокоїти, запрошували на вечірки, в ліс на природу, але чоловік відмовлявся. Іноді йому не хотілося нікого не бачити і не чути. Трохи втішала робота, але виконував її не так активно, як раніше. Навіть батько якось зауважив:
– Візьми себе в руки, будь мужчиною! У тебе ж дитина росте.
Та легко радити комусь, а спробуй сам себе в руки взяти, коли вони із розпачу опускаються.
Так ішли дні за днями. Минув один рік, другий, але дружина додому не поверталася. Вона посилала гроші, дещо із одягу, взуття для сина, але приїжджати не поспішала. Злі язики почали Віктору нашіптувати, що його кохана завела шури-мури із якимсь багатим португальським бізнесменом і навіть переїхала жити в його розкішний будинок.
Зрозуміло, що подібні розмови ані настрою, ані здоров’ю чоловікові не додавали. Він став погано спати ночами, втратив апетит й інтерес до життя. Його ніщо не тішило: ані успіхи в навчанні сина, ані перспективи кар’єрного зростання, які з’явилися за місцем роботи. Згодом відчув, що стає важко ходити і навіть сидіти.
Батько і друзі, бачачи, як людина тане на очах, змусили його пройти обстеження в обласній лікарні. Висновок був невтішний: злоякісна пухлина. Запропонували операцію, але Віктор категорично відмовився. Не допомогли умовляння з боку рідних і знайомих, лікарів. «Хай буде так, як Бог дасть», — твердо сказав у відповідь.
Помер герой нашої сумної розповіді холодної зимової пори. На похорон зійшлося багато людей. Примчала з далекої Португалії і Ніна. Вона палко виціловувала обличчя чоловіка, котрий лежав у труні, наче живий, рясно вмивалася слізьми. Час від часу, ніби забувши на мить, чому вона тут, командним голосом віддавала накази близьким і рідним стосовно часу і місця поховання, поминальної служби, жалобного обіду.
Траурна церемонія пройшла традиційно: священик проголосив проникливу проповідь, яка викликала сльози в багатьох присутніх, біля могили найближчі друзі сказали по кілька прощальних слів. Один з них, не стримавшись, заявив:
– Наш друг ще міг би жити й жити, якби не зустрів колись на своєму шляху зрадницю і брехуху. Я не маю права її судити, бо суддею всім нам є Господь Бог. Але хай запам’ятає: такий гріх, який скоїла вона, Всевишній не прощає!
Всі на мить завмерли, зрозумівши, про кого йдеться. Лише Ніна, зробивши вигляд, що не почула слів на свою адресу, повернулася до батька Віктора і діловито розпорядилася: «Не забудьте запросити усіх на поминальний обід».
На обід, який відбувся в тому ж ресторані, що колись весілля, друзі Віктора не прийшли: вони вшанували пам’ять покійного в іншому місці, де не було лицемірства, пустослів’я і нещирості…
Олекса ДОСВІТНІЙ.
У місті Віктора знав чи не кожен другий. Батько займав престижну посаду в торгівлі, до нього ставилися з повагою. Бо вмів кожного вислухати, кожному поспівчувати, порадити, а в разі потреби – й допомогти. Кому – дефіцитними тоді коробкою шоколаду чи пляшкою коньяку, кому – «живими» грошима, кому – заступництвом перед начальством.
При цьому ніколи не хизувався своєю доброчесністю, не вимагав «могоричів», а просто робив добро людям, як навчали мама і тато.
У Віктора характер був схожий, хоч належав уже до іншої, повоєнної генерації молодого покоління. Найголовніше, що нікого не ображав, не принижував і намагався у ставленні до інших бути максимально ввічливим й уважним. Можливо, саме через це батько взяв його до себе на роботу і посприяв у призначенні начальником одного з відділів.
Хлопець був статний, гарний, а тому дівчата крутились біля нього, як оси біля меду. Неабияке значення мало й те, що у Віктора завжди водилися гроші, він був щедрим і гостинним, вмів у будь-який момент накрити «поляну» і гарно всіх пригостити.
Окрім того, любив і цінував дівочу красу. Всі його приятельки мали гарні фігури, витончені манери і неабиякий досвід в інтимних розвагах. А чого іще треба юнаку, коли грає кров в тілі і серце прагне любові і ласки? Батько особливо не перечив розвагам сина, бо й сам у молодості вмів «відірватися», але якось зауважив:
– Знаєш, Вікторе, пора подумати й про одруження, адже тобі вже не шістнадцять.
– На все свій час, тату, — казав у таких випадках син. – Я ще не знайшов дівчини своєї мрії.
І ось такий час настав. На одній з вечірок Віктор познайомився із симпатичною білявкою Ніною. Вона, як виявилося, працює вчителем в школі, цікавиться літературою й мистецтвом, добре орієнтується в течіях і стилях сучасної музики.
«О, це якраз те, що мені потрібно, — подумав про себе Віктор. – Майбутня дружина вчитиме мене культури, етики й естетики, з чим у мене, м’яко кажучи, не все гаразд».
Десь через півроку зіграли весілля. Банкет відбувся в найкращому ресторані міста за участю великої кількості поважних гостей. Батько нареченого «перепив» декілька тисяч доларів, котрих вистачило, щоб придбати однокімнатну квартиру – тоді ціни на житло не були надто високими.
Згодом в молодої сім’ї народився первісток. І тато, і мама були щасливі безмежно. Однак згодом на сімейному обрії з’явилися хмари. Дружині, педагогу за освітою, не подобалося, як Віктор спить, їсть, що читає і які телепередачі дивиться. Вона постійно повчала правилам етики і естетики, про що мріяв її коханий перед весіллям, дорікала, що у нього немає вищої освіти. Одного разу навіть заявила:
– Мені з тобою соромно бувати в компаніях колег. Ти поводишся, наче мужлан неотесаний.
Оскільки Віктор був людиною не злою, а навіть доброю, не встрявав у суперечку, клято тягнув лямку домашнього «воза», справно поповнював домашню скарбничку заробітною платою, яка останнім часом значно зросла.
Але дружині цього було мало. Вона постійно дорікала чоловікові то з одного, то з другого, то з третього приводів. А привід завжди знайдеться – була б людина…
Одного дня, прийшовши з роботи, жінка категорично заявила:
— Їду із подругою на заробітки в Португалію.
Звістка ошелешила Віктора.
— Як це – їдеш? А сім’я, дитина? – тільки й спромігся запитати.
– У тебе є батьки, робота. От і викручуйтеся. А я хочу пожити сама для себе в Європі, трохи євриків заробити.
– Та ми ж ніби не бідуємо.
– Не твого розуму діло. Вирішила – значить поїду.
Отак Віктор в самому розквіті чоловічих сил і можливостей опинився в ролі не то вдівця, не то холостяка. Від’їзд дружини став для нього справжнім шоком. І хоч намагався погані думки гнати від себе подалі, посилену увагу приділяти сину-першокласнику, на душі було важко й боляче.
Друзі намагалися його заспокоїти, запрошували на вечірки, в ліс на природу, але чоловік відмовлявся. Іноді йому не хотілося нікого не бачити і не чути. Трохи втішала робота, але виконував її не так активно, як раніше. Навіть батько якось зауважив:
– Візьми себе в руки, будь мужчиною! У тебе ж дитина росте.
Та легко радити комусь, а спробуй сам себе в руки взяти, коли вони із розпачу опускаються.
Так ішли дні за днями. Минув один рік, другий, але дружина додому не поверталася. Вона посилала гроші, дещо із одягу, взуття для сина, але приїжджати не поспішала. Злі язики почали Віктору нашіптувати, що його кохана завела шури-мури із якимсь багатим португальським бізнесменом і навіть переїхала жити в його розкішний будинок.
Зрозуміло, що подібні розмови ані настрою, ані здоров’ю чоловікові не додавали. Він став погано спати ночами, втратив апетит й інтерес до життя. Його ніщо не тішило: ані успіхи в навчанні сина, ані перспективи кар’єрного зростання, які з’явилися за місцем роботи. Згодом відчув, що стає важко ходити і навіть сидіти.
Батько і друзі, бачачи, як людина тане на очах, змусили його пройти обстеження в обласній лікарні. Висновок був невтішний: злоякісна пухлина. Запропонували операцію, але Віктор категорично відмовився. Не допомогли умовляння з боку рідних і знайомих, лікарів. «Хай буде так, як Бог дасть», — твердо сказав у відповідь.
Помер герой нашої сумної розповіді холодної зимової пори. На похорон зійшлося багато людей. Примчала з далекої Португалії і Ніна. Вона палко виціловувала обличчя чоловіка, котрий лежав у труні, наче живий, рясно вмивалася слізьми. Час від часу, ніби забувши на мить, чому вона тут, командним голосом віддавала накази близьким і рідним стосовно часу і місця поховання, поминальної служби, жалобного обіду.
Траурна церемонія пройшла традиційно: священик проголосив проникливу проповідь, яка викликала сльози в багатьох присутніх, біля могили найближчі друзі сказали по кілька прощальних слів. Один з них, не стримавшись, заявив:
– Наш друг ще міг би жити й жити, якби не зустрів колись на своєму шляху зрадницю і брехуху. Я не маю права її судити, бо суддею всім нам є Господь Бог. Але хай запам’ятає: такий гріх, який скоїла вона, Всевишній не прощає!
Всі на мить завмерли, зрозумівши, про кого йдеться. Лише Ніна, зробивши вигляд, що не почула слів на свою адресу, повернулася до батька Віктора і діловито розпорядилася: «Не забудьте запросити усіх на поминальний обід».
На обід, який відбувся в тому ж ресторані, що колись весілля, друзі Віктора не прийшли: вони вшанували пам’ять покійного в іншому місці, де не було лицемірства, пустослів’я і нещирості…
Олекса ДОСВІТНІЙ.
Залишити коментар