Жах, який неможливо забути
Спогади ковельчанки, яка була свідком злочинів фашистів в роки окупації міста
Спогади. Болючі сторінки свого життя не раз в пам'яті прогортає старенька. Сльози дитинства й до сьогодні зрошують очі. Ніколи не забудеться їх гіркота 87-річній Любові Нікончук (Кондратович). Хоч і посміхається, і говорить, шуткуючи, однак на серці й досі важко, коли згадує про лихо, що принесла на Волинь фашистська окупація. Жінка – одна із тих, хто бачив на власні очі та переконався в жорстокості і водночас любові (можливо, з ласки Божої до дівчинки) німецьких вояків та начальника жандармерії Фіца Маттея, якого ковельчани прозвали "Мантелем". 11-річною, вона була свідком того, як ешелонами везли та розстрілювали сотні, тисячі місцевих євреїв, їх дітей, братів, сестер, літніх людей.
Зі сльозами на очах про спогади бабці Любові пишемо далі...
l
"Жили ми в біді. Як всі тоді. Нас в батьків було троє: старша сестра Маруся, яку в 1941 році забрали на роботу в Німеччину, я (лишилась в Ковелі) та брат Михайло, який жив в Росії. Хата наша згоріла у війну. Постійно біженці ходили по селах та просили їсти.
Німці багато лиха принесли в Ковель. Та найстрашніше, що робили нацисти – то вбивства "жидів", як їх тоді вони називали. Господи, скільки ж тоді їх, хороших, добрих євреїв вбито було!
Одного дня, повертаючись з батьком з поля (а мені ж тоді 11 років було), бачимо, як везуть 3 машини з євреями. А вони ріжуть собі руки і пишуть на тих машинах: "Ми страждаємо за Бога!".
Нас українська поліція зупинила посеред дороги. От ми стоїмо. І я тоді вперше побачила "Мантеля". Пам'ятаю, наче то вчора було: він – в гумовому фартуху, в рукавицях довгих, теж гумових, шолом гумовий. Молодий, високий. Суворий. Жах наводив.
Євреїв змушували роздягатися і залишатися, в чому мати народила. Дітки маленькі біжать, кричать, плачуть. Всі знали про свій кінець, коли побачили яму, яка вже була для "смерті" викопана самими ж євреями: глибока, велика така.
Шикували перед нею цілі родини і діток біля мам, а "Мантель" стоїть, весь в тій гумі, і тільки бах-бах-бах-бах-бах... Чи він вбив, чи він не вбив – всі вони, ні в чому не винні, падали туди. Це – місце, де зараз знаходиться Палац культури.
Німці ковельчанам забороняли ховати в себе євреїв чи якось їм допомагати. Усіх тих, кого звинувачували в цьому, розстрілювали, і то цілими сім’ями. Один чоловік, Ілюшик його прізвище (жив на нашій вулиці), заховав у себе під хатою, у викопаному укритті, всю єврейську родину. Про те, що сусід ховав євреїв, не знав ніхто, навіть його жінка та діти".
l
"Одного дня сусідка моя прийшла до мене та й пропонує піти по хатах єврейських, в гетто. Євреї жили багато, краще українців, а після розстрілів полишалися їхні речі по хатах. Ну, йдемо ми. А я ж маленька, що там мені треба? То лялька яка, то возичка до ляльки. Я й беру. А вона хапала все, що там було, та в мішок, в мішок...
Я кажу їй:
– Тьотю, йдемо звідси швидше додому. Мати буде сварити мене! Мама не знає, що я пішла з вами в гетто. Ще нас вб'ють.
Тільки ми рушили, бачимо: "Мантель" їде на мотоциклові (всі боялися його мотоцикла: жінки, діти, а особливо чоловіки, втікали від одного звуку двигуна). От я і подумала: ну, все – ми пропали.
Зупинився та й питає:
– Куда идете? Идите домой, коль вас увидят евреи – они вас к себе заберут, и вы будете евреи, а мы вас тогда убьем!
Тоді він нас не пристрелив, лише погладив мене по голові. Люди говорили, що дітей Мантель любить, а сам він казав "Люблю я женщин русских!", – отак і лишилась в живих маленька Люба.
l
"Сусідка наша, Люба, була красивою такою, високою, біловолосою. Незаміжнею була. То все до неї "Мантель" приїжджав. Любов у них була. Поставить мотоцикл, а мені ж цікаво. Я підходжу та й візьмусь то за колесо, то за кермо. Аж тут він побачив, та й кличе мене до себе. Я злякалась, але підійшла. Він погладив мене по голівці, і раптом потягнувся до кишені, звідки дістав шоколад. Віддав мені, каже: "Деточка, иди домой. Сейчас будут танки русские ехать. Иди домой". Але ж ми – діти, нам цікаво, ми дивимось, як танки, що їх німці обстріляли, палають. Танки погоріли, а в них і солдатики, що там сиділи, погоріли.
Не всі німці були погані. Не всі вбивати з власної волі хотіли. Тоді, як почали Ковель бомбити, до нас прийшли два німецькі солдати, молоді ще такі, юні хлопці, кажуть, щоб ми втікали з міста, бо Ковель знищать геть. А як "Катюша" приїде – все рознесуть.
Ми все кидаємо, біжимо до Люблинця, по дорозі трупи солдатів – ой, страшно, ой, ой, лихо! На ранок вже снаряди летять туди. З Люблинця втікаємо в інші села: Буцинь, Сераховичі. Зупинилися в Порську. Батько на роботу пішов. Прожили там трохи.
Одного дня приїхав радянський офіцер на коні і каже: "Я вам зараз щось скажу. Тільки не плачте. Посміхатись будете. Ковель – наш. Місто – звільнили! Війна закінчилася!", – важкими сльозами наповнюються очі від, піднятих з глибин душі, гірких спогадів.
l
Любов Порфирівна сьогодні мешкає в старому єврейському будинку. Колись родини Ризі, Шиї Кобриць та Кондратовичі були хорошими сусідами. Бабця й досі згадує, як жорстоко тоді німці застрелили цю єврейську сім’ю.
"Після війни ми повернулися в Ковель. А міста не впізнати! Нічого немає. Все розбито. Наша хата згоріла, лишилися тільки стіни від хати наших сусідів – Шиї та Ризі Кобриць, яких німці теж вивезли і розстріляли. Ми своїми руками накрили хату та почали з батьками в ній жити. Я й до сьогодні тут живу. Євреї в Ковелі були хороші. Ця Ризя була дуже доброю жінкою. Завжди нам давала продукти, коли грошей в нас не було".
Врятувалось тоді від масових вбивств чимало євреїв. Хто був із ковельчан сміливий, той намагався приховати цілі родини.
l
Із книги Анатолія Семенюка "Ковель: шлях через віки" хочемо процитувати посмертні записки тих, хто був приречений:
"Любі сестри! Помираємо не своєю смертю – від рук варварів. Переховувались аж до вересня 1942, далі не змогли, тому що нас викрили. Помстіться за нашу смерть. Моліться за нас. Гітла Сегал, 1924 р., Етла Сегал, 1924 р. Кріпіться! 7.ІХ.1942 р."
"Дорогий Моню. Помстись за смерть свого батька, брата і сестри, які загинули від рук вбивць. Пам'ятай, що це має стати ціллю твого життя. Фаня Фабфел".
Тетяна Берега.
На знімках: Любов Нікончук (Кондратович) у різні періоди свого життя; разом із сином; сестри – рідна Марія і двоюрідна.
Фото автора на основі світлин з сімейного архіву Л. Нікончук (Кондратович).
Спогади. Болючі сторінки свого життя не раз в пам'яті прогортає старенька. Сльози дитинства й до сьогодні зрошують очі. Ніколи не забудеться їх гіркота 87-річній Любові Нікончук (Кондратович). Хоч і посміхається, і говорить, шуткуючи, однак на серці й досі важко, коли згадує про лихо, що принесла на Волинь фашистська окупація. Жінка – одна із тих, хто бачив на власні очі та переконався в жорстокості і водночас любові (можливо, з ласки Божої до дівчинки) німецьких вояків та начальника жандармерії Фіца Маттея, якого ковельчани прозвали "Мантелем". 11-річною, вона була свідком того, як ешелонами везли та розстрілювали сотні, тисячі місцевих євреїв, їх дітей, братів, сестер, літніх людей.
Зі сльозами на очах про спогади бабці Любові пишемо далі...
ххх
"Жили ми в біді. Як всі тоді. Нас в батьків було троє: старша сестра Маруся, яку в 1941 році забрали на роботу в Німеччину, я (лишилась в Ковелі) та брат Михайло, який жив в Росії. Хата наша згоріла у війну. Постійно біженці ходили по селах та просили їсти.
Німці багато лиха принесли в Ковель. Та найстрашніше, що робили нацисти – то вбивства "жидів", як їх тоді вони називали. Господи, скільки ж тоді їх, хороших, добрих євреїв вбито було!
Одного дня, повертаючись з батьком з поля (а мені ж тоді 11 років було), бачимо, як везуть 3 машини з євреями. А вони ріжуть собі руки і пишуть на тих машинах: "Ми страждаємо за Бога!".
Нас українська поліція зупинила посеред дороги. От ми стоїмо. І я тоді вперше побачила "Мантеля". Пам'ятаю, наче то вчора було: він – в гумовому фартуху, в рукавицях довгих, теж гумових, шолом гумовий. Молодий, високий. Суворий. Жах наводив.
Євреїв змушували роздягатися і залишатися, в чому мати народила. Дітки маленькі біжать, кричать, плачуть. Всі знали про свій кінець, коли побачили яму, яка вже була для "смерті" викопана самими ж євреями: глибока, велика така.
Шикували перед нею цілі родини і діток біля мам, а "Мантель" стоїть, весь в тій гумі, і тільки бах-бах-бах-бах-бах... Чи він вбив, чи він не вбив – всі вони, ні в чому не винні, падали туди. Це – місце, де зараз знаходиться Палац культури.
Німці ковельчанам забороняли ховати в себе євреїв чи якось їм допомагати. Усіх тих, кого звинувачували в цьому, розстрілювали, і то цілими сім’ями. Один чоловік, Ілюшик його прізвище (жив на нашій вулиці), заховав у себе під хатою, у викопаному укритті, всю єврейську родину. Про те, що сусід ховав євреїв, не знав ніхто, навіть його жінка та діти".
ххх
"Одного дня сусідка моя прийшла до мене та й пропонує піти по хатах єврейських, в гетто. Євреї жили багато, краще українців, а після розстрілів полишалися їхні речі по хатах. Ну, йдемо ми. А я ж маленька, що там мені треба? То лялька яка, то возичка до ляльки. Я й беру. А вона хапала все, що там було, та в мішок, в мішок...
Я кажу їй:
– Тьотю, йдемо звідси швидше додому. Мати буде сварити мене! Мама не знає, що я пішла з вами в гетто. Ще нас вб'ють.
Тільки ми рушили, бачимо: "Мантель" їде на мотоциклові (всі боялися його мотоцикла: жінки, діти, а особливо чоловіки, втікали від одного звуку двигуна). От я і подумала: ну, все – ми пропали.
Зупинився та й питає:
– Куда идете? Идите домой, коль вас увидят евреи – они вас к себе заберут, и вы будете евреи, а мы вас тогда убьем!
Тоді він нас не пристрелив, лише погладив мене по голові. Люди говорили, що дітей Мантель любить, а сам він казав "Люблю я женщин русских!", – отак і лишилась в живих маленька Люба.
ххх
"Сусідка наша, Люба, була красивою такою, високою, біловолосою. Незаміжнею була. То все до неї "Мантель" приїжджав. Любов у них була. Поставить мотоцикл, а мені ж цікаво. Я підходжу та й візьмусь то за колесо, то за кермо. Аж тут він побачив, та й кличе мене до себе. Я злякалась, але підійшла. Він погладив мене по голівці, і раптом потягнувся до кишені, звідки дістав шоколад. Віддав мені, каже: "Деточка, иди домой. Сейчас будут танки русские ехать. Иди домой". Але ж ми – діти, нам цікаво, ми дивимось, як танки, що їх німці обстріляли, палають. Танки погоріли, а в них і солдатики, що там сиділи, погоріли.
Не всі німці були погані. Не всі вбивати з власної волі хотіли. Тоді, як почали Ковель бомбити, до нас прийшли два німецькі солдати, молоді ще такі, юні хлопці, кажуть, щоб ми втікали з міста, бо Ковель знищать геть. А як "Катюша" приїде – все рознесуть.
Ми все кидаємо, біжимо до Люблинця, по дорозі трупи солдатів – ой, страшно, ой, ой, лихо! На ранок вже снаряди летять туди. З Люблинця втікаємо в інші села: Буцинь, Сераховичі. Зупинилися в Порську. Батько на роботу пішов. Прожили там трохи.
Одного дня приїхав радянський офіцер на коні і каже: "Я вам зараз щось скажу. Тільки не плачте. Посміхатись будете. Ковель – наш. Місто – звільнили! Війна закінчилася!", – важкими сльозами наповнюються очі від, піднятих з глибин душі, гірких спогадів.
ххх
Любов Порфирівна сьогодні мешкає в старому єврейському будинку. Колись родини Ризі, Шиї Кобриць та Кондратовичі були хорошими сусідами. Бабця й досі згадує, як жорстоко тоді німці застрелили цю єврейську сім’ю.
"Після війни ми повернулися в Ковель. А міста не впізнати! Нічого немає. Все розбито. Наша хата згоріла, лишилися тільки стіни від хати наших сусідів – Шиї та Ризі Кобриць, яких німці теж вивезли і розстріляли. Ми своїми руками накрили хату та почали з батьками в ній жити. Я й до сьогодні тут живу. Євреї в Ковелі були хороші. Ця Ризя була дуже доброю жінкою. Завжди нам давала продукти, коли грошей в нас не було".
Врятувалось тоді від масових вбивств чимало євреїв. Хто був із ковельчан сміливий, той намагався приховати цілі родини.
ххх
Із книги Анатолія Семенюка "Ковель: шлях через віки" хочемо процитувати посмертні записки тих, хто був приречений:
"Любі сестри! Помираємо не своєю смертю – від рук варварів. Переховувались аж до вересня 1942, далі не змогли, тому що нас викрили. Помстіться за нашу смерть. Моліться за нас. Гітла Сегал, 1924 р., Етла Сегал, 1924 р. Кріпіться! 7.ІХ.1942 р."
"Дорогий Моню. Помстись за смерть свого батька, брата і сестри, які загинули від рук вбивць. Пам'ятай, що це має стати ціллю твого життя. Фаня Фабфел".
Тетяна Берега.
На знімках: Любов Нікончук (Кондратович) у різні періоди свого життя; разом із сином; сестри – рідна Марія і двоюрідна.
Фото автора на основі світлин з сімейного архіву Л. Нікончук (Кондратович).
Жах, який неможливо забути
Євреїв змушували роздягатися і залишатися, в чому мати народила. Дітки маленькі біжать, кричать, плачуть. Всі знали про свій кінець, коли побачили яму, яка вже була для "смерті" викопана самими ж євреями: глибока, велика така. 
– Тьотю, йдемо звідси швидше додому. Мати буде сварити мене! Мама не знає, що я пішла з вами в гетто. Ще нас вб'ють. 
Одного дня приїхав радянський офіцер на коні і каже: "Я вам зараз щось скажу. Тільки не плачте. Посміхатись будете. Ковель – наш. Місто – звільнили! Війна закінчилася!", – важкими сльозами наповнюються очі від, піднятих з глибин душі, гірких спогадів. 
Залишити коментар