Блазні на побігеньках
Як багатьом із нас відомо, у давнину європейські монархи завжди тримали при дворі блазнів. Вони виконували роль таких собі напівбожевільних – напівдурнуватих осіб, які смішили в потрібний момент короля або королеву, розігрували сатирично-гумористичні сценки, які подобалися і власть імущим, і їх підлеглим.
А ще блазням дозволялося час від часу сказати щось колюче на адресу своїх господарів, висловити «крамольну» думку про ситуацію в державі. Така собі дозована свобода слова, рамки якої переступати не дозволялося нікому, в тому числі й придворним паяцам.
В історії Росії було чимало блазнів із досить гучними іменами. Але так склалася їх доля, що придворна кар’єра багатьох із них була трагічною: то передчасна смерть, то важка хвороба, то вимушена еміграція…
Коли подумати над запитанням: «Для чого потрібні блазні?», то неодмінно приходиш до висновку – на фоні юродивих імпозантніше виглядають різного роду королі, царі й імператори, не так яскраво видно їх інтелектуальну убогість, що найбільше й потрібно широким народним масам. Ті маси повинні переконатися: їх правитель – найгеніальніший, наймудріший, найгарніший.
Цю нехитру житейську мудрість з юних років усвідомив вихованець КДБ Владімір Путін. Коли він носив службовий портфель за мером Петербурга Анатолієм Собчаком, в якого був на побігеньках, то вже тоді зрозумів: це не його рівень. Він повинен досягти більшого, щоб на побігеньках у нього були вже інші.
Мрія Путіна почала здійснюватися з того часу, коли Борису Єльцину нав’язали думку з подачі різного роду березовських про те, що кращого правонаступника на «царському» троні, окрім Путіна, нема і не може бути. Зайнявши омріяну посаду, Владімір Владімірович і сам в це повірив. І не лише повірив, а й став оточувати себе людьми, котрих інакше, як блазнями, не назвеш.
Серед них під номером один, звичайно, значиться Дмітрій Медведєв. Треба було неабиякого хисту і кадебістсько-чекістського вишколу, щоб підібрати прем’єр-міністром чоловічка, який навіть зростом не перевищував би господаря всія Русі. Він слухняно виконував і виконує усі забаганки шефа, не злякавшись навіть посади зіц-президента, аби лише догодити Путіну. Про його організаторські здібності судити не будемо, бо не знаємо.
Знаємо інше: «Дімон», як його називають в народі, прославився тим, що може заснути під час важливих нарад, одягти спіднє, яке просвічує крізь прозорий верхній одяг, взути туфлі на високих каблуках, щоб виглядати вищим, аніж він є. І найголовніше – Медведєв, не маючи власної позиції, всіляко сприяє і підтримує розвиток корупції в Росії, не соромлячись за прикладом вождя ані критики в ЗМІ, ані осуду зарубіжних політиків. Такий собі «блазень» на усі путінські часи.
Цікаво, що вміють успішно блазнювати і депутати держдуми, які підібрані за принципом особистої відданості президенту. Вони одностайно голосують за найбезглуздіші законопроекти, які їм підсовують, вміють лизати начальство так, як напевно, ще лизали їх попередники у сталінські або брежнєвські часи. Недарма ж бо нещодавно спікер парламенту Володін запопадливо вигукнув: «Не буде Путіна – не буде Росії!». Припустимо, що Росія, може, й буде – не буде їх, блюдолизів і демагогів, яких володар Кремля веде туди, куди й сам не знає.
Керівники депутатських фракцій у держдумі – яскраве уособлення теорії і практики блазнювання. Кого не візьми – всі, як на підбір, «патріоти», «переконані державники», українофоби і людиноненависники. Вони нагадують зловісні примари учорашнього дня, та от біда: живуть і процвітають у дні сьогоднішньому. Чи не найяскравіший тут тип – біснуватий Владімір Вольфович Жіріновський, він же «Жірік», він же просто Ж., як його іноді зневажливо називають.
Незважаючи на яскраво виражену словесну шизофренію, яку Ж. постійно демонструє в телепередачах, його підтримують виборці, йому довіряє влада, яку він іноді легенько критикує, тримаючи в кишені дулю. Ж. потрібен Путіну в якості транслятора думок та ідей, котрі він сам не завжди зважиться висловлювати. А Ж. все можна: і Київ бомбити, і Париж із Лондоном завоювати, і чоботи в Індійському океані помити. Щоправда, у випадку з Трампом, за перемогу якого пив із членами фракції ЛДПР шампанське, потрапив, м’яко кажучи, пальцем у небо.
Інший, можливо, завстидався б, бо Трамп таки не «російський», але Ж. і надалі – бажаний гість на усіх ток-шоу російських телеканалів, де верзе такі нісенітниці, які в голову нормальний людині ніколи не прийдуть. Як заведено, для нього найголовніші вороги – Україна, США, Європа.
За своїм розумовим розвитком недалеко від Ж. відійшов міністр закордонних справ Лавров. Він нещодавно назвав «нацистською» владу в Україні, яку, до речі, на цілком законних підставах обрав український народ. Саме цьому пану належать фрази, які в цивілізованому світі не прийнято вимовляти.
Але що Лаврову цивілізований світ, коли він сам разом із шефом – вище цього світу? Його можна зрозуміти, бо поки в руках – ядерна зброя, можна собі дозволити всілякі фанаберії, котрі ніколи не дозволять міністри закордонних справ інших держав, які знають ціну війни і миру.
Найстрашніше, що до лав блазнів активно долучилися і представники так званої російської інтелігенції. Тут пальму першості, як на мене, утримують Нікіта Міхалков і свіжоспечений депутат Держдуми пані Поклонська. Якщо Міхалков – це зубр політичного пристосовництва, син відомого поета-гімнотворця, який був автором слів і гімну СРСР, і декілька разів – гімну Росії, то депутатка, екс-прокурор Криму часів України є своєрідним блазнем-початківцем. Але обох об’єднує відданість ідеї «руського міра», ненависть до національно-демократичних рухів в республіках колишнього «союзу непорушного». І, звичайно ж, незалежної України. А ще – нездоровий нахил до монархізму і, цілком очевидно, відновлення його в країні.
Нікіта Міхалков робить це за допомогою своїх реакційних телепрограм під промовистою назвою «Бісогон», а пані Поклонська – в демаршах проти свободи слова і віросповідання. При цьому і один, і друга категорично не згідні з критикою самодержавства, особливо канонізованого російською церквою Миколи ІІ, яка буцім-то підриває єдність народу, сіє релігійну ворожнечу і паплюжить православну віру.
Справді знущанням над тверезим глуздом можна вважати участь Поклонської у щорічних парадах 9 травня в складі «Безсмертного полку» з портретом… Миколи ІІ на грудях, або її «війну» з відомим кінорежисером Олексієм Учителем за те, що він створив фільм «Матильда» (про кохання імператора і балерини). При тому і Міхалков, і депутатка чомусь не звертають уваги на те, що на Красній площі у Москві в мавзолеї до цих пір зберігають і оберігають забальзамований труп Владіміра Ульянова-Лєніна, фактичного організатора розстрілу царської сім’ї, натхненника масового червоного терору на теренах імперії. Воістину: права рука не знає, що робить ліва. А, можливо, й знає, бо так угодно Владіміру Путіну.
Перелік сучасних московських блазнів, про яких постійно сповіщають соціальні мережі, можна продовжувати до безкінечності. Адже в білокам’яній що не тип, то персонаж трагікомедії: байкер «Хірург» і його «Нічні вовки», спікер МЗС Захарова, співак-мафіозі Кобзон, музикант Ралдугін, який володіє мільйонами, «політологи» Кургінян, Проханов, Шевченко, міністр оборони Шойгу, ціла плеяда придворних журналістів, письменників, акторів і співаків, за якими давно плаче лава підсудних у Гаазі. Звичайно, на їх фоні Владімір Путін виглядає вигідніше (чого й добивається), але те «вигідніше» – досить умовне. Вірять в образ розумного, інтелігентного і далекозорого володаря всія Русі далеко й далеко не всі, особливо за кордоном. Це якраз той випадок, коли блазні не тільки не сприяють утвердженню авторитету свого шефа, а швидше – навпаки.
Бо ж недаремно мовлять: «Скажи, хто твої друзі, і я скажу, хто ти».
Думаю, ці слова коментарів не потребують.
Ярема ГОЯН.
Як багатьом із нас відомо, у давнину європейські монархи завжди тримали при дворі блазнів. Вони виконували роль таких собі напівбожевільних – напівдурнуватих осіб, які смішили в потрібний момент короля або королеву, розігрували сатирично-гумористичні сценки, які подобалися і власть імущим, і їх підлеглим.
А ще блазням дозволялося час від часу сказати щось колюче на адресу своїх господарів, висловити «крамольну» думку про ситуацію в державі. Така собі дозована свобода слова, рамки якої переступати не дозволялося нікому, в тому числі й придворним паяцам.
В історії Росії було чимало блазнів із досить гучними іменами. Але так склалася їх доля, що придворна кар’єра багатьох із них була трагічною: то передчасна смерть, то важка хвороба, то вимушена еміграція…
Коли подумати над запитанням: «Для чого потрібні блазні?», то неодмінно приходиш до висновку – на фоні юродивих імпозантніше виглядають різного роду королі, царі й імператори, не так яскраво видно їх інтелектуальну убогість, що найбільше й потрібно широким народним масам. Ті маси повинні переконатися: їх правитель – найгеніальніший, наймудріший, найгарніший.
Цю нехитру житейську мудрість з юних років усвідомив вихованець КДБ Владімір Путін. Коли він носив службовий портфель за мером Петербурга Анатолієм Собчаком, в якого був на побігеньках, то вже тоді зрозумів: це не його рівень. Він повинен досягти більшого, щоб на побігеньках у нього були вже інші.
Мрія Путіна почала здійснюватися з того часу, коли Борису Єльцину нав’язали думку з подачі різного роду березовських про те, що кращого правонаступника на «царському» троні, окрім Путіна, нема і не може бути. Зайнявши омріяну посаду, Владімір Владімірович і сам в це повірив. І не лише повірив, а й став оточувати себе людьми, котрих інакше, як блазнями, не назвеш.
Серед них під номером один, звичайно, значиться Дмітрій Медведєв. Треба було неабиякого хисту і кадебістсько-чекістського вишколу, щоб підібрати прем’єр-міністром чоловічка, який навіть зростом не перевищував би господаря всія Русі. Він слухняно виконував і виконує усі забаганки шефа, не злякавшись навіть посади зіц-президента, аби лише догодити Путіну. Про його організаторські здібності судити не будемо, бо не знаємо.
Знаємо інше: «Дімон», як його називають в народі, прославився тим, що може заснути під час важливих нарад, одягти спіднє, яке просвічує крізь прозорий верхній одяг, взути туфлі на високих каблуках, щоб виглядати вищим, аніж він є. І найголовніше – Медведєв, не маючи власної позиції, всіляко сприяє і підтримує розвиток корупції в Росії, не соромлячись за прикладом вождя ані критики в ЗМІ, ані осуду зарубіжних політиків. Такий собі «блазень» на усі путінські часи.
Цікаво, що вміють успішно блазнювати і депутати держдуми, які підібрані за принципом особистої відданості президенту. Вони одностайно голосують за найбезглуздіші законопроекти, які їм підсовують, вміють лизати начальство так, як напевно, ще лизали їх попередники у сталінські або брежнєвські часи. Недарма ж бо нещодавно спікер парламенту Володін запопадливо вигукнув: «Не буде Путіна – не буде Росії!». Припустимо, що Росія, може, й буде – не буде їх, блюдолизів і демагогів, яких володар Кремля веде туди, куди й сам не знає.
Керівники депутатських фракцій у держдумі – яскраве уособлення теорії і практики блазнювання. Кого не візьми – всі, як на підбір, «патріоти», «переконані державники», українофоби і людиноненависники. Вони нагадують зловісні примари учорашнього дня, та от біда: живуть і процвітають у дні сьогоднішньому. Чи не найяскравіший тут тип – біснуватий Владімір Вольфович Жіріновський, він же «Жірік», він же просто Ж., як його іноді зневажливо називають.
Незважаючи на яскраво виражену словесну шизофренію, яку Ж. постійно демонструє в телепередачах, його підтримують виборці, йому довіряє влада, яку він іноді легенько критикує, тримаючи в кишені дулю. Ж. потрібен Путіну в якості транслятора думок та ідей, котрі він сам не завжди зважиться висловлювати. А Ж. все можна: і Київ бомбити, і Париж із Лондоном завоювати, і чоботи в Індійському океані помити. Щоправда, у випадку з Трампом, за перемогу якого пив із членами фракції ЛДПР шампанське, потрапив, м’яко кажучи, пальцем у небо.
Інший, можливо, завстидався б, бо Трамп таки не «російський», але Ж. і надалі – бажаний гість на усіх ток-шоу російських телеканалів, де верзе такі нісенітниці, які в голову нормальний людині ніколи не прийдуть. Як заведено, для нього найголовніші вороги – Україна, США, Європа.
За своїм розумовим розвитком недалеко від Ж. відійшов міністр закордонних справ Лавров. Він нещодавно назвав «нацистською» владу в Україні, яку, до речі, на цілком законних підставах обрав український народ. Саме цьому пану належать фрази, які в цивілізованому світі не прийнято вимовляти.
Але що Лаврову цивілізований світ, коли він сам разом із шефом – вище цього світу? Його можна зрозуміти, бо поки в руках – ядерна зброя, можна собі дозволити всілякі фанаберії, котрі ніколи не дозволять міністри закордонних справ інших держав, які знають ціну війни і миру.
Найстрашніше, що до лав блазнів активно долучилися і представники так званої російської інтелігенції. Тут пальму першості, як на мене, утримують Нікіта Міхалков і свіжоспечений депутат Держдуми пані Поклонська. Якщо Міхалков – це зубр політичного пристосовництва, син відомого поета-гімнотворця, який був автором слів і гімну СРСР, і декілька разів – гімну Росії, то депутатка, екс-прокурор Криму часів України є своєрідним блазнем-початківцем. Але обох об’єднує відданість ідеї «руського міра», ненависть до національно-демократичних рухів в республіках колишнього «союзу непорушного». І, звичайно ж, незалежної України. А ще – нездоровий нахил до монархізму і, цілком очевидно, відновлення його в країні.
Нікіта Міхалков робить це за допомогою своїх реакційних телепрограм під промовистою назвою «Бісогон», а пані Поклонська – в демаршах проти свободи слова і віросповідання. При цьому і один, і друга категорично не згідні з критикою самодержавства, особливо канонізованого російською церквою Миколи ІІ, яка буцім-то підриває єдність народу, сіє релігійну ворожнечу і паплюжить православну віру.
Справді знущанням над тверезим глуздом можна вважати участь Поклонської у щорічних парадах 9 травня в складі «Безсмертного полку» з портретом… Миколи ІІ на грудях, або її «війну» з відомим кінорежисером Олексієм Учителем за те, що він створив фільм «Матильда» (про кохання імператора і балерини). При тому і Міхалков, і депутатка чомусь не звертають уваги на те, що на Красній площі у Москві в мавзолеї до цих пір зберігають і оберігають забальзамований труп Владіміра Ульянова-Лєніна, фактичного організатора розстрілу царської сім’ї, натхненника масового червоного терору на теренах імперії. Воістину: права рука не знає, що робить ліва. А, можливо, й знає, бо так угодно Владіміру Путіну.
Перелік сучасних московських блазнів, про яких постійно сповіщають соціальні мережі, можна продовжувати до безкінечності. Адже в білокам’яній що не тип, то персонаж трагікомедії: байкер «Хірург» і його «Нічні вовки», спікер МЗС Захарова, співак-мафіозі Кобзон, музикант Ралдугін, який володіє мільйонами, «політологи» Кургінян, Проханов, Шевченко, міністр оборони Шойгу, ціла плеяда придворних журналістів, письменників, акторів і співаків, за якими давно плаче лава підсудних у Гаазі. Звичайно, на їх фоні Владімір Путін виглядає вигідніше (чого й добивається), але те «вигідніше» – досить умовне. Вірять в образ розумного, інтелігентного і далекозорого володаря всія Русі далеко й далеко не всі, особливо за кордоном. Це якраз той випадок, коли блазні не тільки не сприяють утвердженню авторитету свого шефа, а швидше – навпаки.
Бо ж недаремно мовлять: «Скажи, хто твої друзі, і я скажу, хто ти».
Думаю, ці слова коментарів не потребують.
Ярема ГОЯН.
Блазні на побігеньках
Залишити коментар