Повідомлення в номер / Правди не сховати

Написати статтю такого змісту я мріяв давно. Думав, метикував, зважував всі “за” і “проти”, щоб не образити почуття віруючих традиційних конфесій.

Але ж правди не сховати!

Якось один священик УПЦ (МП) мене запитав: «Чому нам через приналежність нашої Церкви до Московського патріархату РПЦ постійно дорікають, що нібито наша Церква займає пасивну позицію у суспільному та політичному житті України? Адже УГКЦ підпорядковується Папському престолу у Римі, і ніхто не звинувачує її у непатріотизмі”.

Моя відповідь була короткою.

З часу утворення (1596 р.) УГКЦ чи як, говорили за «совєтів» – уніатська, ніколи не була й нині не є служницею політичних ідей та амбіцій нумерованих Римів чи могутніх світу цього, але, маючи український характер, як рідна мати, дбає про свій народ, пам'ятаючи, що найбільше може прислужитись для його блага, стоячи на варті його совісті, моральних та духовних підвалин.

Натомість Московська церква повністю зрослася зі світською владою, владою царів, генеральних секретарів, комісарів. (Навіть у 1721 році було скасовано Московське патріаршество. Церква повністю перейшла у підпорядкування держави (царя). Так було до 1918 р.). 

Нині ж РПЦ зрослася з владою «герострата» Володимира Путіна (людини, яка хоче себе увіковічнити в історії будь-якою ціною) під орудою українофоба Кіріла, який самовпевнено називає себе «найдуховнішою» нацією світу.

Та от біда: чим далі розкручується спіраль подій, тим більше світ починає розуміти суть новочасних «геростратів», котрі на руїнах світової цивілізації намагаються побудувати ілюзорний «руський мір».

Недаремно ж сенатори США у нещодавно прийнятому законі прирівняли путінську Росію з агресивним Іраком й Північною Кореєю. «Чудовий» триумвірат, чи не так?

Варто нагадати й про таке. Сталося так, що ще за княжої доби Х-ХІІІ ст. в Київській Русі-Україні православне християнство візантійського обряду так міцно пустило коріння в українськім народі, так поширилось на всі території, заселені нашим етносом, що абсолютна більшість поміркованих православних християн не відчула особливої загрози від поширення в їхнє середовище         греко-римо-католицизму й         північно-європейського протестантизму. 

Зв'язки з християнським Заходом мали характер віротерпимого співіснування і партнерства. А теза про окатоличення, ополячення, онімечення українського народу є вигадкою московської пропаганди, призначеної спеціально для поширення в Україні. Загроза для Богом даної помісності й національної специфічності до нас ішла, хоч як це не парадоксально, не від західних греко-римо-католиків і протестантів, а від «старшого брата» – РПЦ. Ще більший подив викликає цькування української церковної помісності й національної специфічності УГКЦ в наші дні.

Але що з приводу цього свідчить історія?

Високий проукраїнський дух УГКЦ бачили московсько-сталінські сатрапи. Адже з її могутнім впливом на свідомість населення Церква була однією з важливих перешкод радянізації Західної України. А не зважати на близько 4,5 тисяч храмів, які відвідувало 4,3 мільйона вірян, а додати до цього Богословську Академію, 5 духовних семінарій та три тижневих і шість місячних журналів, влада “совєтів” просто не могла.

Тому-то Москва вирішила ліквідувати УГКЦ. Уночі 12 квітня 1945 р. НКВС арештував митрополита Йосипа Сліпого (після смерті митрополита Шептицького очолював митрополію) і всю церковну верхівку.

8-10 березня 1946 р. за сценарієм енкавесистів скликали «собор» у Львові в храмі Св. Юрія. На псевдо-соборі Г. Костельник проголосив, що віднині вірні УГКЦ поривають свої зв'язки з Римом і переходять в лоно Московського патріарха (Львівський церковний собор. Документи і матеріали.  К., 1984, с.94).

Спираючись на цю фальшивку, сталінський уряд проголосив УГКЦ розпущеною і приступив до цілковитої ліквідації її парафій. Розгорнувся небачений терор не тільки над духовенством, але й вірними греко-католиками. У результаті опору половина духовенства була ув'язнена або депортована. Понад 1000 священиків, монахів були засуджені на довголітні терміни тюрем і концтаборів, десять відсотків емігрувало. Частина духовенства перейшла у підпілля.

Паралізуючи УГКЦ, московська імперія не знищила її, а лише загнала в «катакомби», як колись Римська імперія перших християн. Розпочався період «катакомбного» життя. Разом з релігійним опором у Західній Україні зростав опір політичний і національний, що тривав до 1990 року.

Майже 20 років (безперервно) більшовицьких таборів і фізичних мук приніс Йосип Сліпий в жертву Господові за свою Церкву і народ України. Двадцять років по більшовицьких катівнях!

Навряд чи історія Вселенської Церкви знає такого Владику, щоб свої архієрейські літа прожив у такій безперервній самопожертві. Свідомість, все єство Патріарха пронизувала лише єдина точно визначена мета: праця в ім'я Бога, своєї Церкви та України.

Таких синів, як Йосип Сліпий, небагато мала Україна. Однак власне вони стали уособленням духу нашої нації і надійним дороговказом для сучасників та нащадків.

Свідченням визнання Йосипа Сліпого великим українським патріотом, вірним сином і провідником Церкви було відзначення на державному рівні 120-річчя Патріарха. В Києві успішно пройшла науково-практична конференція на тему: «Роль Патріарха Йосипа Сліпого у державотворенні України та формуванні національної ідентичності українського народу».

І як духовний заповіт Йосип Сліпий залишив нам слова: «Без сумніву, іншими шляхами пішла б історія нашої України, якщо б дійшло до єдності між Греко-Католицькою і Православною Церквами в одному Патріархаті. Позбудьтеся своєї вікової недуги сварів та чварів, поділів на групи, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх і нині у наших національних і церковних провідних кругах. Брак єдності серед християн, поборювання нами один одного є гріхом...».

Оцей волелюбний дух вдихає УГКЦ у своїх вірних і сьогодні.

У нашій вдячній пам'яті Йосип Сліпий залишиться назавжди велетнем духу.

Ця коротка довідка трагічного життя греко-католиків яскраво засвідчила, що УГКЦ – національна, окремого народу, церква – патріотична. Греко-католики бачать свою місію не лише в проголошенні звістки про спасіння в Царстві Божім. А й у тому, щоб сприяти українській спільності у будівництві та зміцненні суспільства і держави, бути тією величною миротворчою консолідуючою силою, яка б сприяла українізації суспільства на основі національних традицій і християнських цінностей нашого народу.

Ось приклад.

Потрапивши на подвір'я храму блаж. Миколая Чарнецького, що в м. Ковелі, одразу відчуваєш – ти в українській святині. Звідусіль віє Божою благодаттю та українським духом. Тут поряд зі знаменом Волині купається в сонячних променях й знамено України. А з-під Божого купола храму велично лине молитва «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Мовчки, з трепетом у серці починаєш відчувати, якої країни ти син.

Звісно, таке можна побачити і почути в храмах УПЦ КП. Але ж важливо, щоб саме сьогодні, коли йде війна і Україна щоденно втрачає кращих своїх синів, «Молитва за Україну» звучала в усіх храмах, незалежно від приналежності їх до Москви, Рима чи Києва. Важливо, щоб українці сьогодні в християнській вірі «були всі одно»: і греко-католики, і православні, і протестанти.

Лише спільна молитва усіх українців буде почута Богом, і Всемогутній Господь пошле нам мир і благополуччя.