Ігор Володимирович Павлюк – один з небагатьох волинських журналістів, яких можна назвати маестро Слова. Прийшовши до редакцій спочатку горохівської районної, а пізніше – ковельської міськрайонної газет, він зберіг любов до професії донині. Звичайно, тепер не пише ані статей, ані кореспонденцій, ані репортажів, як це було в минулому, але час від часу тішить читачів спогадами про бачене і пережите, викликає усмішку дотепними гуморесками.
Але найбільше захоплення нашого земляка – поезія. Вихований на кращих зразках світової і вітчизняної літератури, Ігор Володимирович творчо наслідує традиції поетів-ліриків, вкладає у написане душу і найщиріші почуття. У них – і легка зажура за минулими літами, і спомини про найдорожчих йому людей, і захоплення героями, котрі боронили від ворогів рідну землю.
Багато творів присвячено рідній матері, селу, в якому народився на Рожищині, квітучій волинській природі. У кожному рядку відчуваються його небайдужий погляд на минувшину і сучасність, переживання за майбутнє рідного народу.
24 жовтня в Ігоря Павлюка – ювілей. З цієї нагоди надаємо йому сьогодні слово в газеті, щиро бажаючи при цьому й надалі берегти свою любов до рідного Слова, щедро засівати поетичну ниву добірним зерном правди, любові і добра.
Хай Господь дарує Вам, колего, ще не один рік активного творчого життя, Своє милосердя і благословення!
Колектив "Вістей Ковельщини".
Ігор Володимирович Павлюк – один з небагатьох волинських журналістів, яких можна назвати маестро Слова. Прийшовши до редакцій спочатку горохівської районної, а пізніше – ковельської міськрайонної газет, він зберіг любов до професії донині. Звичайно, тепер не пише ані статей, ані кореспонденцій, ані репортажів, як це було в минулому, але час від часу тішить читачів спогадами про бачене і пережите, викликає усмішку дотепними гуморесками.
Але найбільше захоплення нашого земляка – поезія. Вихований на кращих зразках світової і вітчизняної літератури, Ігор Володимирович творчо наслідує традиції поетів-ліриків, вкладає у написане душу і найщиріші почуття. У них – і легка зажура за минулими літами, і спомини про найдорожчих йому людей, і захоплення героями, котрі боронили від ворогів рідну землю.
Багато творів присвячено рідній матері, селу, в якому народився на Рожищині, квітучій волинській природі. У кожному рядку відчуваються його небайдужий погляд на минувшину і сучасність, переживання за майбутнє рідного народу.
24 жовтня в Ігоря Павлюка – ювілей. З цієї нагоди надаємо йому сьогодні слово в газеті, щиро бажаючи при цьому й надалі берегти свою любов до рідного Слова, щедро засівати поетичну ниву добірним зерном правди, любові і добра.
Хай Господь дарує Вам, колего, ще не один рік активного творчого життя, Своє милосердя і благословення!
Не пригасай, ясна свіча
Як довкола потіха, то ти замовкаєш
І здивований блиск промайне на очах.
Я не знаю чому, але ніжно зітхаєш,
Коли присмерк зігріє тремтяча свіча.
Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,
Хоч сльозою зринає неждана печаль.
Повернися обличчям, шаноблива панна,
Розбуди, заворож, мерехтлива свіча!
Ти хмурнієш тоді, як подруги ридають,
І щебечеш на слух, як дзюркоче ручай.
За вечірнім вікном блискавиці палають,
Розбуди, полони, незабутня свіча!
Спом'янемо минувшини роки воскреслі,
Берег річки надій і далекий причал,
Що з собою взяли і чого не пронесли,
Осіни, потривож, незрадлива свіча!
Нам довіку в житті заповітно судилось,
Що чекаєш підмоги близького плеча.
Забували невдачі, крізь сльози молились,
Обнадій, возсіяй, непогасна свіча!
До свого поверталася села
Та дівчина, що страху не знала,
У своє поверталась село.
Між житами від куль пропадала,
Як підтятий серпом колосок.
Десь у лісі оружні загони,
До яких на той раз не дійшла.
Хай тебе ця стежина вборонить,
Порятує пахуча трава.
Вдома ненька їй рани обмиє,
Добрий тато на руки візьме.
Прилетить, поцілунками вкриє
Той, котрого уже не вернеш.
В рідній школі дзвінок зателенить,
Галаслива прийде дітвора.
Тільки знати не буде напевно,
Що учителька в них – зв'язкова.
А, дівчина, мов пташка в поранні,
Припадає лицем до роси.
Приголубила край свій востаннє –
І скотилась сльоза до коси…
Перевеслом райдуги припасти…
Знову рідна, незабутня хата,
На ослоні квіти доцвітають.
Все здається: ось увійде мати
І мене, як завше, привітає.
"Як там діти, чи усі здорові?
Ти гостинців не забудь малому".
І горять поліна ясенові
У затишку маминого дому.
А тепер… півонія квітує,
Ну кого б її ще вчарувати?
Сам горіх – той яблуню цілує
Листям відмолоджено лапатим.
Ще з порога все таке знайоме,
І стрічати я його готовий.
Стинь холодна у відрі неповнім,
А в кутку – обрубок ясеновий.
За вікном вмирає небо синє,
Хтось несміло стукає у двері.
Може, знов вернулась господиня
Синові зготовити вечерю?
Скаже тихо: все пройшло щасливо…
І жалю відлине жовте листя.
Я чекаю, що звершиться диво
Вперше і востаннє в цім обійсті.
Ллється одсвіт з хатньої божниці.
Пересохлим ще паніє рястом.
До одвірка б отчої світлиці
Перевеслом райдуги припасти.
Оживає пам'ять
Для процесій брама тут закрита,
Лиш стежки та схилені дерева…
Все довкруг надгробками покрито
Та сльозами давніми полито,
Пам'ять про кого іще не вмерла.
Спочивають матері і діти,
Дідусі, сестриці та дружини.
Написи прощальні на граніті,
На бетоні й мармуровій плиті
Тим, хто з цього в інший світ полинув.
Тут і обеліски є героям,
І хрести замученим страждальцям,
Полягли одні на полі бою,
Інші – під каральною рукою
Свого та чужого самозванця.
І любов жертовна відізветься
Он у тому тихому закутку.
Крізь скупі рядки душа здригнеться,
Як коханій дівчині у серце
Ціливсь молодик в зрадливім смутку.
Давній цвинтар мовить нам немало,
Його голос чуємо звисока,
Що життя прожите дарувало,
Чим болючим гірко обпікало, –
Будить, наче заповідь пророка.
Де в'язь остуджених стежин
Позабута хутірська доріжка
Не згубила свого путівця.
Вишивка зеленого моріжка
Повилась у густих пшеницях.
Орачі карнали череслами,
Землеміри зносили межу.
А вона, затравлена літами,
Все свою вистелює стежу.
Битим шляхом стогнуть ваговози,
Хтось до рідних курить на авто,
Лиш сюди, де всохли верболози,
Не заверне із гостей ніхто.
Та вона, напевне, пам'ятає
Дзвін копит на сиві вижари,
Юний сміх в зеленому розмаї,
Хресний хід посушної пори.
Не забула співи вечорові
Горлиць молодих на виданні,
Як за милі личка чорноброві
Парубки чубились хутірні.
Прилітав із вирію лелека,
А звідсіль везли на чужину
І листи приходили здалека
У її обжиту глушину.
Вишнею згасала біля хати,
Спомином лишилася для всіх.
Не одного виряджала мати
На розвилку хутірських доріг.
А тепер візниць уже не чути
І замовк весільний передзвін.
Та чомусь все манить завернути
Бліда в'язь остуджених стежин.
Під святі образки
Десь журливо курличуть лелеки,
І тумани вляглися в яри.
А на хуторі цьому далекім
Юнака в надвечір'я вели.
Молодому б жита іще жати,
Сорочок з полотна не зносить.
Полісянку найкращу вкохати
Та пригоже у світі зажить.
Він би першим прокинувся зрана,
Рідну землю свою шанував.
Але зараз похмурий з наганом
Його лік у житті відміряв.
І згасає надія остання,
Як зачитують присуд важкий.
…Вдома мати заб'ється в риданнях,
Під святі упаде образки.
– Перед тим, як іти на спочинок
Може, що-небудь в нас попроси?
– Хай мене не забуде Вкраїна,
Поховають поліські ліси.
Загорілися перші зірниці,
Насторожилась тиша довкіл.
По стерні полукіпки пшениці
Всиротіло ідуть на приціл.
Блиснув сніг порохового грому
І під терном колючим застряг.
Закружляв і котився додолу
З піднебесся поранений птах.
Хтось з похмурим в істериці бився:
"Більше в руки ружжа не візьму!".
Синій вечір, на хутір спустився
Та приліг під кущем полину.
Може, нам не судилось
Витри сльози, чарівна дівчино,
Не сумуй, не журися за мною.
Повернуся зацвілим жасмином,
Чи струмком повеневим весною.
Не страждай, моя мила дівчино,
Що не все поміж нами збулося.
Я тебе жайворонком зустріну,
Як задзвонить пшеничне колосся.
Не ятри свого серця, дівчино,
Не захмарюй лиця молодого.
Ще воскресне, засліпить, прилине
Те жадане до твого порогу.
Може, нам не судилось, дівчино,
Чи не так ми з тобою велися…
Все одно до тебе на гостину
Завітаю із любим Поліссям.
Ті далекі роки
Ті сліпі каганці вже давно позгасали.
В одинокім вікні хутірської хатини.
А тоді вони радо тремтіли, палали,
Як із школи вертався самотній хлопчина.
Ті нелегкі роки вже покрились туманом,
Як збирали жита і серпом, і косою.
Як бувало, начальство грозилось наганом,
Щоб селяни ішли до колгоспу юрбою,
Не воскреснуть часи, як карали за віру,
Чи хлібні колоски, що в стерні нашукали.
А в товарних вагонах везли до Сибіру
Мирні сім'ї мужицькі, що добре орали.
…Ті далекі стежки заросли переліском.
Та шовкова трава повилась осокою,
А були вони нам за батьківську колиску
І повік залишились у серці весною.
Незабутньо пахне сіножать
Повернуся молодим додому
І сорочку скину на затин.
Мати косу дасть мені одному,
А сусідам скаже: "То мій син".
Попід лісом трави-звіробої,
Я візьму покіс на всю ширінь.
Буде мох сочиться за мною,
Глузувать сорока: не волинь.
Я тут знову зморено щасливий,
Скільки сіна з дубом навершу.
Ну, а хто там в заростях кропиви
Молить і відлякує: шу-шу?
Прийде мати у новій косинці,
На плечку – березові граблі.
Може б, на калиновій сопілці
Нам заграли стишені гаї…
На покіс сусідські налягають
Крізь заплави, лісові корчі.
Їх зелене літо напуває
З келиха своїх могоричів...
НА ФОТОСВІТЛИНАХ: Ігор Павлюк – заступник редактора газети «Вісті Ковельщини»; за робочим столом під час написання чергової статті; мама Варвара Макарівна; в колі сім’ї з дружиною Ларисою Олександрівною і синами Ігорем та Миколою; Почесну грамоту за сумлінну багаторічну працю в редакції вручає редактор Микола Вельма.
Фото з домашнього архіву.
Мерехтять зірки прожитого
Повсякчас потаємна, стрімка, невпізнана,
Перевеслом райдуги припасти…
Для процесій брама тут закрита,
Все свою вистелює стежу.
Залишити коментар