Є що згадати ветерануЦя сивочола 95-літня жінка колись у війну на своїх тендітних плечах винесла з поля бою 15 поранених бійців, робила перев'язки і рятувала від смерті солдат. Молода медсестра Куценко Надія Миколаївна брала участь у засідках в с. Шапчичі (Білорусь), де було знищено ворожу автомашину, вбито семеро фашистів і троє поліцейських.
Білоруска Надія Куценко народилась у с. Слободка Мінської області в сім'ї селян, де було 6 дітей. Сім'я бідувала начорно. Дівчина рано залишилась сиротою. Її мама померла, коли вона пішла у перший клас. Через 3 роки батько оженився вдруге: народився спільний хлопчик, який чомусь невдовзі помер. А через 4 роки померла і сама мачуха. Батько знову залишився сам наодинці зі своєю бідою. Сім'я тяжко працювала. Щоб якось дати собі раду, тримали дві корови, коня, мали свою землю. Тож їсти було що, а одягнутися – у що хоч.
У сірникову коробочку Надя збирала по копійці, щоб щось собі купити, а старший брат украв ті гроші. Ото було плачу і розпачу! Адже коробка була повнісінька грошей. Одягу не було, плаття дівчина мала полотняне, сама собі в'язала тапочки.
Якось сільська рада давала бідним людям поміч, виділили Надійці чорне зимове пальто. Згодом воно вигоріло, зносилося – то дівчина, пасучи корови, розпорола його, щоб перешити на другу сторону. Дівчина була активною комсомолкою, навіть хотіла піти в армію, але дівчат не брали.
Ще до початку війни Надя встигла закінчити 8 класів. У 17 років вийшла заміж за козака Григорія з Кубані, який служив у армії недалеко від Надіїного села, тож молоді мали змогу часто бачитися. Вони познайомилися на вулиці – любов з першого погляду. Ще й зараз Надія Миколаївна не раз ночами згадує свою першу любов – дуже вже красивий хлопець був!
Дружили вони, а через рік розписалися. Та в 1939 році розпочалася Друга світова війна, і військову частину, де служив Григорій, разом з кіньми перевели у Польщу. Там пробув цілий рік.
– Я його дуже любила, чекала. А які він любовні листи писав мені, – втираючи сльозу, розповідає Надія Миколаївна.
Відслуживши в армії, Григорій з молодою дружиною поїхав до своїх батьків на Кубань. Побули там тиждень і повернулись назад у Білорусь.
– Пам’ятаю, тоді він мені подарував дзеркало, – розповідає далі бабуся. – А я, приміряючи плаття, ненароком зачепила і розбила його на дрібненькі шматочки. Чоловік, звичайно, засмутився і сказав, що то недобрий знак. Так воно й сталося: недовго молода сім'я проіснувала – почалася війна, яка розлучила їх назавжди. Прожили вони разом лише рік. Молода вдова дуже плакала за чоловіком, бо щиро кохала його. Похоронку отримала уже після війни.
Під час війни Надя була зв'язковою, збирала по лісах зброю, патрони і передавала партизанам, розносила листівки. Одного разу знайома зв'язкова попередила її, щоб та втікала з дому, бо будуть арештовувати її. Дівчина послухалась і пішла до партизанів, а сестра залишилась удома, то її вивезли до Німеччини.
Одного разу Надя разом з партизанами пішла на підрив залізничної колії, а назустріч їм – жінка з хлопчиком. Малий шарпнув матір за руку і сказав: "Мамо, скажи, скажи…". Надія спитала хлопчину: "А що ти хочеш сказати?..". І жінка мовила: "Не йдіть. Там засідка, німці…". Так хлопчина врятував життя партизанам.
Коли Надя була в партизанах, їй запропонували піти на курси медсестер. Дівчина з радістю погодилась, бо хотіла йти на фронт, щоб зустрітися з чоловіком. Та не судилося.
Вже пізніше, після війни, в 1945 р. молода партизанка зійшлася з Михайлом із Курська, з яким познайомилась, коли ішла разом на завдання. 14 років у Куценків не було дітей, лише згодом народився син Льоня, який невдовзі трагічно загинув. Більше дітей у них не було.
Надія Миколаївна доживає віку біля онучки і правнучки. А в Ковель потрапила через свою сестру, яка після повернення з Німеччини вийшла заміж, а згодом чоловіка направили в Ковель на роботу. Тож Надія Миколаївна разом з Михайлом приїхали до сестри в гості. Це був 1949 рік. І так залишились на все життя жити на Волині.
…Довгі осінні ночі не дають спокою старій фронтовичці – вона в думках перебирає все своє прожите життя. Бабуся має ідеальну пам'ять: пам'ятає всі номери телефонів своїх родичів!
Груди Надії Миколаївни прикрашають ордени та медалі. Це – її подвиги, це усе її життя. І вона бажає, щоб в Україні якнайшвидше закінчилась війна і настав мир, такий жаданий і дорогий, ціна якому – людські життя.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКАХ: Надія КУЦЕНКО в різні періоди свого життя.
Фото з домашнього архіву.
Залишити коментар