Хутірець, де панують добро і любов
Героїня моєї розповіді – Людмила Іванівна Стасюк, ветеран журналістської праці. "Вісті Ковельщини" для неї були і залишаються рідними. Все життя писала в газеті про людей, тепер хочу і про неї написати. Знайомі ми літ 30, якщо не більше.
Коли Людмила Іванівна працювала в редакції, до неї приємно було зайти в кабінет. Не тільки з приводу статті, яку принесла. А й так, почути її лагідний голос, побачити милу посмішку, якою вона завжди зустрічала, погомоніти про життя-буття, бо ми ж – земляки-голобчани. Поспілкуватися із нею – одержати заряд бадьорості на цілий день. Завжди делікатно підправить написане, підкаже, порадить, коли виникне потреба.
Тож коли пішла на заслужений відпочинок, не перестала з нею спілкуватися. Тільки зустрічі ці були вже не в кабінеті редакції, а на хуторі в селі Поповичах, де жили батьки чоловіка Сергія Степановича. Вона там ціле літечко засмагала на "зеленому морі". А якщо в Ковелі зимувала, телефонували одна до одної, вітаючи з днем народження чи святами.
Перший раз, коли відвідала її на тому хуторі, здивуванню не було меж. Бо хоч і мало їй було з чоловіком часу там господарювати (тільки на вихідні сюди навідувалися), бо ще ж працювали, все одно відчувалось тут не запустіння після того, як батьки відійшли у Вічність, а відродження, оновлення. Планів було ого-го! Відремонтувати сарайчик, побудувати літню кухню, завести живність і… пасіку – це давня мрія чоловіка.
Сергій Степанович – сільська людина, до будь-якої праці звичний. Почали обоє втілювати поступово плани в життя, коли пішли на заслужений відпочинок. Уже їм і в Ковель не хотілось їхати із цього райського куточка на кінці села. Тихо, спокійно, сусіди хороші, допоможуть, доглянуть, як їм у місто треба. І не чекають транспорту. На велосипед – і гайда до Голоб, а там – на електричку. І назад також. До Голоб – електричкою, а велосипедами, які завжди зберігаються в родичів, – через ліс і поле навпростець до свого хутірця, який видно здалека, бо груша там – найвища точка.
А плоди на ній минулого літа пощастило смакувати не тільки нам з Валентиною Січкар, а й бджолам, які не вгавали, збираючи нектар. А кругом садиби – молодняк підростає на зміну старим фруктовим деревам. Город впорядкований, під вікнами – барвисті килими квітів.
З тих пір ми тривалий час не бачилися. Але нещодавно знову вирішила з Валентиною Січкар побувати в гостях у Стасюків на хуторі. Не давали наперед знати, щоб не переймалися тим гостюванням. Нас зустріла Людмила Іванівна, дуже тепло і щиро. В око впали чистота і лад на обійсті. У садочку – вулики рядком вишикувалися. Покрівлю на сарайчику перекрито і стіни підрівняно, – як новий, стоїть.
А біля хати – літня кухня-лялечка. Збулися їх мрії. Її – кухня, його – пасіка. У кухні плитка і піч, де сушиться, консервується, припасається всячина на зиму. На столі – хліб і до хліба. Під стіною ліжко стоїть. Втомився від денної праці – відпочивай. А в хату – аж на ніч. А там – як у музеї. Облаштована по-старовинному, щоб не порушити пам'ять батьків: килими, вишивки, хідники, світлини, бо це святе.
На городі бур'яну не видно. Картопля, помідори різних сортів, кавуни, дині, баклажани, огірки, гарбузи, квасоля, перець, петрушка приваблюють око. Це – царство господині. Приїжджають діти і онучка, допоможуть і наберуть усього.
Нас пригостили господарі кавунами, яблуками і медом, звичайно.
Так і хочеться сказати: бажаєте почерпнути мужності, працелюбності, життєвої наснаги – завітайте на хутір до цих добрих людей. А у тому, що вони добрі, цьогоріч переконалися чимало читачів "Вістей Ковельщини", яким сім'я Стасюків в якості призів за участь у конкурсі "Передплатіть і виграйте!" презентувала насіння рідкісних баштанних культур. Стали його власниками і працівники редакції. Коли поцікавилася, як урожай, то почула:
– Відмінний! Від добрих людей поганого урожаю не буває.
Тож хай у Вас, шановані Людмило Іванівно і Сергію Степановичу, міцним буде здоров'я, а Божа благодать не лишає ніколи!
Валентина ОСТАПЧУК.
Героїня моєї розповіді – Людмила Іванівна Стасюк, ветеран журналістської праці. "Вісті Ковельщини" для неї були і залишаються рідними. Все життя писала в газеті про людей, тепер хочу і про неї написати. Знайомі ми літ 30, якщо не більше.
Коли Людмила Іванівна працювала в редакції, до неї приємно було зайти в кабінет. Не тільки з приводу статті, яку принесла. А й так, почути її лагідний голос, побачити милу посмішку, якою вона завжди зустрічала, погомоніти про життя-буття, бо ми ж – земляки-голобчани. Поспілкуватися із нею – одержати заряд бадьорості на цілий день. Завжди делікатно підправить написане, підкаже, порадить, коли виникне потреба.
Тож коли пішла на заслужений відпочинок, не перестала з нею спілкуватися. Тільки зустрічі ці були вже не в кабінеті редакції, а на хуторі в селі Поповичах, де жили батьки чоловіка Сергія Степановича. Вона там ціле літечко засмагала на "зеленому морі". А якщо в Ковелі зимувала, телефонували одна до одної, вітаючи з днем народження чи святами.
Перший раз, коли відвідала її на тому хуторі, здивуванню не було меж. Бо хоч і мало їй було з чоловіком часу там господарювати (тільки на вихідні сюди навідувалися), бо ще ж працювали, все одно відчувалось тут не запустіння після того, як батьки відійшли у Вічність, а відродження, оновлення. Планів було ого-го! Відремонтувати сарайчик, побудувати літню кухню, завести живність і… пасіку – це давня мрія чоловіка.
Сергій Степанович – сільська людина, до будь-якої праці звичний. Почали обоє втілювати поступово плани в життя, коли пішли на заслужений відпочинок. Уже їм і в Ковель не хотілось їхати із цього райського куточка на кінці села. Тихо, спокійно, сусіди хороші, допоможуть, доглянуть, як їм у місто треба. І не чекають транспорту. На велосипед – і гайда до Голоб, а там – на електричку. І назад також. До Голоб – електричкою, а велосипедами, які завжди зберігаються в родичів, – через ліс і поле навпростець до свого хутірця, який видно здалека, бо груша там – найвища точка.
А плоди на ній минулого літа пощастило смакувати не тільки нам з Валентиною Січкар, а й бджолам, які не вгавали, збираючи нектар. А кругом садиби – молодняк підростає на зміну старим фруктовим деревам. Город впорядкований, під вікнами – барвисті килими квітів.
З тих пір ми тривалий час не бачилися. Але нещодавно знову вирішила з Валентиною Січкар побувати в гостях у Стасюків на хуторі. Не давали наперед знати, щоб не переймалися тим гостюванням. Нас зустріла Людмила Іванівна, дуже тепло і щиро. В око впали чистота і лад на обійсті. У садочку – вулики рядком вишикувалися. Покрівлю на сарайчику перекрито і стіни підрівняно, – як новий, стоїть.
А біля хати – літня кухня-лялечка. Збулися їх мрії. Її – кухня, його – пасіка. У кухні плитка і піч, де сушиться, консервується, припасається всячина на зиму. На столі – хліб і до хліба. Під стіною ліжко стоїть. Втомився від денної праці – відпочивай. А в хату – аж на ніч. А там – як у музеї. Облаштована по-старовинному, щоб не порушити пам'ять батьків: килими, вишивки, хідники, світлини, бо це святе.
На городі бур'яну не видно. Картопля, помідори різних сортів, кавуни, дині, баклажани, огірки, гарбузи, квасоля, перець, петрушка приваблюють око. Це – царство господині. Приїжджають діти і онучка, допоможуть і наберуть усього.
Нас пригостили господарі кавунами, яблуками і медом, звичайно.
Так і хочеться сказати: бажаєте почерпнути мужності, працелюбності, життєвої наснаги – завітайте на хутір до цих добрих людей. А у тому, що вони добрі, цьогоріч переконалися чимало читачів "Вістей Ковельщини", яким сім'я Стасюків в якості призів за участь у конкурсі "Передплатіть і виграйте!" презентувала насіння рідкісних баштанних культур. Стали його власниками і працівники редакції. Коли поцікавилася, як урожай, то почула:
– Відмінний! Від добрих людей поганого урожаю не буває.
Тож хай у Вас, шановані Людмило Іванівно і Сергію Степановичу, міцним буде здоров'я, а Божа благодать не лишає ніколи!
Валентина ОСТАПЧУК.
Хутірець, де панують добро і любов
Залишити коментар