Гіркий присмак “безхмарного” дитинстваМабуть, всі погодяться зі мною, що дитинство – це найбезтурботніший та найщасливіший період в житті кожного із нас. Але чи пізнав кожен його сповна?
Діти – наше майбутнє. Та яким воно є чи буде в тих, хто ще в ранньому віці не мав материнського тепла й батьківської опіки, улюблених іграшок, не розважався на атракціонах, не ласував всілякими смаколиками?..
Діти – квіти в нашому житті. Їм більш за все необхідні наші підтримка, увага і турбота. Але життя – річ жорстока. І часом на дитячу долю випадає ноша, непосильна для цих маленьких створінь.
Вони повинні приходити у світ, оточені любов’ю і турботою. Але іноді їм доводиться страждати через помилки дорослих, випробовувати на собі бідність, бути бездомними, мучитися через конфлікти батьків, які дали життя.
Не раз дехто із нас замислювався над тим, чому Всевишній посилає малят тим, хто цього не заслуговує, для кого діти – зайвий клопіт і тягар?
Чому для декого омріяне довгоочікуване материнство стає лише рожевим нездійсненним сном, де можна побачити «своє» маленьке янголятко, пригорнути до грудей і, нарешті, відчути радість батьківства? Та на все, як говориться, воля Божа.
Як можна не любити новонароджену крихітку тим, в кого вже є це велике Щастя із голубими чи карими оченятами, пухкенькими ручками й ніжками, рожевими щічками? Виявляється, що можна!
І коли з самого початку в батьків зароджується своєрідна неприязнь до дитини, то в подальшому вона переростає у щось більше, коли батькові й матері стає зовсім байдуже до власних сина та доньки.
Але ж чим вони завинили. Хіба тим, що народилися на цей світ?..
ххх
В одному із інтернатних закладів Волині тимчасовий прихисток знайшли діти, які опинилися в складних життєвих обставинах. Тут, в другому своєму домі, виховуються неповнолітні від трьох до вісімнадцяти років, де вони мають змогу перебувати певний час – до дев’яти місяців.
Не всі із них мають статус дитини-сироти, тут вирішується їх подальша доля. Часто згідно із судовим рішенням горе-матерів позбавляють батьківських прав або ж дитину беруть в прийомну сім’ю чи під опіку.
В кожного із тутешніх вихованців своя нелегка життєва історія, яка почала писатись «не так» ще з самого малку.
Дев’ятикласниця Ірина пробула тут майже два роки (для дівчини зробили своєрідний виняток). Довгий час юнка із матір’ю поневірялась на білоруському кордоні. А ще задовго до цього виховувалась в інтернаті цієї ж держави (там проживала її бабця, нині вже покійна). Саме про неї дівчина розповідає як про другу матір, згадуючи душевними й теплими словами.
Справжня біологічна мати (яка не гідна цього слова) зловживала і тепер зловживає спиртним. Варто зазначити, що Ірина народилась в багатодітній родині. Брат постійно їздить за кордон на заробітки, в однієї із сестер в самої виховується четверо дітей.
Прикро, що доки донька перебувала в цьому закладі, мати не знайшла змоги ні разу навідати її. Та й Ірина на це, відверто кажучи, не сподівалась.
«В неї своє життя. Що їй до мене?» – характеризує неньку.
Зараз дівчину перевели до іншого інтернату, де вона перебуває два тижні. Скромна та добра за вдачею, Ірина задоволена й тим, як живе зараз, бо каже, що раніше було набагато гірше.
Брати Олександр та Андрій середнього шкільного віку. Родом – із Володимира-Волинського. Та, що дала життя, залишила їх і в пошуках кращої долі подалася, як кажуть, світ за очі.
За плечима в хлопців – виховання в прийомній сім’ї, де названий батько (до речі, віруючий) перегнув палку з вихованням синів, нерідко застосовуючи при цьому фізичну силу. Через цей інцидент братів вилучили з прийомної родини і помістили до згадуваного вище закладу тимчасового перебування.
Нещодавно дала про себе знати мати-зозуля, яка нарешті згадала про своїх дітей. Із новим обранцем навідали Олександра й Андрія, ще й гостинців всіляких понавозили. Та хлопці вже не маленькі, тож не «ведуться» на це – не хочуть бути з матір’ю, яка, за її словами, вирішила поновляти права на батьківство.
«Оступившись раз, вона це зробить й вдруге», – так говорять сини про ту, яку не хочеться називати світлим словом.
В трирічного Максима та п’ятирічного Іллі теж своя родинна історія, яку зовсім не назвеш хорошою. Їх дідусь з бабусею померли від оковитої, їхніми слідами пішла й донька, яка в молодому віці вже світу білого не бачить за горілкою. Про батька дітей жінка взагалі розповідати не хоче.
Брату й сестрі хлопців пощастило дещо більше, адже їх до себе забрала тітка, яка не забуває й про двох інших племінників, час від часу радуючи їх візитом. На цю зустріч з рідними хлопчаки щоразу чекають з нетерпінням.
«За батьків, точніше за маму, взагалі не згадують. Мабуть, в деякій мірі, цього вона заслужила», – кажуть вихователі.
Колишня вихованка інтернатного закладу Людмила має власну сім’ю, люблячих чоловіка й красуню-донечку. Час, проведений в стінах все-таки нерідного дому, серед таких, як і вона, назавжди залишиться для неї неприємним спогадом, який ятритиме душу все життя.
«В інтернаті мені завжди хотілось солодощів, які були лише на особливі свята, коли до тих чи інших вихованців приходили гості. А мені цього (мається на увазі солодке – авт.) хотілось щодень. Можливо, тому, що мене ніхто не навідував», – розповідає молода жінка.
«Все, чого не мала в дитинстві я, тепер даю своїй дитині, яка для мене – сенс життя. А, головне, я знаю, що ніколи не «оступлюся», не вчиню так, як це зробила моя мати», – із неприхованим хвилюванням додала вона.
ххх
Можливо, в цих коротеньких епізодах людських доль дехто вбачить схожість із своєю невигаданою історією, зробить певні висновки. Можливо – ні.
Та слід пам’ятати одне: яким би непростим не було життя, підкидаючи нам нові «сюрпризи», знаймо напевне, що навіть із найскладнішої ситуації завжди є вихід. І перш, ніж щось робити, треба добре подумати, аби потім не жалкувати.
Не позбавляймо наших дітей радісних моментів, посмішок, а, головне – мами й тата, яких не замінить ніхто. Не забираймо права в дітей жити по-справжньому щасливо!
Орися ФІЛІПЧУК.
Залишити коментар