Вшанували ветерана у Вороні
Літа біжать, як швидкоплинні ріки, летять і мчать у далечінь. Їх не зупинити, не повернути. Але в пам'яті ніколи не згасне подвиг наших земляків, які стояли на захисті рідної землі у роки війни.
Осіннього дня у селі Вороні зібрались односельчани пошанувати учасника Другої світової війни Якова Потаповича Чуля.
Зібрались у гарному, оновленому, святково прибраному сільському клубі. Працівники культури підготували змістовний сценарій, аби розповісти про життєвий шлях ветерана, подарувати музичні вітання. Біографія Якова Потаповича – це історія села, краю, а вона була різною і тяжкою: і трагічною, і квітучою, як сад весною. Не раз плакала холодними осінніми дощами.
Знаючи й шануючи ветерана, на його ювілей приїхали очільники району – голова РДА В. Т. Козак, заступник голови районної ради О. С. Пасенковський, начальник управління соціального захисту населення РДА О. Г. Давидович, директор територіального центру обслуговування одиноких А. М. Степанюк, Любитівський сільський голова В. І. Павлов, які висловили щирі слова подяки за солдатську мужність, хліборобську мудрість та високу громадянську позицію, побажали ювіляру щасливого довголіття.
Віночок вітань подарували ювіляру найменші гості – діти місцевої школи.
Життєвим шляхом батька "пройшов" його син Микола Якович. І в тій розповіді, хвилюючій, душевній, була синівська любов й велика шана. Присутні уважно слухали велику сповідь сина та ніби йшли тим нелегким шляхом, переживали і за родину Чулів, і за своє, бо це цікавило та хвилювало багатьох.
Ще в часи Першої світової війни багатьох односельчан, як інших краян, було вивезено (евакуйовано) в російські області. Родина Чулів потрапила в Саратовську область. Ніби там і обжились, настав мир, і на початку 20-их років люди повертались на свою землю, до своїх домівок. Як жили, коли тут була "Польща", багато старших людей добре пам'ятає.
Але як би не було важко жити, працювати, бо ж наш народ працелюбний, аби – під мирним небом. І хто його знає, якою була б доля наших краян, але чорна фашистська машина зламала вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся. І впало воно на землю, зронивши сльози-роси.
Простелився важкий солдатський шлях і для Якова Потаповича: спочатку пройшов прибалтійські землі. Тяжкі бої були, багато загинуло там наших ковельчан, пізніше – Білорусь, Польща, Східна Прусія. Ішов солдат дорогами війни. Важко перелічити, скільки побратимів поховав, скільки смертей бачив.
Зупинила його ворожа куля, дивом залишився живим. Лікування і знову – фронт жорстокий, важкий. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйноване життя. На щастя, вижив солдат.
Додому повернувся, а тут чекала повоєнна розруха. Хати не стало, довелось жити в землянці. Микола Якович з хвилюванням згадує минулі роки. Працював на різних роботах – довго був секретарем сільської ради, страховим агентом, завідуючим сільським клубом. Але ніколи не жалів себе: любив працювати і вдома, і на роботі. Щасливий, бо прожив багато, не втомила його життєва стежина, адже жив чесно.
Не нажив великих статків, бо завжди знав – людина багата тим, що зробила за життя для людей.
Можна було б нині жити спокійно в затишній, теплій хатині, яку будували з дружиною, де виросли їх діти, так ні. Не такий характер в колишнього солдата: сьогодні Яків Потапович "воює" з безвідповідальними чиновниками. Завдяки його старанням у свій час в село проклали дорогу, "виїздив", щоб ходив автобус. Та й скільки довелося оббивати порогів, аби відкрити сьогоднішній сільський клуб. Нині хвилює серце ветерана те, що в селі не працює магазин – колишнє гарне, просторе приміщення заросло бур'янами.
Яків Потапович весь час – на видноті в рідному селі, де народився, де пройшли його роки дитинства, юності. Він живе і жив турботами про людей, ніколи не жалівся, що йому важко, ніколи не вимагав до себе надмірної уваги.
Та й за роботою не було коли, бо треба було працювати. Нині радий, що повторився в синові Миколі, бо той має неспокійну "батьківську" вдачу: вчитель, депутат районної ради – постійно в роботі, клопотах.
Слухаючи біографію Якова Потаповича, думала, як важко описати життя тих, хто опинився в круговерті того суворого часу, як важко "витягти" господарство, відбудувати його в тяжкий повоєнний час, залишитись життєлюбом, оптимістом.
Так, життєва доля подарувала Якову Потаповичу багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – доброту і віру.
На ювілеї ветерана було сказано багато теплих й гарних слів вітань, подяк. Було багато квітів (на знімку). Нехай би всі квіти землі вклонились Вам, солдате війни, за Ваші невтомність, працьовитість, солдатську мужність, життєву мудрість.
Чи не найдорожчим вітанням стало вітання онука Василя, який перебуває на Сході в АТО. А колишньому солдату, який знає, що таке війна, знає ціну миру, болить серце: "Чому сьогодні гинуть діти, онуки, кому потрібна війна?".
Програма "Інтер " видала книгу "Люди Перемоги". В книгу увійшло 100 розповідей про фронтовиків з усіх куточків України. Одна із сторінок присвячена нашому герою.
Я, слухаючи вітання, розповіді про Якова Потаповича, ще раз подивувалась: яким би не було життя, ветеран не нарікав на труднощі, негаразди. Завжди радів йому, сприймав його, як найвищий Божий дар.
Нині Яків Потапович щасливий, бо оточений увагою, любов'ю, яку дарують діти, онуки, правнуки. Щасливий, бо на його поважний ювілей зійшлись рідні, сусіди, односельчани, представники влади.
Я ще раз повторюся: "Життя і героїчний подвиг солдата війни – історія малого села Ворони. Своїм прикладом, силою духу, працелюбністю, відважністю, неспокоєм ветеран довів, що добро перемагає зло. Його мужність і життєвий досвід варто наслідувати і передавати з покоління в покоління".
Міцного здоров'я Вам, Якове Потаповичу, щасливого довголіття!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
Літа біжать, як швидкоплинні ріки, летять і мчать у далечінь. Їх не зупинити, не повернути. Але в пам'яті ніколи не згасне подвиг наших земляків, які стояли на захисті рідної землі у роки війни.
Осіннього дня у селі Вороні зібрались односельчани пошанувати учасника Другої світової війни Якова Потаповича Чуля.
Зібрались у гарному, оновленому, святково прибраному сільському клубі. Працівники культури підготували змістовний сценарій, аби розповісти про життєвий шлях ветерана, подарувати музичні вітання. Біографія Якова Потаповича – це історія села, краю, а вона була різною і тяжкою: і трагічною, і квітучою, як сад весною. Не раз плакала холодними осінніми дощами.
Знаючи й шануючи ветерана, на його ювілей приїхали очільники району – голова РДА В. Т. Козак, заступник голови районної ради О. С. Пасенковський, начальник управління соціального захисту населення РДА О. Г. Давидович, директор територіального центру обслуговування одиноких А. М. Степанюк, Любитівський сільський голова В. І. Павлов, які висловили щирі слова подяки за солдатську мужність, хліборобську мудрість та високу громадянську позицію, побажали ювіляру щасливого довголіття.
Віночок вітань подарували ювіляру найменші гості – діти місцевої школи.
Життєвим шляхом батька "пройшов" його син Микола Якович. І в тій розповіді, хвилюючій, душевній, була синівська любов й велика шана. Присутні уважно слухали велику сповідь сина та ніби йшли тим нелегким шляхом, переживали і за родину Чулів, і за своє, бо це цікавило та хвилювало багатьох.
Ще в часи Першої світової війни багатьох односельчан, як інших краян, було вивезено (евакуйовано) в російські області. Родина Чулів потрапила в Саратовську область. Ніби там і обжились, настав мир, і на початку 20-их років люди повертались на свою землю, до своїх домівок. Як жили, коли тут була "Польща", багато старших людей добре пам'ятає.
Але як би не було важко жити, працювати, бо ж наш народ працелюбний, аби – під мирним небом. І хто його знає, якою була б доля наших краян, але чорна фашистська машина зламала вирощене дбайливими, роботящими руками хлібне колосся. І впало воно на землю, зронивши сльози-роси.
Простелився важкий солдатський шлях і для Якова Потаповича: спочатку пройшов прибалтійські землі. Тяжкі бої були, багато загинуло там наших ковельчан, пізніше – Білорусь, Польща, Східна Прусія. Ішов солдат дорогами війни. Важко перелічити, скільки побратимів поховав, скільки смертей бачив.
Зупинила його ворожа куля, дивом залишився живим. Лікування і знову – фронт жорстокий, важкий. Боліли недоліковані рани, але більше боліло серце солдата за потоптану фашистами землю, за зруйноване життя. На щастя, вижив солдат.
Додому повернувся, а тут чекала повоєнна розруха. Хати не стало, довелось жити в землянці. Микола Якович з хвилюванням згадує минулі роки. Працював на різних роботах – довго був секретарем сільської ради, страховим агентом, завідуючим сільським клубом. Але ніколи не жалів себе: любив працювати і вдома, і на роботі. Щасливий, бо прожив багато, не втомила його життєва стежина, адже жив чесно.
Не нажив великих статків, бо завжди знав – людина багата тим, що зробила за життя для людей.
Можна було б нині жити спокійно в затишній, теплій хатині, яку будували з дружиною, де виросли їх діти, так ні. Не такий характер в колишнього солдата: сьогодні Яків Потапович "воює" з безвідповідальними чиновниками. Завдяки його старанням у свій час в село проклали дорогу, "виїздив", щоб ходив автобус. Та й скільки довелося оббивати порогів, аби відкрити сьогоднішній сільський клуб. Нині хвилює серце ветерана те, що в селі не працює магазин – колишнє гарне, просторе приміщення заросло бур'янами.
Яків Потапович весь час – на видноті в рідному селі, де народився, де пройшли його роки дитинства, юності. Він живе і жив турботами про людей, ніколи не жалівся, що йому важко, ніколи не вимагав до себе надмірної уваги.
Та й за роботою не було коли, бо треба було працювати. Нині радий, що повторився в синові Миколі, бо той має неспокійну "батьківську" вдачу: вчитель, депутат районної ради – постійно в роботі, клопотах.
Слухаючи біографію Якова Потаповича, думала, як важко описати життя тих, хто опинився в круговерті того суворого часу, як важко "витягти" господарство, відбудувати його в тяжкий повоєнний час, залишитись життєлюбом, оптимістом.
Так, життєва доля подарувала Якову Потаповичу багато випробувань. Але він, пройшовши все, зберіг найвищі якості людини – доброту і віру.
На ювілеї ветерана було сказано багато теплих й гарних слів вітань, подяк. Було багато квітів (на знімку). Нехай би всі квіти землі вклонились Вам, солдате війни, за Ваші невтомність, працьовитість, солдатську мужність, життєву мудрість.
Чи не найдорожчим вітанням стало вітання онука Василя, який перебуває на Сході в АТО. А колишньому солдату, який знає, що таке війна, знає ціну миру, болить серце: "Чому сьогодні гинуть діти, онуки, кому потрібна війна?".
Програма "Інтер " видала книгу "Люди Перемоги". В книгу увійшло 100 розповідей про фронтовиків з усіх куточків України. Одна із сторінок присвячена нашому герою.
Я, слухаючи вітання, розповіді про Якова Потаповича, ще раз подивувалась: яким би не було життя, ветеран не нарікав на труднощі, негаразди. Завжди радів йому, сприймав його, як найвищий Божий дар.
Нині Яків Потапович щасливий, бо оточений увагою, любов'ю, яку дарують діти, онуки, правнуки. Щасливий, бо на його поважний ювілей зійшлись рідні, сусіди, односельчани, представники влади.
Я ще раз повторюся: "Життя і героїчний подвиг солдата війни – історія малого села Ворони. Своїм прикладом, силою духу, працелюбністю, відважністю, неспокоєм ветеран довів, що добро перемагає зло. Його мужність і життєвий досвід варто наслідувати і передавати з покоління в покоління".
Міцного здоров'я Вам, Якове Потаповичу, щасливого довголіття!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
Вшанували ветерана у Вороні
Залишити коментар